У їхньому роду стільки всякого було, хоч дроздівську «Санта Барбару» знімай

У Дроздівці Куликівського району так кажуть про Оксану Боженок і її предків. Куди тій «Санта Барбарі», закордонному серіалу, який ми побачили і за перипетіями доль героїв якого слідкували з величезним інтересом. Та про все по порядку.

Новонароджена дівчинка, яку мати-зозуля залишила на призьбі, виявилася глухонімою

Достеменно цю історію Оксана не знає. Ні батько, ні мати їй її не розповідали. Сталося це давно, але що таке було, і досі пам'ятають у Дроздівці. У Юхима Терентійовича Зіненка, Оксаниного батька, десь у іншому селі народилася позашлюбна дитина. І породілля принесла новонароджену до його хати, поклала на призьбу і зникла. У ті часи таке було не часто. Маленьку забрали і виростили. Дівчинка виявилася глухонімою. Минув час, і вже вона народила здорового сина. Хлопчик ріс розумником, добре вчився в школі. Маленьким він дуже любив свою нещасну матір, беріг завжди, супроводжував селом. Не дозволяв нікому ображати її чи насміхатися. І вона безмежно любила своє дитя. Слідкувала, щоб Петрик був нагодований, чисто вдягнений. Біда прийшла несподівано. Жінка прала білизну на річці. Кладка похитнулася, вона не втрималась і впала в воду. Підняли її на берег уже бездиханну. Як син пережив втрату неньки, його вже не запитаєш. Після закінчення школи він вступив до якогось київського інституту. І там добре вчився. В один з його приїздів у село до батька сталося непоправне — Петро накинув на шию зашморг.
— Я тоді ще мала була, десь років семи, — розповідає Оксана. — Петю пам'ятаю. Любив мене, гостинці привозив, грався зі мною. Дуже грамотний був. Чого так вчинив, не знаю. Батька він любив. І з моєю матір'ю скандалів не було. Казали люди, ніби потрапив у якусь секту, своєю смертю приніс себе в жертву. Чи це правда, про штунду, стверджувать не буду. Так говорили. Що сталося, те сталося. Пішов Петя у сиру землю за своєю мамою.

Батькові було вже сімдесят, коли народилася Оксана

Чому мати їздила з місця на місце, вона не знає. Родом Маруся ніби з Роїща, що за Черніговом. Жила в Халявині, мала двох дітей — дочку і сина. Син помер, а дочка Надя вивчилася і працювала у Вишнівці Ічнянського району. Там вийшла заміж, народила сина.
А Маруся прибилася до Дроздівки, працювала дояркою. Була вона 1932 року народження. Юхим же Григорович Зіненко — 1904 року, на двадцять вісім літ старший. Але вони зійшлися, побралися. І від того союзу з'явилася на світ Оксана. На момент її народження батькові було вже сімдесят. Бог дав йому довгого віку. Помер тато у 1992 році.
— Це вже йому, щитай, вісімдесят вісім було, — каже Оксана. — Тато мене любив, жалів. З ним у мене були ближчі стосунки, ніж з матір'ю. Вона мене не дуже жаліла.

Робить я почала рано. Років у десять уже ходила на ферму, навчилася доїти корів, підміняла матір.
І заміж пішла рано, у сімнадцять. Володя Боженок був старший за мене на три роки, прийшов з армії, і ми побралися. Спочатку жили у свекрухи, а як Юлі, донечці нашій, минуло півтора року, вибили собі будиночок. Колгосп тоді строїв дома. Володя на тракторі робив, я — дояркою. Хазяйство велике держали. Що свекруха дала, що мати. Трудилися від ранку до вечора.

