Володимир Довгуша: «В усьому винна кохана дружина Лілія»

Вівторок, 13 жовтня 2026 14:00 | Переглядів: 202

Володимир Довгуша із села Сядрине та Лілія Шишова з Воловиків поєднали свої долі в перший рік повномасштабної російсько-української війни. Як змінилося їхнє життя за цей час і яке дивовижне захоплення чоловіка всім серцем підтримала дружина?

Володимир Довгуша та Лілія Шишова

Про нашого земляка-захисника, котрий має дивовижне захоплення, мені розповіла відома волонтерка Катерина Ткаченко. Вона нещодавно отримала чудовий подарунок від воїнів, яким допомагає збирати донати – роботу 41-річного Володимира Довгуші, від якої просто у захваті.

Зустрілися дві самотності

Володимир і Ліля прийшли в редакцію вдвох. Життєрадісні, веселі. І це не дивно, адже коханий чоловік саме перебував у короткочасній відпустці. А це означає, що страхи на деякий час відступили й можна насолодитися спілкуванням, якого чекали декілька місяців.

— Володимире, хочу більше дізнатися про ваше хобі. Ви ж виготовляєте з гільз моделі військової техніки, зброї й не тільки — звідки таке бажання?

— У всьому винна вона (ніжно дивиться на дружину). Саме Лілька надихнула на це. Вона є й головним поціновувачем моєї творчої праці. Для неї стараюся, навіть подарунки власноруч виготовляю. До 8 Березня зробив коханій великий корабель, довжиною один метр і висотою 87 сантиметрів.

— А розкажіть, будь ласка, як створилася ваша сім’я?

— Я уродженець села Сядрине. Там мешкають мама й сестра, а тато вже помер. До війни працював у Києві. Якось у фейсбуці побачив пост Лілі. Вже не пам’ятаю, про що вона писала, та найбільше вразило її фото. Закохався з першого погляду. Написав у месенджері: «Привіт» і два місяці чекав, поки вона відповіла коротким: «Привіт». А далі вже мене ніхто не міг спинити. Сипав компліменти за компліментами.

З листування дізнався, що мешкає у селі Воловики Забарівського старостинського округу. Вирішили зустрітися, проте тижнів три щось цьому заважало. То робота, то спина в неї прихопила. Зрештою запрошення отримав. З квітами, на таксі прибув у Воловики. Ліля чекала. Вона жила з мамою та 13-річним сином. Усім було цікаво побачитися. Познайомилися, вирішили прогулятися в Корюківку.

Того ж дня, а було це 16 жовтня, повернув дівчину додому і зразу до матері: «Вам зять-будівельник потрібен?» Та киває головою. Тоді кажу — вона моя! З перших днів війни я був у місцевій теробороні й через день велосипедом їздив до Лілі у Воловики (36 км в один бік). Тоді й не звертав увагу, в якому жахливому стані автошлях від Корюківки до Забарівки. Відтоді майже п’ять років минуло, а дорогу так і не відремонтували. Хоча й обіцяли…

— Побралися ми 4 червня 2022 року у Києві, — вступає в розмову 37-річна Лілія. — Скромно, без ніяких урочистостей. Володя поспішав на Донбас, на війну. Через місяць його відпустили на два дні. Приїхав і всиновив мого Владислава.

Служба

Володимир Довгуша майже весь час був на Донбасі. Служить у 23-му ОБСП (Окремий батальйон спеціального призначення) спецпризначенцем-зв’язківцем. Неподалік населеного пункту Курдюмівка отримав осколкове поранення. Лікувався. Один осколок лікарі видалили з голови, один, який застряг біля скроні, сам витягнув, а ще з десяток продовжують жити разом із ним…

Вдома буває раз у пів року. Дружина Лілія частіше приїжджає до нього. І в Слов’янську була, і на Сумщині, де він зараз несе службу. Понад десять разів навідувалася до коханого з гостинцями. Та не їх він чекає, душею й серцем лине до неї… Командир пару днів дає на побачення, та вони й тому безмежно раді.

— Ліля, коли збирається їхати, питає, що привезти? Кажу — себе! (Посміхається). А зі смаколиків найбільше люблю гриби, — мариновані й сухі. Тоді вже з хлопцями хвалимо вмілу господиню. А ще консервацію всі полюбляємо, багатьом побратимам теж рідні передають.

Годують вояк нині непогано. І загалом служба проти 2022 року дуже змінилася. Зараз на фронті більше працює техніка, людський ресурс бережуть. Цікавлюся, в яких умовах живуть воїни. Володимир каже, що інколи селяться в порожніх хатах, але частіше — в бліндажах. Зима –— важкий період. Звичні буржуйки для опалення не використовують, адже ворог з допомогою теплові зорів швидко визначає їхнє місце перебування. Виручають окопні свічки. Або відводять теплоносій далі від схрону.

Коли заходить розмова про втрати, Володя стає сумним. Каже, що багатьох друзів уже немає. Серед побратимів в основному хлопці з Київщини. Ворога доводилося бачити зблизька. Запам’ятався штурм Курдюмівки, коли наші протистояли вагнерівцям. Немало полягло тоді мужніх українських воїнів.

