«Я не вдова, а навіки дружина Героя»: дружина загиблого воїна з Чернігівщини розповіла про рік життя без нього

Вадим Пильник

«Я не вдова, а навіки дружина Героя» — так себе називає 46-річна Валентина Пильник. 5 жовтня вона з коханим чоловіком Вадимом мала б відзначати 24-ту річницю весілля. Але 11-го буде перша річниця його загибелі...

— Те, що фізично людини не стало, не означає, що зникли почуття. Навпаки — моя любов до чоловіка стала ще сильнішою, — говорить Валентина.

Вона родом із Кобижчі на Бобровиччині, Вадим — із Ніжина. У цьому місті вони й створили свою щасливу сім'ю.

— Я навчалася в Ніжинському державному університеті й, коли була на п'ятому курсі, в ніч на 1 квітня на дискотеці познайомилась із Вадимом. Ми сиділи за сусідніми столиками, і я зразу звернула на нього увагу. Такий веселий, позитивний. Тоді в нас іще не було мобільних телефонів, і він почав мені писати на папірцях записки (вони й досі зберігаються в нашому сімейному альбомі). Потім залишив мені свій номер стаціонарного телефону. Через два тижні я сама йому подзвонила. Не могла втриматися — мене дуже до нього тягнуло. Тоді Вадим до мене прийшов. І ми почали зустрічатися. А вже через пів року, 5 жовтня 2002-го, одружилися. І прожили разом 23 роки.

Минулої осені на річницю весілля Вадим подарував коханій 23 троянди. Це при тому, що сам він перебував... на Донеччині.

— Він перерахував гроші колишньому колезі на карту, підказав, які квіти обрати, попросив надіслати фото. І цей чоловік привіз мені букет. Вадим так робив не раз, він завжди мене балував, навіть із фронту.

БАРМЕН

Вадимова щедрість «дала» йому позивний — Бармен.

— Він ніколи не працював за цим фахом, просто любив каву і якось на початку служби зробив її не лише собі, а й іншим, усіх пригостив. І відтоді його називали Барменом. Він завжди був таким — із широкою душею, міг з усіма знайти спільну мову, до нього тягнулися люди. Побратими його пам'ятають чесним, відповідальним, готовим підставити плече в найскладніших життєвих і бойових ситуаціях.

Вадим Пильник був старшим сержантом 117-ї окремої важкої механізованої бригади.

— Він міг би і не йти служити, адже працював на залізниці колійним майстром, то мав бронь. Із першого дня повномасштабного вторгнення був у місцевій теробороні, а потім відмовився від броні і 7 квітня 2022 року пішов добровольцем. Я пам'ятаю ту нашу розмову, коли Вадим радився: «Що мені робити — йти чи ні?» (Хоча, думаю, для себе рішення вже прийняв.) Я відповіла: «Не знаю». Бо дійсно не знала, не усвідомлювала масштабів цієї війни. І досі дуже себе караю, що відпустила його. Багато разів і йому це говорила, просила вибачення. А він щоразу казав: «Валю, чи я б тебе послухав? Я б усе одно пішов — не міг інакше!» І я точно знаю: він не сидів би вдома. Ще одні його слова: «Як я дивитимусь в очі нашим синам?»

«ЧОМУ ВАДИМ НЕ ВИХОДИТЬ НА ЗВ'ЯЗОК?»

— За більш ніж три з половиною роки Вадим воював на різних напрямках: Сумському, Запорізькому, понад рік — на Покровському. Служив командиром бойової машини, а водієм у нього був побратим Олександр Шешеня (родом із села Липів Ріг на Ніжинщині. — Авт.). Вони заправляли ракетами машину і разом їздили на бойові завдання. Разом і загинули...

Того дня, 11 жовтня, ми з Вадимом не розмовляли телефоном, а переписувались. Уранці в нас була повітряна тривога, над Ніжином дрони так гуділи! Я зняла Вадимові відео, що стою біля вікна і слухаю ці страшні звуки. Останнім повідомленням від нього було: «Не лізь до вікон!» Він турбувався про мене, про сім'ю, щоб із нами нічого не сталося. Десь через пів години після нашої переписки ворожий удар їх обох — Вадима і Олександра — під час виконання ними бойового завдання.

В офіційному повідомленні йдеться, що Вадим Пильник загинув біля села Новоандріївка Краматорського району Донеччини внаслідок влучання ворожого FPV-дрона в бойову машину.

