Анатолій Скрипка лікар-гінеколог: «У нас в акушерстві завжди два життя в руках — матері і дитини»

Анатолій Скрипка – лікар-гінеколог, Чернігівського міського пологового будинку. 65 років. 42 роки стажу. З них 22 з половиною – завідувач відділенням у Ріпкінській районній лікарні.

— Розповідають, що на дні народження колеги ви сказали, що з дитинства хотіли стати лікарем...
— До вибору професії підштовхнуло таке. Я закінчував п'ятий курс медінституту імені Богомольця. На кафедрі акушерства на очах у всієї групи від кровотечі померла жінка, їй був лише 21 рік. Це була звичайна жінка, яка народжувала. Це справило на мене таке сильне враження, що я змінив своє попереднє рішення стати хірургом. І на шостому курсі пішов спеціалізуватися з акушерства. Інтернатуру проходив у Чернігові, у пологовому будинку.
Після інтернатури поїхав за направленням на роботу в Ріпки, акушером-гінекологом. А через рік головний лікар призначив мене завідувачем відділення. І районним акушером-гінекологом. Мені було 25 років.

— Кажуть, у Ріпки до вас приїздили лікуватися жінки із Чернігова.
— Ну, коли мені було 25, не приїздили, але через декілька років приїздили і з Білорусі, і з Чернігова.
Я почав багато оперувати. Дякуючи лояльній позиції головного лікаря, Юрія Олександровича Булави, у нас у Ріпках склалася молода команда дуже працездатних лікарів. У Ріпках починали Володимир Іванович Фриз, Олександр Григорович Хромоногих, Олександр Володимирович Кезля, Григорій Герасимович Гунчак, Віктор Петрович Ткаченко (проробив більше 20 років районним хірургом).
22 з половиною роки я пропрацював у Ріпках. Із цього часу не був на роботі і морально, і фізично, тільки коли виїжджав за межі району. Весь час — робочий.
Приходив досвід, складалися різні клінічні ситуації. Наприклад, 1976 рік, дільнична лікарня у Петрушах. Викликали до породіллі, у якої вже не визначалися ні пульс, ні тиск. Крововтрата становила дуже страшну цифру, я навіть не хочу її називати. Це була термінальна крововтрата (на межі життя і смерті). Прожив я там, будучи молодим лікарем зі стажем півтора чи два роки, три дні, поки вивів її у транспортабельний стан. Вона залишилася живою. Звати Ніна. Працювала у Петрушах вчителькою, потім, у другому селі, — директором школи.
На той час у Ріпкинському районі було три пологових будинки. У Добрянці, Ріпках, Любечі. Оперуючих у районі було два акушери-гінекологи. Я і старший лікар Марк Федорович Смолянченко. Він на пенсії, йому 81 рік.
Зараз у районах професійність лікарів падає. Не тому, що там погані спеціалісти. А тому, що кількість населення зменшується, кількість пологів зменшується. Значить, зменшується практика у лікаря. Коли я приїхав у Ріпки, було 1230 пологів за рік. А зараз 110.1230 і 110!!! Ви розумієте? Якщо лікар, навіть добре підготовлений, мало практикує, рівень знань та навиків зменшується.
Я тижнями (як і більшість лікарів) не бував дома, ночував у лікарнях. То в Любечі, то в Добрянці, то в Ріпках. Це мені допомогло набути досвіду.
Серйозно захворів у 35 років. Моїй доньці було 11 років, а сину п'ять. Тільки знаючи, що треба повернутися, я повернувся.

— Вольовим рішенням можна повернутися до життя?..
— Можна. Це фізіологія. І це доведено багатьма дослідженнями, якщо людина хоче одужати, процес відновлення йде у неї значно ефективніше.