— Володимире, як війна вплинула на ваш характер? — запитую.

— Я змінився під час служби. Немає страху. Щоби став надто злим — мабуть, ні. Пофігістом? Певно. Сприйняття реальності змінилося, коли побачив смерть поруч. І хоча сам малий на зріст і худий — відчув свою справжню силу на війні. Чули вислів про «залізні яйця», ото я про те.

І наше молоде покоління слід виховувати так, щоби були морально й фізично готові захищати свою Батьківщину. Не лише про гроші й кредити думали, а про те, що за їхньою спиною — дім, родина, діти, дружина, мама. Якось мене дуже вразив випадок, коли згорьований батько, котрий втратив дитину під час ворожого обстрілу, казав, що не має сенсу в житті, хоче піти з нього… Як же так можна думати?! То стань захисником, одним із нас, і навали ворогу по вінця!

Хобі

Захоплення у Володимира Довгуші тісно переплетене з війною. Якось у травні 2023 року довелося довго перебувати на бойовому завданні, у посадці. Руки самі тоді потягнулися до відпрацьованих гільз і почали тулити їх одну до одної. Так з’явився танк — маленька копія справжнього. У години, коли було тихо, воїн відволікав себе цим заняттям від поганих думок. Чотири дні творив першу модельку. Хлопцям сподобалася, сказали: «Вау!»
А далі пішло-поїхало. Спо чатку його виробами були танки з гільз калібру 5 і 4,5. Далі з’явився автомат Калашникова. Згодом моделей уже було більше сотні: гаубиці, джипи, САУ.

— Спонукало мене робити вироби з гільз побачене колись в інтернеті фото. Нині моєму хобі три роки. Понад 200 робіт знайшли своїх власників. Найчастіше дарував їх волонтерам за допомогу військовим. Буває, хлопці звертаються — треба віддячити добрим людям. Звісно! Є чим!

І вже дійшло до участі в першій виставці. Так, 1 жовтня ми з Лілею їздили на виставку в місто Тараща Білоцерківського району, возили 25 експонатів. Серед них: танки, САУ, пушка, автомати, раритетний сновський потяг (по оригіналу нещодавно поцілив ворог), комплекти техніки, котрі колись надійшли в рамках Лендлізу з Америки та Німеччини.

Це знайомий волонтер Марік запропонував мені створити колекцію на виставку, сказавши мудрі слова: «Гільзи можуть нести не тільки смерть, а й стати витворами мистецтва». Тож ми з дружиною на три дні туди вирушили. Шкода, що мало часу, відпустка закінчується. Вже 8 жовтня маю бути на службі.

Володимир Довгуша на виставці познайомився з цікавими людьми

Особисте

Мені було дуже цікаво більше дізнатися про Володю й Лілю. Вони така сяюча пара…

— Як минула відпустка? — запитую.

— Двічі їздили по гриби, 20 літрів замаринували й насушили чимало, — ділиться Володимир. — Виспався, домашні справи підтягнув. Ми купили власний будинок у Воловиках, більш просторий, з газом, але потрібен ремонт. Отож, приїжджаючи додому, намагаюся щось зробити. Облаштував ванну, санвузол, кухню, розширив кімнату для тещі.

Мама дружини теж із нами мешкає, вона дуже хворіє, їй потрібна постійна допомога. Син у Синявці навчається, туди його возить шкільний автобус, дорога краща. Цього разу більше клопотав на присадибній ділянці, в саду. Розчищав, впорядковував.

Шахеди по Воловиках гатять, тут у ворога є свій інтерес — залізничний вузол. Разів двадцять уже били. Шибки у вікнах повилітали, а будинок, слава Богу, стоїть. Вчу сина, як поводитися під час тривоги, атаки. Дуже хочу, щоб зростав справжнім мужиком.

— Лілю, розкажіть про себе, чи працюєте десь?

— Офіційної роботи не маю, зате вдома її повно. Город чималий, консервацією все літо займаюся. Та найбільше клопотів біля хазяйства. Троє котів, троє собак, табун качок, курей, індокачок, є свині. Від ранку до вечора — робити не переробити. Зате все своє. Ось їхатиме Вова, є що в сумку покласти. Птицю запікатиму, консервацію різну братиме. Все згодиться. Вирушить власною автівкою, бо в інший спосіб туди не дістатися. Зараз на Сумщині дрони нікому спокою не дають, дороги сітками завішані.

— Чи часто сваритесь?

— Та ніколи! — першим реагує Володимир. — Ми всі непорозуміння переводимо в жарти. Стільки жахіть довелося бачити, що витрачати час і нерви на сварки — неприпустимо. Кожен приїзд наче медовий місяць.

— А алкоголь не псує ваші стосунки?..

— Ні. Є багато інших цікавих справ, заради чого треба жити. Я щасливий тим, що роблю важливу справу — захищаю Україну. Можливо, саме за це мені доля подарувала люблячу родину та чудове хобі. А ще я мрію розвиватися після війни як будівельник-декоратор, відчуваю, що зможу. Дуже вдячний моїй Ляльці, що першою побачила мій хист до виготовлення виробів з гільз, підтримала і стала моєю Музою.

Джерело: газетав «Маяк», Ірина Гайова