Життя і любов «дикої баби»
Вперед із вітерцем
Одна серед лісу
Ганна Назарівна — уродженка цього села, проте півстоліття мешкає в лісі, за дев'ять кілометрів від Авдіївки. Знайти дорогу до її хатинки не просто. Без провідника не обійтися. Отож шлях мені вказував Анатолій Адаменко, авдіївський сільський голова. Полем, долинами, нарешті дісталися. Серед лісу хата з бруса, кілька хлівців, колодязь із журавлем і ніякого паркана. Голова стукає у двері, виходить літня жінка.
— Яка ж вона дика? — виривається у мене.
Охайно вдягнена Ганна Назарівна вмощується на лавці під хатою.
— Ноги, дітка, болять, — промовляє.
— Як ви, Назарівно, одна тут, серед лісу?
— Чого ж одна? Оце хвилин десять як мій чоловік Федір навпрошки пішов у Холми Корюківського району за пенсією.
Я не жалуюсь. Звикла тут. Моя радість — то худоба та двоє котів.
— Хазяйство тримаєте?
— Дві корови, теличку і двох теляток. Поросяти немає. Курей не держу, лисиці крадуть.
— Вовків не боїтесь? Певно, виють під хатою...
— А чого їх боятись, вони розумні. Ідуть до села на скотомогильник дорогою, під ліском. Побачать мене, не чіпають. Я їм не ворог.
— Може, ви відьма, якісь заговори знаєте?
— Нічого я не знаю. Аби знала, по-іншому життя б склалося, щастя б було...
— Назарівно, може, щастя в любові?
— Ой, це так давно було...
«Петро кохав мене серцем»
— Матір моя померла молодою. Жила я з мачухою. За мною упадав місцевий парубок Петро Ященко, красивий, статечний, столяр — золоті руки. Тільки мовчазний дуже. Він мені і нравився, і не нравився. Заміж звав. Мачуха весь час говорила: «Іди, іди заміж, бо в дівках засидишся». От я і пішла. Хоч і не любила. Народився син Іван. Зараз він живе в Антрациті, шахтар. Петро що найгарніше, що найсмачніше ніс мені. У всякій роботі руки мені підміняв, жалів, шанував. Анютою називав. Слів не вмів красивих говорити, а я ж була молода, дурна, любові хотілося не тільки на ділі, а й на словах. Майже десять років прожили, і пішла я від нього. Якби була жива мати, вона цього не допустила б. Ще п'ять років Петро ходив, просив мене вернуться. Я ж горда, затялась. Згодом він женився вдруге. Жив добре. А я тільки через роки зрозуміла — треба держаться первого мужа. Щастя — це коли тебе люблять. Самий лучший той, кого Бог первим дасть.
Тиміш казав: «Анечка ти моя, разкрасавиця»
— Ото після розлуки з Петром я і поїхала на торфорозробку. Неподалік болото було. Техніки стояло, майстерні, контора, гуртожитки. Дівчат було сорок душ. Може б, і вернулась до Петра, та Тиміш Хмель біля мене крутився, ще з молодості. Доки я замужем була, встиг двічі женитися, та йому жінки не такі все були. Казав: «От ти, Анечка, у мене разкрасавиця, і милая, і хорошая». Які є тільки ніжні слова, знав усі і говорив. Працював він на торфорозробці механіком. Йому оце хатку, під житло дали. Народилося двоє дітей: син Коля і донька Маруся. Школи в лісі не було, отож діти вчилися у, новгород-сіверському інтернаті. Йшли роки. Роздивилася, що Тиміш Євлампійович єхидний, вміє тільки словами тішити. А як робить, то хай би все Анечка і мужську, і женську роботу. А він корзин наплете, продасть, гроші на горілку тратить. Двадцять років прожили. Через ту горілку і пропав. На дорозі обгорів. Йшов випивши, курив. Сигарета впала за тілогрійку... Осталась я в лісі сама. Хоч і купила собі хату в Авдіївці. Телят здавала і молоко. Пенсію законну заробила. Діти поселились у селі. Син Коля був шофером. Він зараз на пенсії, чорнобилець. Донька Маруся торгує в магазині.
— Куди ж ви молоко здавали в лісі?
— А я велосипедом в село щодня возила, лісом навпрошки сім кілометрів.
— Так ви і зараз великом їздите?
— А чого б і ні? Треба город посапати, сяду і їду. Раніше кінь був, так розумний зять продав його.
— Назарівно, ви у 80 років на велосипеді по грунтівці. Аж не віриться.
— Зараз покажу.
Жінка йде до сарайчика, виводить дамського велика, хвацько перекручує педалі.
— Оце тільки проти гори не рушу.
Провела трохи, скок і поїхала... А я біжу за нею і фотографую. А сама думаю: «Боже, дай і мені до її літ дожить і бути такою жвавою».
Федір прийшов уночі
Коли Назарівна зупинилась, продовжили.
