Не приведи Господи ховати своїх дітей

Олена Миколаївна Дубовик — людина у Мені відома. Тривалий час працювала у швейній майстерні райпобуткомбінату, комітеті народного контролю, очолювала районний центр, зайнятості. Уважна і доброзичлива з людьми. Її шанують сусіди, з якими багато літ живе поряд на вулиці Щорса. Але ми не про те, як у кого склалася трудова біографія. Розмовляємо з Оленою Миколаївною про її родину, про прожите й пережите. Ця мила жінка п'ять років тому втратила єдиного сина, що відійшов у вічність у 29 літ. А через півтора року хоронила чоловіка. Коли невістка знайшла іншого, її двоє дітей — син від першого шлюбу і донечка, онука Олени Миколаївни — залишилися з бабусею. Стосунки з невісткою, як і раніше, у неї добрі. Отака людина.

«Ви коли-небудь бачили дику півонію? Це диво!»

Її охайний дім від ранньої весни до пізньої осені потопає в квітах. Усіх назв і сортів, мабуть, і не перелічити. А Олені усе мало. При нагоді обов'язково купить насіння чи розсаду нових і сіє чи садить попід хатою. Згадує, як одного разу сусід, побачивши її з лопатою на ділянці, запитав:
— Що там робиш?
— Сто гривень закопую, — засміялася у відповідь, бо саме стільки витратила грошей на якусь квіткову екзоту.

Може, та пристрасть до краси земної у неї з далекого дитинства, яке минуло у Приморському краї, де надзвичайно красива природа, де цвітуть диво-квіти.
— Уявляєте, ціла плантація дикої півонії! Краса неймовірна, — розповідає вона. — Виноград, лимонник, лісові і кедрові горіхи, женьшень. А і в ріках і озерах — риба... Тато отакенних щук ловив. Мисливцем був успішним. Ми вже сюди, в Мену, привезли шкури двох бурих ведмедів, ним упольованих. Довго лежали на підлозі, аж доки міль не завелась.

Оленці було тільки два рочки, коли батьки завербувалися і рушили з рідної Степанівки в далекі краї. Цілий місяць їхали поїздом, аж доки не осіли в селі Табахоза, недалеко від озера Ханка, біля китайського кордону.
Мати, як і раніше, працювала фельдшером, батько — в технічному парку. Завели хазяйство: корову, свиней, птицю. Мати привезла з України насіння різних овочів, і на її помідори приходило дивитися усе село.
У Примор'ї Оленка пішла до першого класу, мала багато друзів. Але тамтешній клімат не підійшов батьку, який почав хворіти. Проживши сім літ, сім'я повернулася на Чернігівщину. Купили хату в Мені. Вона й досі стоїть тут, недалеко від будинку Олени. Нема вже ні мами, ні тата, рідних і незабутніх.

Найміцніші шлюби – з одноклассниками

Олена після школи вступила до Львівського технікуму легкої промисловості, здобула спеціальність модельєра-конструктора жіночого одягу. Шиє вона прекрасно. Коханій онуці Лілюші конструює такі наряди, що всі милуються. Хоч бальні сукні, хоч маскарадні — бабуся уміє все! Вже пізніше вона закінчила заочно інститут. А заміж вийшла за однокласника Сашка Дубовика. Він вчився в Мінську, в автодорожньому інституті. Спочатку було листування друзів-однокласників, а потім виявилося, що це — любов. У 1973 році справили весілля, а в сімдесят п'ятому народився їх єдиний син Сергій.
Хлопчику було три рочки, коли Дубовики увійшли у свій новий дім. Купили фінський, звели його поряд із батьківським, обклали цеглою. Тепер тут і газ, і всі комунальні вигоди. У кімнатах багато квітів — мов зимовий сад. В обрамленні їх портрет сина з чорною стрічкою. Так мало йому випало прожити...

«Не приведи Господи ховати дітей»

Вперше син одружився ще студентом Бобровицького сільськогосподарського технікуму за своєю однокурсницею. Немовби все було й добре, але подружнє життя не склалося. Дітей не нажили і зрештою розлучилися.
Коли син сказав, що збирається одружитися вдруге, і в його Наташі росте син від першого шлюбу, батьки не заперечували. Олена Миколаївна сама поїхала за ними на Прилуччину. Випроводжаючи дочку в нове життя, сваха попросила Олену:
— 3 нею як хочете, а дитя не обижайте.
— Не хвилюйтесь, — відповіла їй Олена Миколаївна. — Дитя повинне бути з матір'ю. Ніхто його не обидить.
Максимкові тоді було сім років, і він зразу пішов до школи в Мені, до першого класу. Був уже листопад.

