Діамантові ювіляри кохають одне одного, як і шістдесят років тому

Пройшло вже шість десятиліть із дня, коли Іван та Євдокія Клименки офіційно поєднали свої долі. Та подружжя, яке нині мешкає в райцентрі Бобровиця, й досі зворушливо оберігає свою родинну святиню. Куди б їх не закидала доля, через які випробування не доводилося б проходити, - ніщо не змогло остудити закохані серця. І ось ця чудова пара відзначила своє діамантове весілля.
На це велике свято з'їхалася вся родина, прийшли поздоровити діамантових ювілярів близькі та друзі, а ще - представники ветеранської організації. Кореспонденту випала нагода поспілкуватися зі старенькими, але й досі щасливими дідусем Іваном та бабусею Євдокією.

Справжній чоловім має служити у війську

Коли хлопця забирали до лав Радянської армії, йому ще й вісімнадцяти не виповнилося. Але високий худорлявий підліток з ватагою ровесників гордо сів у сани
і помандрував засніженими дорогами з Грем'яча до Новгорода-Сіверського.
«їхали дві доби, ночували у дорозі. Від голоду рятувала лише чорна хлібина, яку напередодні спекла мати, та шматок сала, що його поклала у дорогу тітка Наталя. А від холоду - лапті та кухвайка», - згадує дід Іван.
Доки юнаків доправили у Сталінград, аби готувати до фронту, війна... скінчилася. Та гаряче молоде серце прагнуло служити
Батьківщині. Тож Іван Клименко поїхав на навчання до Нікопольського учбового батальйону. Ось тут і зійшлися стежки-дороги молодої вчительки і юнака, за плечима якого вже був певний життєвий досвід...



За них вирішила доля

«Я тоді навчалася у Нікопольському педагогічному училищі. Разом з дівчатами-однолітками знімали у місті квартиру. Одного разу подруги пішли на прогулянку до парку і там познайомилися з молодими курсантами. Я тоді, на жаль, залишилася вдома. Та доля є доля, - сміється старенька. -
Через кілька днів юнаки завітали до нас у гості, і ми з Іваном одразу приглянулися один одному.
Закінчивши училище, Євдокія поїхала до Дніпропетровської області у Петриківський район навчати дітей. Це була звичайна хутірська школа, та вибору не було, адже тоді розподіляли виключно за направленням.
Іван тим часом подався у Київ, де вступив до військового училища. Думали, що більше не зустрінуться, та від долі, як кажуть, не втечеш. Тим паче, що закохані серця прагнули бути разом. Мало не щодня писали одне одному листи, сумували та чекали зустрічі...

«Чемодани-мерседеси» довезуть і до Одеси…

Після закінчення військового училища Івана направили до Олександрії (Кіровоградська область), та хлопець розумів, що без коханої Дусі він більше не може і подався на Дніпропетровщину, аби забрати її з собою...
«Не було ані каблучок, ні фати. Лише - вечеря у родинному колі. А потім сіли ми з Іваном на наші «чемодани-мерседеси», - жартує бабуся Євдокія, - і подалися на Кіровоград».
Прожили там молодята чотири роки. Євдокія працювала вчителькою, Іван був військово службовцем. Саме на Кіровоградщині з'явилася на світ їхня перша донечка Людмила. Щастя було неймовірне...
Та у квітні 1955 Івана направили у Прибалтійський воєнний округ до Литовського містечка Іонава (поблизу Каунаса - Авт.), де він служив командиром роти парашутно-десантного полку. У Прибалтиці щасливе подружжя подарувало маленькій Людочці сестричку Валентину.
Та не дає військова служба засиджуватися на місці. І знову життєва дорога робить крутий поворот: подружжя Клименків прямує на Закавказзя у столицю Азербайджану місто Баку.

«Я увесь час працювала вчителькою. В Україні викладала мову та літературу, а в інших краях навчала дітей початкових класів. Знаєте, там настільки гарні люди, всі привітні, толерантні. Мені дуже легко було пристосуватися. Незважаючи на те, що інколи в класі навчалися діти 12-ти різних національностей, зустрічали завжди тепло і привітно», - згадує пані Євдокія.
У 1970-му році у Івана Клименка погіршився стан здоров'я і його перевели до Київського військового округу - начальником другого відділення Бобровицького райвійськкомату.
«На цьому наші подорожі припинилися. Та є що згадати за життя. Подумати тільки, я більше трьохсот разів стрибав з парашутом. Та завжди успішно, бо знав, що вдома на мене чекає кохана дружина з доньками», - розповідає зі сльозами на очах старенький.

Їх люблять І шанують, - доведене родиною!

Нині ця чудова пара розміняла вже дев'ятий десяток. І їм можна лише по-доброму позаздрити. Бо далеко не кожному подружжю вдається прожити більше півстоліття душа в душу і зберегти тепло, щирість і чистоту стосунків до старості. І це справді нелукаві мелодії красивого почуття.
Подружжя Клименків вивели у світ широкий двох доньок. А ті їм подарували трьох онуків. Один із них - Сергій - пішов дідусевою стежкою, закінчив Київську військову академію. Онучка Тетяна також не забарилася і вивчилася на педагога, як і її улюблена бабуся. А маленький правнук, якому ще й двох рочків немає, гордо носить ім'я Іван.
Нам же залишається лише побажати здоров'я і щастя цій чудовій родині!



Мирослава Гордієнко, тижневик «Чернігівщина» №42 (317)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.