У 26 пішов з життя Володя

— Кажуть, 13 число нещасливе. Як у моєму житті, то воно і щасливе, і страшне. Юлю я народила 13 лютого дев'яносто третього року. Свої дні народження ми з Володею не святкували, а на Юлине триріччя запросили кумів, родичів. Усе було добре. А через місяць, 13 березня, сталося таке, чого я ніяк не чекала.
Володя тоді вже робив на фермі. Того дня залишився вдома. З'їздив з Юлею до своєї матері, перед вечором повернувся. Настрій у нього був хороший, ніщо не передвіщало біди.
Я прийшла з вечірньої дойки. Дивлюсь — усе в хазяйстві порозкриване. Думаю, що це Володя порається. Гукаю — не обзивається. Почала шукать. Відчинила двері сараю і — жахнулася. Володя висів у петлі. Кинулася до нього, зняла ще теплого. Як зуміла, не знаю. Він вищий і повніший за мене. Далі не пам'ятаю нічого. Коли прийшла до тями, побігла до сусідки. Позбігалися люди. Сільський голова викликав міліцію.
Чому Володя так вчинив, не знаю. Ні сварки між нами не було, ні записки ніякої не залишив.

А за рік до цього померла моя старша сестра Надя. Зі своїм чоловіком вона розлучилася. Сина він забрав із собою. Надя жила сама.
Розповідали, що пила, поводила себе не належним чином. Від кого завагітніла, не знаю. Близняток — двох дівчаток вона народила до строку, семимісячними. Одна дівчинка вагою 1200 грамів померла одразу, а друга, 700-грамова, вижила. Коли Лені було сім місяців, померла Надя. Ми з матір'ю їздили її ховать і одразу забрали до себе Лену. Жила вона у бабусі, моєї матері Марії Яківни, до тринадцяти літ. Я щодня бігала, допомагала в усьому. Ростили ми її з матір'ю разом. І мамою дівчинка звала обох — і бабусю, і мене, рідну тітку.
У 2008 році померла моя мати. Лена залишилася сама. Перший час ми їздили до неї ночувать. А тоді забрали до себе. Тепер я її опікун. Живе Лена в моїй сім'ї, з моїми дітьми. Хата стоїть порожня. Город пораємо. Лені вже сімнадцять, ходить до школи. Успіхами в навчанні похвалитися не можемо. Треба думати, як жити далі.
Та біди на-цьому не закінчилися. Наче зла доля висить над нами.

Юлі моїй уже дев'ятнадцять. Шість років вона дружила з хлопцем. Коля сам з Куликівки, у село їздив до тітки, де росли його дві старші сестри. Сім'я в нього неблагополучна, батьки п'ють. Жив хлопець і в інтернаті, і в тітки. Хороше дитя. Після школи вчився в Конотопі на зварювальника. Дитяча дружба між ним і Юлею переросла в любов. Уже молоді поговорювали, щоб навесні побратися. Коля бував у нас часто, казав: «Як у вас гарно!». Перед Новим роком вони з Юлею планували, як зустрічатимуть свято. А 26 грудня хлопця знайшли повішеним на дереві на пустирі за училищем, в якому він учився. Я думаю, що його спочатку вбили, а потім зімітували самогубство. Ніяких причин, щоб піти з життя, не було. Але справу ніхто не порушував. Самогубство — та й крапка.
Юля дуже важко пережила смерть коханого. Оплакували його ми всі. Горе. Втішаю дочку, бо сама пережила таке з нею, маленькою, на руках.
Юля одержує спеціальність перукаря-візажиста. Хоче ще вивчитись на швачку. Хороше діло, особливо для жінки. Нехай їй Господь допомагає.

«З Михайлом у нас ще дочка і три сини. А всіх шестеро дітей»

— П'ять років після смерті Володі я прожила сама. Страшна депресія. Нічому не була рада. Втішала мене Юля, донечка. Спасибі Богу, вона виросла доброю людиною, жалісливою і уважною.
У моєї матері у Чернігові жила давня подруга Поліна Ігнатівна Акимова. Ми часто провідували її, возили сільські гостинці. В один із приїздів до Поліни Ігнатівни я познайомилася з її онуком Мишею. На той час він розлучився з дружиною і жив у бабусі. Може, зустрітися з ним було передбачено долею, але те знайомство продовжилось. Зрештою Миша переїхав до нас у Дроздівку. Ми почали жити разом. Відносини свої не зареєстрували й досі. Живемо на віру.
Першою у нас народилася Яна. Рівно через рік, 29 вересня 2001 року, — Сергійко. Ще через рік — Юра, а в 2004-ому — Коля. Оце у нас така сімеєчка, шестеро дітей, яких ми дуже любимо і прагнемо виховати хорошими людьми. -