— Як зосталася вдовою у 1980 році, в село не поїхала. Звикла вже до лісу, тут повітря таке особливе. Гриби, ягоди, горіхи, щавель, груші і яблука-дички. А тут якраз після торфорозробки меліоратори з ПМК працювали. Багато мужиків болото осушували. Я ж п'ять років одиноко жила. Були такі, що до мене і на нічліг, і в прийми просилися. Казала їм: «Я стара баба, пішли до чорта, ніхто мені не потрібен». Один із них сказав: «Ти смотри, она дикая!». З тих пір і пішло і по Авдіївці, і по всій області «дика баба».
Після Тимоша у мене лишився мотоцикл з коляскою. Син був у армії, і я вирішила той мотоцикл продать. Подумала, буде тільки дівок возить, а про роботу не згадає. Прийшли покупці з Холмів, сторгувалися, забрали. Було двоє мужчин. Я їх запам'ятала.
Минув час. Серед ночі чую стук. Виглянула у вікно. Бачу, стоїть той чоловік, що з покупцем приходив. «Пустіть у хату», — просить.
— Це ви, Федір Іванович? — питаю.
— Я.
— Чого ж серед ночі стукаєте?
— Відчиніть, то скажу. Не бійтесь, я чоловік не подлий. Я оце сидів під хвоєю, ждав, доки місяць зійде, щоб до вас дійти.
— Звиняй, добрий чоловіче, але вночі я тебе в хату не впущу.
Так він і просидів до ранку на призьбі. Як я вийшла у двір, то почав бесіду:
— Хазяйки у мене немає. З роботи звільнився (він працював у лісгоспі у Холмах). У мене є квартира, ходімте до мене жить. Ви ж проворна, роботяща.
— Теж мені, кавалер, — розсміялася я. — Ви ж за мене молодший.
А він:
— Хіба що на два тижні.
Я сказала, що з лісу нікуди не піду. Він у мене і зостався. Так Федір Мотчаний з'явився у моєму житті. Згодом дізналася, що молодший він від мене на дев'ять років, що був жонатий. Дружина в Архангельську, і досі не розлучені. Були іще жінки, та йшли від нього.
Прожили з ним уже 25 років. До горілки не охочий, сам із собою пить не буде. Стоятиме горілка на столі, не займе. До їжі невибагливий, що зготую, все йому годиться. До роботи неохочий. Все, що не загадаю, зробить, а сам наче і не бачить, що діла кругом повно. По рибу ходить, газети читає.
— У вас же електрики немає, і ніякий листоноша вам газет у ліс не возить.
— Твоя правда. Він при гасовій лампі чи при ліхтарику читає. А газети мені діти передають. З Костею Грубичем з «1+1» деруни смажили

З чоловіком Тимошем, сином Колею і донькою Марусею
З Костею Грубичем з «1+1» деруни смажили
— А Федір вас любить?
— Не знаю. Він не вміє знайти до женщин підходу, мабуть, тому і до мене прибився. Не знає чоловік ласки. Може, тому з тими женщинами нічого не виходило.
— Що ж ти будеш робить, як мене не стане? — питаю.
— Піду у будинок престарілих. Сам у лісі жить не буду, — каже.
Хоча у нього і донька у Чернігові є.
Федір приймач придбав. Слухаємо сесію Верховної Ради. Чесне слово, порозганяла б їх, дармоїдів! Як не соромно кидатися яйцями, одежу гидить!
— А ви за кого на виборах президента голосували?
— Ні за кого. Збиралася за Януковича, та скриньки мені ніхто не привіз. А в село навіть по хліб доїхать було не можна, стільки снігу навалило. Дід у 72 роки на лижах по пенсію їздив. Ось вони до сих пір під хатою стоять, — показує рукою. — Я ж на лижах змолоду не навчилася, тепер жалкую.
— Назарівно, вам не сумно в лісі?
— За роботою ніколи скучати. Он вже скоро і корів доїти.
— У вас у 80 років ще сили вистачає?
— Ліс силу дає.
— Так ви ніколи і в лікарні не лежали?
— Було. Дітей родила. А ще був кіт укусив, прийшлося йти. Боялася, щоб сказ не напав. Треба трудитися, людей любить, не плакать над судьбою, побільше бувать на природі. І життя буде.
— Природа у вас красива.
— Еге ж, і Костя Грубич з каналу «1+1» так казав. Приїздив до мене. Ми деруни у печі смажили, знімав він мене для передачі «Смачна країна».
— Так ви б цю хату і землю приватизували та й вигідно продали.
— Хату то я приватизувала, а ось про землю не подумала. Ще встигну. Мені ж на День незалежності, 24 серпня, виповниться лише 81.
Я усміхнулась її оптимізму. Нічого сказать, окрім многая літа вам, Назарівно.
Валентина Осторська, тижневик «Вісник Ч» №21 (1255)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: бабуся, кохання, життя, Валентина Остерська