— Перед цим Вадим мені говорив, що в них кілька разів не виходило виїхати на це завдання. В останню невдалу спробу їхня машина вийшла з ладу. Казав: «Уявляєш, зламалась прямо біля церкви!» Ніби знак був. Я просила: «Ну то не їдь!» А він: «Як «не їдь» — це наказ, це війна!»

11 жовтня, пригадую, була така ясна погода, ми зі Святом (це наш молодший син, йому зараз 10) ходили гуляти, я Вадиму писала, скидала дуже багато фотографій. А він мені більше не відповідав. Та я нічого лихого не відчувала. Крім якоїсь злості, бо в мене того дня все падало з рук, розбивалося. Але щодо Вадима тривоги не з'явилося. Думала: може, щось зі старлінком, як уже траплялося.

На ранок повідомлень від нього теж не було, проте я не переживала, бо навіть не допускала поганої думки. Чомусь завжди була переконана на тисячу відсотків: з Вадимом ніколи нічого не станеться! Це була якась сліпа впевненість.

Під вечір я вже почала непокоїтись і написала його побратимові Антону: «Чому Вадим не виходить на зв'язок?» Він прочитав і нічого не відповів. Я образилась. Подумала: ось хай Вадим вийде на зв'язок, я йому розкажу, що Антон мене проігнорував!

А вранці Антон зателефонував мені: «Виходь, треба поговорити». Пам'ятаю, я летіла на вулицю з душу з мокрою головою, і в мене була думка, що Вадим у госпіталі, живий!.. Коли ж я під будинком побачила Антона і ще одного чоловікового побратима Максима з Вадимовим рюкзаком і баулом, то все зрозуміла. Думаю, коли Антон читав моє повідомлення, вони вже були в дорозі, оперативно приїхали, щоб повідомити мені найстрашніше. Але їм навіть не довелося нічого говорити. У цей момент ти сама все усвідомлюєш і сама просто помираєш...

У моїй голові щодня з'являються три найстрашніших моменти: як побратими мовчки, з такою провиною в очах, піднімаються з Вадимовими речами, як я в морзі опізнаю тіло коханого і як труну з ним опускають у могилу...

ПІДТРИМКА СИНІВ І ЗБЕРІГАННЯ ПАМ'ЯТІ

— На плечі нашого старшого сина Богдана лягло поховання тата. Він обирав труну, місце на кладовищі, вінки. Попри власний біль! Я це усвідомила, лише коли минуло кілька місяців. Подумала: «Звалила це все на сина, як же важко Богданові далося!» А йому ж тоді було всього 22 роки. Та я просто не могла цим займатися...

Зараз Богдан працює за кордоном, а Святик залишився зі мною. Він не лише мене заспокоював, а й узяв на себе таку роль — стежити за моїм станом: «Мам, ти поїла? Я не їстиму, поки ти не поїси»; «Мам, розчешись»; «Мам, надінь щось нормальне». А мені було абсолютно байдуже, що на мені, що в мене на голові. Для Святика ж мій вигляд важливий. Якось він узяв фотографію, на якій я з Вадимом — щаслива, сміюсь, і питає: «Чому ти зараз не така, як тут?» Я глянула в дзеркало — а там дійсно інша людина...

Я й досі не можу прийняти, що мого коханого чоловіка більше немає з нами. Із Вадимом подумки часто говорю, питаю його поради і ніби чую його голос — як би він мені відповів, із якою інтонацією...

2 жовтня дружина, молодший син і мама Вадима Пильника отримали його орден «За мужність» III ступеня, яким захисника було нагороджено посмертно. Вадимові навіки залишилося 43 роки. Він був єдиним сином у батьків — Любові Іллівни і Олександра Петровича. Рідні хочуть, щоб їхній захисник був Героєм не лише для своїх, а й для всієї держави, яку він захищав і за яку віддав своє життя. На сайті Офіційного інтернет-представництва Президента України Валентина від імені родини створила електронну петицію про присвоєння «почесного звання «Герой України» (посмертно) старшому сержанту, командиру бойової машини 2 реактивного артилерійського взводу реактивної артилерійської батареї військової частини А4674 Пильнику Вадиму Олександровичу». Петиція набрала 25 272 голоси із 25 000 необхідних і передана на розгляд.

Також у пам'ять про чоловіка Валентина «воскресила» їхнє спільне дітище — фейсбук-групу «Ніжин на долонях», у якій зараз 8,2 тисячі учасників.

— Вадим давно її створив, сам придумав назву, а я деколи щось публікувала — фотографії Ніжина, невеличкі авторські статті. Потім я групу покинула, а недавно про неї згадала і тепер її веду. Бо мені хочеться, щоб усе, що стосується Вадима, жило!

Джерело: газета «Гарт», Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: