Дідусь Митя - людина, якій робота ніколи не була тягарем

 Дмитро Винограденко

14 жовтня свій 90-річний ювілей відзначає Дмитро Кіндратович Винограденко із села Понори. Дев’яносто років — цифра поважна. Та якщо познайомитися з ювіляром ближче, мимоволі ловиш себе на думці: а де ж ті самі дев’яносто? Бо дідусь Митя й сьогодні не дуже визнає слово «відпочивати», не любить, коли хтось береться робити за нього хатню чи господарську роботу, сам ходить за покупками, порається на городі, косить, сапає, білить, фарбує, готує, консервує… Одне слово — живе так, як не кожен і в 50 може собі дозволити.

А починалося все 14 жовтня 1936 року в Понорах, де й народився Дмитро Кіндратович. Після семирічки у 18 років юнак пішов до армії. Перший рік служив у Черняховську, що на Балтійському узбережжі. Саме там здобув професію водія. Наступні два роки служив в Угорщині, де шоферував. Служба була своєрідна: одну добу — чергування у військовій частині, другу — відпочинок. Після армії повернувся до рідного села. Мріяв стати ветеринаром.

Ще під час служби познайомився з викладачем веттехнікуму із Житомирського району, який обіцяв чекати на нього. Здавалося, життєва дорога вже визначена, та в Понорах був іще один чоловік із власними планами щодо молодого Дмитра — голова колгоспу «Комуніст» І. П. Півторацький Він умовив хлопця залишитися в селі та працювати водієм.

Не минуло й трьох днів — і Дмитро вже отримав нову машину. За кермом цієї машини він пропрацював вісім років. А паралельно встигав іще й навчатися, закохуватися та сумлінно дбати про своє майбутнє. Створив сім’ю, закінчив 11 класів вечірньої школи. Навчався старанно, занять не пропускав, тому й отримав атестат про повну середню освіту.

Згодом машина постаріла, і робота стала зовсім іншою: доводилося вже й жінок на поле возити, і сіно. Потім у колгоспі з’явився трактор «Білорусь». На ньому Дмитро Кіндратович пропрацював лише рік. А коли привезли ДТ-25, охочих сідати за його кермо не знайшлося: люди боялися нового трактора. А Дмитро — не боявся. Сів і працював на ньому до самої пенсії. Та й пенсія не стала для нього сигналом відбою. Ще чотири роки після виходу на заслужений відпочинок допомагав колгоспу.

Окрім роботи в колгоспі Дмитро Кіндратович разом із батьком, який був чудовим майстром, побудував будинок та господарські споруди. Господарство тримали чимале: корова, а бувало й дві, свині, до 70–80 курей. У всьому допомагали батьки — поки були живі.

Купив Дмитро Кіндратович і коня. І навіть коли вже був далеко не юнаком, осідлавши коня, верхи пас корів. А ще допомагав односельцям. Майже в кожному дворі доводилося йому колись колоти свиней — нерідко по дві за день. Скільки людських городів виорав — і сам уже не злічить. Скільки сіна перевіз! Возив вантажі, людей до лікарні та на поїзд, зустрічав із поїзда. А скільки разів доводилося терміново везти жінок до пологового будинку! Для односельців дідусь Митя завжди був людиною, на яку можна було розраховувати. І так — усе життя. Навіть вихідні для нього були поняттям дуже умовним.

«Відпочивав хіба на весіллях у рідних, — усміхається ювіляр. — А в неділю? Удвох із дружиною то торф треба різати, то перевозити його, то сушити. То сіно заготовляти, то дрова. Після роботи, коли люди вже готуються до сну, ми з Валею шукаємо і накошуємо траву, привозимо додому, а тоді сушимо. Бо дуже важко було із заготовкою сіна», — згадує Дмитро Кіндратович.

Його Валя — дружина, з якою вони прожили багато років, — три роки тому пішла з життя після тяжкої хвороби. Останній період її життя чоловік доглядав її сам. І досі не забуває. Двічі на тиждень обов’язково приходить на кладовище — до своєї Валі. З любов’ю доглядає її могилу. Доглядає і могили рідних, які спочивають поруч: батьків, двох сестричок, брата, тещі та інших родичів. А потім повертається додому — і знову до справ.

У свої 90 років дідусь Митя категорично не хоче, щоб хтось приходив до нього «поробити по господарству». Сам обробляє город, косить, сапає, білить, фарбує, пере вручну, готує їсти, консервує, засолює овочі. І якщо хтось намагається допомогти, може почути приблизно таке: «Та йдіть уже, я сам!» Бо як це — сидіти без роботи?

Навіть за продуктами воліє ходити сам — чи то в сільський магазин, чи в Талалаївку. «Треба розминатися», — пояснює він.

А ще дідусь Митя дуже любить читати. Його улюблена газета — «Трибуна хлібороба». Перечитує навіть старі номери. Цьогоріч газету не передплатив: пересувне відділення не доставляє газети додому передплатникам, як то було завжди, треба самому ходити по пошту. Для нього це вже далеко. А шкода…

Любить і «Сільські вісті». Особливо шукає там рецепти, іноді знаходить цікаві ще за минулі роки та охоче ділиться ними. Та, мабуть, найцінніше його багатство — не господарство і навіть не сила в руках. Це пам’ять. Дмитро Кіндратович добре пам’ятає прожите, цікаво розповідає про минуле. А ще може несподівано підказати молодим односельцям щось про їхній родовід. Хто чий батько, хто кому брат, де жили предки — багато таких історій зберігає його пам’ять.

Дев’яносто років — це не просто дата в паспорті. Це ціла епоха, прожита в праці. Це тисячі кілометрів за кермом автомобіля і трактора, сотні людських прохань, десятки років господарювання, побудований власними руками дім, родина, кохана дружина поруч і пам’ять про неї, яку він береже й досі. Це життя, у якому майже не було місця неробству.

А ще — це доброта. Дмитро Кіндратович щирий, доброзичливий, відкритий до людей. За роки життя заслужив повагу й авторитет у селі. Дружно живе із сусідами, завжди готовий допомогти, а рідні цінують його за ту просту, без зайвих слів, людську надійність.

Шестеро племінників і племінниць, внуки його сестер та брата, племінниці дружини з родинами — усі вони з любов’ю називають його дідусем Митею. Так називають його й односельці. І, мабуть, у цьому простому звертанні — найкраще визначення людини, яка за дев’яносто років встигла стати для багатьох не просто родичем чи сусідом, а частиною самого села.

Тож у день 90-річчя хочеться побажати дідусеві Миті найголовнішого — здоров’я, сил, добрих людей поруч і ще багато років залишатися таким, яким його знають усі: працьовитим, невтомним, щирим, добрим і… неодмінно зайнятим якоюсь важливою справою. Бо відпочивати він, здається, ще не навчився. І, схоже, не дуже й збирається.

Джерело: газета «Трибуна хлібороба», Оксана Павленко, онука

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: