Михайло Мироненко має власний… ліс

78-річний житель Чернігова Михайло Мироненко влітку з ранку і до ночі мешкає на дачі в Жеведі Чернігівського району. На ніч — у місто. У Жеведі в нього два ш гектари сосняку.

У 2003 році, коли розвалився колгосп і поля розділили на паї, Михайло Васильович свою землю в оренду здавати не став.

— Перші два роки вирішив ниву засіяти, — розповідає чоловік. — Однак врожаю не було. Тоді й кажу знайомим, що посаджу таку культуру, яка ростиме гарно. Вони давай розпитувать, а я не зізнаюсь. Поїхав у Чернігівський держлісгосп, потім у Корюківський. Накупляв саджанців сосонок звичайних. Спочатку вони коштували по 15 копійок, потім 20-25. То я хлопців з лісгоспів просив, щоб зайві молоді деревця не викидали, а мені давали. Посадив. Людей на поміч кликав. Платив дещо їм. Саджали під «мечі» (спеціальний пристрій для того, щоб робити лунки для саджанців. — Авт.). У мене три власних. Лісничий трактор виділив, щоб землю розпахать. Односельці крутять пальцями коло виска, мовляв, дід зовсім з розуму вижив. Знайшлися навіть такі урвителі, що в райраду подзвонили. А там кажуть: «Земля дідова, хай що хоче, те і садить». Отак і почав рости мій ліс. А як витяглися сосни у висоту, то й просять на Новий рік деревце ті, хто «нагору» скаржився. Ага, кажу, а в райраду хто дзвонив? Та деревце все ж даю.

Прошусь із Михайлом Васильовичем подивитись його ліс. Він показує:
— Он вони, мої сосни. А онде берізками цього року висадив своє прізвище. Якщо з висоти пташиного польоту подивитися, то серед соснової гущі видніється напис з білокорих: «Мироненко». Щоб рівно вийшло, шнур натягували. Навіть першу літеру великою зробили. Все по-грамотному. Це я сам придумав, щоб нащадки пам'ятали, хто ліс саджав, бо, може, мені вже й недовго лишилося.
Чоловік каже, що земля належить йому, а от ліс, який на ній росте, невідомо кому. Говорить, що, певно, державі буде, але йому не шкода. Аби тільки не викорчували.

Ліс Мироненка обгороджений колючим дротом.
— Близько тисячі метрів витратив, — говорить. — Де один ряд дроту пускав, а де й два. Тут поряд усі роки корів пасли, це перший рік не пасуть, бо фермер поля засіяв. А як пастух не дуже-то тверезий, то й зажене череду до мого лісу. Деревця молоденькі. Худоба поїсть. Шкода. Мусив обгородить. Люди проходять без проблем — дріт трохи підняв і можна йти. Років п'ять тому маслюки під соснами рости почали. Народ збирає. Та нехай, тут ряд дерев туди та другий назад пройдеш — грибів стільки, що спробуй донести. Колись був у своєму ліску, а якісь люди машиною приїхали гриби збирать. Я їм хвалюсь: «Це мій ліс». Злякались, думали, паяти буду, що збирають. Та я ж не проти. А це ще й зайці почали між деревами плодитися. Якось дядько один заїжджий за косооким ганявся, а не знав, що сосни колючим дротом обнесені. І сам обдерся, і машину обдер. Сміх та й годі. Кабани дикі поки ще не живуть. Тільки в гості приходять —тут овес поряд росте. Прийдуть, овес повиїдають і назад. Молодий ще лісок для них.

— А не крадуть у вас сосни? — запитую.
— А мо', й крадуть, хто їх знає! Тільки жителів тут небагато, як хто собі додому вирубає дерево, то лиха не буде.
Окрім сосен, Михайло Васильович ще й плодові дерева посадив: груші, абрикоси, персики, сливи, шовковицю, горіхи. І кущі малини. Щоправда, каже, погано ростуть. Всихають. Може, мерзнуть взимку, а може, земля не підходить.
Цього року ще й ялинок додав.
— У мене на зиму замовлень хоч відбавляй, — сміється. — Ліс густо насадив, проріджувать треба. От я і продаю хвою на новорічні свята. У мене люди й для себе замовляють, і в різні заклади, дитячі садки, наприклад. А що, дерева хороші, пишні. Ціна невисока. Уже зараз на грудень маю замовлення.

Господар мало того, що сам спиляє сосну до Нового року, ще й у Чернігів доставить, бо має свою «Газельку».
— От посадив би я зернові якісь, а вони не вродили. Чим господарство годувать? А то продав хвойних до новорічних свят — купив зерна. І ніякого клопоту, за лісом догляду особливого не треба. Слава Богу, і хвороби мої дерева обминають, ніяка кузька не заводиться. Жодного разу ще нічим не кропив.
У цьому році Михайлові Мироненку знайомий привіз шишок сосни кримської. Чоловік зернятка вирішив проростить. Посадив їх 1600 штук коло хати, щоб розвести.

Тільки з такої кількості всього десятків два і прижились. Як трохи підростуть, збирається перемістити до лісу.
— Можна ж було землю орендарям здати і гроші отримувати за це, без зайвого клопоту, — дивуюся.
— І бути залежним від них, переживати — дадуть чи ні? Я сам собі господар. Може, хто скаже, що дурний, а хтось, може, й подякує. До душі мені це. Ще років у .вісім я вже ліс садив, підробляв. Платили тоді руб-два. Часом менше. Та нам, малим, головне було, щоб двадцять копійок дали, бо квиток у кіно стільки коштував, — згадує господар.

У Чернігові Михайло Васильович також дерев понасаджував.
— Звичайно, лісу в місті не розведеш, — жартує. — Але берізки біля стадіону Гагаріна — можна (чоловік живе поряд зі стадіоном. — Авт.). Зараз там люди фотографуватися люблять. Хотів у березняку і столик поставити, та знаєте, народ у нас який. Некультурний. Вони й так там випивають. Я кажу, хлопці, по чарці випить хочете — випийте, але приберіть за собою. Тільки ж не завжди приберуть. А якби там столик був, то смітник, мо' б, зробили.. Не треба.
А ще чоловік тримає в Чернігові чотири кози, курей, обробляє дванадцять сотих городу. Роботи йому вистачає і в місті, і в селі.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №34 (1372)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.