— Є улюблені заняття у вільний від роботи час?
— Полювання для мене було закрите. Я всього один раз був на полюванні, підстрелив козулю і після цього сказав — все. Віддав рушницю. Вибрав риболовлю.
Спочатку це було вимушене хобі. Тепер рибалю і зимою, і влітку, незалежно від погоди. Один раз на тиждень. Рибалю з вудками.
Коли я працював у Ріпках, своїми руками побудував дім. Усі практично роботи — теслярські, сантехнічні — виконав сам. Це не тому, що я не міг найняти людей чи мені не було кому допомогти. А тому, що мені хотілося розвантаження отримати. Тому, що я вмів це робити і мені подобалось.
Ще в студентські роки я щорічно їздив на роботу в Сибір. У Сургут, Нафтоюганськ, Салехард. У Нафтоюганську ми побудували ремонтну майстерню, висота якої була 16 метрів, довжина 60, ширина 18,5 метрів. Це така будівля зі збірного залізобетону. Щоб ви не думали, що ми тільки туалети будували. Це потребує досить високого рівня кваліфікації. Ми заробляли дуже пристойні гроші, дуже пристойні. За сезон — на «Запорожця». Від двох з половиною до трьох з половиною тисяч рублів. Запорожець коштував 2700, 2900, а потім 3200. Щоліта їздили. У нас була бригада. Будували двоповерхові дерев'яні будинки, залізобетонні майстерні. Перші будівельні навички я отримав у Лосинівській середній школі.

— Отже, будівництво, рибалка...
— З дружиною до друзів ходили в гості. Друзі до нас ходили в гості. Вели звичайний спосіб життя, як це прийнято в нормальних сім'ях.

— Не курите, мабуть?
— Курю, з 25 років. Зараз — цигарки «Прилуки» сині.
Почав курити, коли зрозумів, що великий спорт для мене закрився.
Я кандидат у майстри спорту з класичної боротьби. Був призером міста Києва. Отримав травму, перелом руки, лежав у травматології. Після таких травм на великий килим уже не виходять.

— Ви азартний по характеру?
— Так, я дуже азартний. Моїм хобі до риболовлі був преферанс. Говорили, що я непогано граю. Зараз воно відійшло. Преферанс, як це кажуть російською мовою, просто времяпрепровождение. Друзі у Ріпках старші за мене були на 10, на 15 років. Заядлі преферансисти. Бувало й так, що цілу ніч просиджували.

— Анекдоти любите?
— Побившись об заклад, розказував анекдоти три години підряд. Ні разу не повторився. Найкоротший. Запис у щоденнику мужика: «Ховали тещу. Порвали два баяни». Дві фрази, а розвивай свою фантазію, як хочеш.
Не люблю похабних анекдотів. Хоча більшість анекдотів — з ненормативною лексикою. Якщо її не використовувати, оповідка втрачає 30-50 відсотків свого смаку. Люблю єврейські анекдоти. Бо вони розумні, добрі і чогось вчать.

—Так ви не назавжди залишилися у Ріпках.
— Мене запросили у Славутич на період становлення акушерської служби у 89 році. Я закінчував будівництво пологового будинку, формував команду.
Це була напівзакрита система четвертого медичного управління Радянського Союзу. Система із дуже хорошою оплатою. Із постачанням, якого я ні до того, ні після того не бачив і вже не побачу. Все везлося з Москви прямим рейсом. Усе — починаючи зі швабр і закінчуючи високовартісною апаратурою у декілька соттисяч доларів Що терміново — передавалося літаками.
У Чернігові ще навіть розмова не йшла про лапароскопи, а там був лапароскоп. Коли закінчував будівництво пологового будинку, їздив на виставку медичної апаратури та обладнання у Москву. У мене була практично необмежена можливість купувати все, що було потрібне. Я там купляв апаратуру, якої в Україні не було. Дитячі реанімаційні комплекси найновіші, лапароскопічні комплекси, наркозно-дихальна апаратура, діагностична апаратура для УЗД, про яку в Чернігівській області у той час могли тільки мріяти.
Після Славутича, з 1997 року, близько двох років я працював начмедом Чернігівського пологового будинку. Потім — головним акушером-гінекологом обласного управління охорони здоров'я облдержадміністрації.
Мені були підпорядковані за фахом усі акушерсько-гінекологічні заклади і відділення області. Я виїжджав практично у всі райони області для допомоги хворим. Не відходив від практичної роботи, від операційної ні на один день.