Ростити менших мені допомагала Юля. З семи років уже міняла їм повзунки, перевдягала, гляділа. І вони всі називали її мамою. Було, сміється: «Я ще мала, а в мене стільки дітей!». І тепер приїде, а вони всі їй на шию кидаються. Вона відбивається: «Як ви мені надоїли!».
Хоч наш шлюб з Мишею і цивільний і діти записані на моє прізвище, матір'ю-одиначкою я не вважаюся. Ніяких грошей від держави не одержую. У Юлі, що цього року закінчує Чернігівський ліцей побуту, є пенсія по втраті батька. На Лену теж іде пенсія і соціальна допомога по опіці. На менших чотирьох нічого.
Жити, звичайно, важко. Колгоспу давно у Дроздівці нема, ферми — теж. Я рік стояла на біржі, а це вже два працюю прачкою-санітаркою у територіальному центрі людей похилого віку. Михайло працював у лісництві, попав під скорочення. Зараз без роботи. У нього зібрався чималий борг по аліментах на сина від першого шлюбу. Доки працював, вираховували 60 відсотків заробленого на його погашення.

Але треба жити. Пораємо городи. Держимо двох корів, свиней, курей. Торік наміняли продуктів за картоплю. Ми її майже гектар садимо. Стараємося розжитися копійкою, беремося за всяку роботу.
Уже з Мишею провели у хату газ і воду, купили дітям комп'ютер. Взяли у банку кредит, виплачуватимемо його ще три роки.
Купили лоша, назвали кобилку Майя. Через рік будемо об'їжджати і з часом матимемо в хазяйстві надійного помічника — коня.

Меблі від депутатів

— Ну, з харчами в селі, якщо не лінуватися, проблем нема. Одягаю і взуваю дітей з базару. Хочу, щоб ходили вони не гірше інших. Спасибі, продавці іноді в борг дають. Знають, що розрахуюся обов'язково. При великій сім'ї прання мало не щодня. Та мені не звикати. А ось спати дітям на старих залізних ліжках, що вже геть поламалися, стало неможливо. Я давно не могла відважитися попросити допомоги. А тоді все ж звернулася. Спочатку до фермера Віктора Владиславовича Труша, депутата обласної ради, тоді ще до одного депутата облради Арсена Володимировича Дідура. Попросила:
— Якщо можна, допоможіть ліжками. Нема на чому дітям спати.
Спасибі, вони відгукнулися. Труш подарував моїм дівчаткам два дерев'яні ліжка і комод. Допоміг нам з коровою. Стару ми здали, а він нам дав молоду, первачку. Вона, звичайно, дорожча за стару, але різницю вартості Віктор Владиславович не взяв.
А минулої осені нові меблі з'явилися і в хлопчачій кімнаті. Арсен Володимирович Дідур разом з керівником TOB «Полісся» Володимиром Миколайовичем Дзюбою подарували нам три ліжка, комод, письмовий стіл. Придбані вони за кошти ТОВ. Спасибі за щедрий дарунок, увагу до багатодітної родини.

* * *

Ну чим вам не Санта Барбара? Готовий сюжет для вітчизняного серіалу. Не вигаданий, а реальний, з життя.
Звичайно, проблем у великої сім'ї багато. Батьки не покладають рук, аби виростити дітей, поставити їх на ноги. Було б добре, щоб руку допомоги їм подав ще хтось, благодійний фонд, державна структура чи просто добра людина. А ми обов'язково розповімо про це.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №22 (1360)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.