А 5 січня народилася Ліля. Пологи у Наташі були важкі, кесарів розтин робили в Чернігові. Дівчинка з'явилася на світ з хорошою вагою і стала найдорожчою істотою для бабусі. Росте меткою, веселою. Кохана, омріяна дитина.
А в 2005 році прийшла біда. 21 квітня Сергій ховав матір свого друга. Повернувся після похорону, сказав, що допоможе поратись.
— Ми закінчили порання і всілися перед телевізором дивитися серіал «Клон», — згадує Олена Миколаївна. — Сергій пішов у сусідню кімнату, говорив з кимось по телефону. Закінчилася серія, і ми з Наташею заходилися готувати вечерю. Вона пішла кликати Серьожу до столу, повернулася і каже: «Щось із ним не те». Я до сина. Сидить на стільці біля телефону з опущеною головою. Наче й не спить, а на наші слова не реагує. Я схопила нашатир — не рухається. «Швидка», що приїхала на наш виклик, констатувала, що він уже годину мертвий. Господи, Господи! Кажуть, що я дуже кричала. Усе, що було потім, згадую, як у тумані. Лілюші було тільки чотири роки, вона взагалі батька не пам'ятає.

Місяців за чотири до того мені приснилася покійна мати, кликала мене: «Ходімо пошукаємо могилку». Йдемо з нею по кладовищу, роздаємо людям гостинці. І тут мама розтанула. Я розповіла цей незрозумілий сон на роботі. «Та то на погоду», — заспокоїли мене. Іншого разу Серьожа наснився. Ніби мчить з гори кудись униз. До чого б воно?
Якось ми з ним були на кладовищі, прибирали могили. Я кажу йому: «Отут мене поховайте, коло діда». А він: «Коло діда моє місце». Я аж розсердилася: «Ну що ти таке говориш!» Діда він любив безмежно, а той його. Батько брав Серьожу з собою на полювання, навчив стріляти. Були вони великими друзями.
Потім друзі сина розповідали, що він якось їм сказав: «Я, мабуть, скоро помру. Погані сни сняться» Ну хто йому міг повірити! Молодий, дужий. А вийшло отак.

Серьожа помер у четвер, а у вівторок поскаржився, що у нього сильно б'ється серце. Полежав трохи. У середу ми з ним ще паркан будували, сітку тягли. Він тоді якраз влаштувався на нову роботу, пішов воду розливати. І Наташа того дня пішла перший день на роботу після декрету. Я вже чотири місяці була на пенсії. Усе йшло немов би добре, і тут таке горе...
Я не хотіла жити. Тепер думаю, що це Ліля, моє сонечко, утримала мене на цій землі. Вона — продовження Серьожі, його дитина. Вона сьогодні — зміст мого життя. Я у батьків одна, ні братів, ні сестер не маю. І Серьожа був у мене один. Тепер — Ліля.

Горе саме не ходить

— А в 2007 році помер наш батько. 1 вересня ми проводжали до першого класу Лілюшу. Я вела її до школи, дідусь з порога помахав нам рукою. А 3 вересня його не стало.
Захворів він зразу після роковин по сину. Не міг ковтати, нічого не проходило. Виявилось, що-в нього рак стравоходу. Ходив до останньої миті. І того дня пішов прогулятися до річки, а до хати вже не повернувся.
І це треба було пережити. А за рік до цього померла свекруха. Мої батьки раніше відійшли. У мами теж був рак. А тато втопився. Ловив з човна щуку, а човен перевернувся...

Ніколи ні з ким не лаялася

— 3 невісткою в мене добрі стосунки, хоч вона вже давно має іншого чоловіка. Живе з ним, а діти — зі мною. Максим то тут, то там. А Ліля від мене ні на крок. Навіть спати любить у бабусі під боком.
Максимові вже сімнадцять. Бачите, який красень виріс! Вчиться в десятому класі, допомагає мені по хазяйству. Щоправда, з колись великого залишилися тільки кролі.
Лілюша у нас дівчинка здібна. Три роки відвідувала танцювальний колектив «Фієста», займалася гімнастикою. На всі її виступи і концерти обов'язково їду я. Може, й ви були на звіті нашого району в Чернігові, у театрі імені Шевченка? Тоді Лілечка танцювала. їм так гаряче аплодував зал. Я завжди фотографую свою красуню. В оцих альбомах — 1700 знімків, на яких моя Лілюша. А погляньте на цю галерею на стіні.

— То ви ж справжній майстер, Олено Миколаївно! Чудові знімки, — хвалю я.
— Роблю їх звичайним фотоапаратом, не цифровим. Буде згадка онуці про дитинство.
Зараз, правда, ми призупинили заняття танцями й гімнастикою. У Лілюші слабеньке серце. Часто кров носом іде. Ну, нічого. Трохи зміцніє, поздоровішає — надолужимо.
У мене дуже хороші сусіди. Правда, і я ніколи ні з ким не лаялася. Але люди на нашій вулиці — чудові. Завжди поспішають на допомогу. Оце ось дім Гриші та Ліди Песоцьких. Вони мені вже як найближча рідня. Гришу й не гукай — сам прийде і зробить усе, що мають робити чоловічі руки. Спасибі їм і низький уклін. Вони мене в горі не залишили.
Хочу показати вам ще фото, на якому цвіте кактус. Шість літ не цвів, а торік явив світу таке диво! Приїдьте до мене навесні чи влітку. Тут така краса!


Бабуся Олена з Максимом і Лілею

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №52 (1286)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.