— Саме в цей час ви хотіли втілити ідею перинатального центру. Тобто пологового будинку для області. Він мав бути на Пирогова, де нині розташована дитяча поліклініка №1.
— Колосальна робота була проведена. Виготовлена проектно-кошторисна документація. Майже на два мільйони закупили різного обладнання, апаратури, оснащення. Найважче було зробити проектно-кошторисну документацію на реконструкцію корпусу. Виготовлена. Отримана. Зберігається в архіві. Із суб'єктивних причин керівництвом області ця проблема була закрита, відразу. Все, що було надбане, буквально за тиждень було роздане, щоб знищити всі шляхи повернення назад.

— Переживали?
— Звичайно! Із великих завдань, які я ставив перед собою в житті, це єдине, яке я не виконав. І затрати матеріальні на той час були не дуже великі. Це спеціалізоване приміщення. З операційними, з родзалом, з передродовим. З перев'язувальними. Це приміщення для пологового будинку, який доцільно було переобладнати у перинатальний центр. Ідею перинатального центру зарубали. Вона на той момент була прогресивною. Вона і зараз дуже актуальна. На той час в Україні майже не говорили про них. А ми вже були готові до створення.
Він уже як мінімум шість-сім років працював би. А зараз ніби очі відкрилися у всіх. Президент каже — будемо будувати в кожній області. У чотирьох областях зробили, може, ще десь зроблять. Для Чернігівської області перспектив у цьому плані я не бачу.

— Розкажіть про свою сім'ю.
—Дружина Лідія Іванівна за освітою педагог, — розповідає Анатолій Скрипка. — Ми зі школи знайомі. З Лосинівки Ніжинського району. Молодша за мене на два роки. Без неї я не відбувся 6 як лікар, як людина. Я їй дуже вдячний. Жити з лікарем, який працював з повною віддачею, для сім'ї не просто. Коли тижнями чоловіка немає вдома, коли через дві доби, а то й через одну, витягують серед ночі, і піднімається вся сім'я — не кожна жінка це може витримати. І мої діти, і я відбулися тільки завдяки тому, що у нас така мама і така дружина.
Зараз у нас двоє онуків. Михайло — старший, йому чотири з половиною роки, це син доньки Тетяни. А повний мій тезко — це менший онук, йому буде у вересні чотири рочки. Це синів син. Я пізній дід.
У доньки Тетяни перша освіта — медична. Вона працювала медсестрою.
Потім здобула другу освіту — юридичну. Підполковник міліції. Працює в обласному управлінні МВС.
Син Олександр — завідувач відділена №2 Чернігівського міського пологового будинку. Невістка Оксана — теж акушер-гінеколог. Напевно, зароджується династія.

— Син радився, вибираючи професію?
— Запитував: «Тату, ти зможеш мені хоч трошки допомогти, щоб я став на ноги?» Я сказав, що звичайно. Але запам'ятай, що акушерство і гінекологія — це дуже тяжка праця. Перше. У нас в акушерстві завжди два життя в руках — матері і дитини. Друге. В жодній медичній області так швидко не змінюється ситуація. В жодній. Ситуація міняється похвилинно. Із абсолютно благополучної, спокійної переходить у критичну протягом хвилин. Три - п'ять хвилин, щоб надати медичну допомогу. Це потребує дуже великої теоретичної і практичної підготовки.

— Згадують, що ваша бабуся була акушеркою, навчалася у Петербурзі.
— Справді, Сенкліта Митрофанівна навчалася у Петербурзі. Вона була із простої сім'ї. Вчилася не за свої гроші, за гроші громади. Думаю, що це була повітова програма. Бабусю вчили три роки і вісім місяців тільки акушерства. Середню акушерку вчили провідні фахівці санкт-петербурзьких клінік. За фаховою підготовкою вона стояла на рівні лікаря.
Повернулася до Лосинівки, працювала у районній лікарні. Тяжко захворіла і більше до роботи не повернулася. Коли мені було шість років, уже не працювала. Сенкліта Митрофанівна перша з нашого роду отримала освіту.
Батько пройшов усю війну, у 22 роки мав шість бойових орденів.
Мама — вчителька високої кваліфікації.
Обоє батьків із ортодоксальних комуністів. До дня смерті комуністичні ідеали були для них святими. Дивувалися, що син не вступає в партію.

— Дякую за розмову. Успіхів і здоров'я!

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №32 (1370)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.