Медсестра, депутатка і лідерка громади: історія Інни Дерев’янко з Прилуччини

Інна Дерев’янко

Нещодавно одна з громадських організацій провела у Малій Дівиці урочисте зібрання. Під час нього 8 жінок-лідерок громади відзначили за активну життєву позицію та заслуги у різних галузях. Серед тих, хто отримав статуетку «Жіноча сила», була і медсестра Територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Малодівицької селищної ради Інна Дерев’янко.

НЕСІМЕЙНА ТРАДИЦІЯ

Коли її запитують, чому свого часу вона обрала медичну професію, Інна Миколаївна не розповідає про дитячу мрію, потяг до білого халату чи приклад когось із рідних.

— «Це сталось випадково», - каже.

Так само просто, без зайвих слів, додає: — «Хотілося допомагати усім».

Але за плечами - понад чверть століття медичного стажу, робота на «швидкій допомозі», десятки складних викликів, людські біди, а нині - щоденне спілкування з людьми старшого віку та тими, хто потребує допомоги. І ще одне: вже понад двадцять років вона є депутаткою селищної ради. Її обирають і переобирають мешканці Великодівицького округу.

Інна Миколаївна народилась в Малій Дівиці. Тут минуло її дитинство, тут вона закінчила школу. Сім’я була звичайною, як і багато інших у селищі. Мама Людмила Миколаївна мала освіту продавця. Свого часу працювала в магазині, а потім - на місцевому комбікормовому заводі. Батько Микола Володимирович був водієм. У родині двоє дітей - Інна та її молодший брат.

Медиків серед рідних не було. Тож професія доньки не була продовженням якоїсь сімейної традиції. Мабуть, тому батьки по-різному уявляли її майбутнє. Батько підтримував доньку в її виборі, їздив разом із нею, коли вона складала вступні іспити. Мама більше бачила її педагогинею, можливо, вихователькою у дитячому садку.

Інна й сама не відкидає, що могла б пов’язати життя з педагогікою. Але зрештою переважила медицина. Після школи вона вступила до Прилуцького медичного училища, де навчалася за фельдшерським напрямом. Пізніше здобула вищу освіту у Ніжинському педінституті.

У медучилищі на практику ходили до лікарень, знайомилися з роботою медиків, бували на операціях. Згадує перші практичні навички. Їй подобалося і подобається робити уколи. Особливо внутрішньовенні.

— «Якщо будь-яка справа виходить, вона приносить задоволення», - пояснює Інна.

27 РОКІВ НА «ШВИДКІЙ»

Першим робочим місцем Інни Дерев’янко стала «швидка допомога». У 1998 році вона почала працювати фельдшеркою у Малій Дівиці. Машиною «швидкої» був «УАЗ». Машина з хорошою прохідністю, але без комфорту.

— «Холодно було, взимку замерзали», - згадує героїня нашої розповіді.

Та ще важчим був психологічний бік професії. Запитую, чи було таке, що людина помирала до приїзду «швидкої». Відповідає, що було.

— Що робили у таких випадках?

— Звісно, переживала. Спочатку було особливо важко. Кожен складний випадок залишався в пам’яті. Треба було навчитися не тільки професійно діяти під час виклику, а й повертатися після нього до звичайного життя.

Саме на «швидкій», говорить Інна, особливо відчуваєш адреналін. Не той, що дають розвага чи ризик заради гострих відчуттів. Інший - коли знаєш, що від твоїх дій просто зараз може залежати життя людини.

ДО ЛЮДЕЙ ПОВАЖНОГО ВІКУ

Минулого року Інна Дерев’янко залишила роботу на «швидкій допомозі». Здавалося б, після стількох років можна було б зовсім відійти від медицини. Але вона залишилася у професії, працює медичною сестрою в Територіальному центрі соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Малодівицької селищної ради.

У денному відділенні люди старшого віку та люди з інвалідністю можуть отримати необхідну допомогу, поспілкуватися, провести час разом. Є й стаціонарне відділення, де проживають люди, які з різних причин не можуть самостійно дбати про себе.

Медична сестра тут не виконує роль фельдшерки на екстреному виклику. Але її робота не менш потрібна. Виміряти тиск, перевірити рівень цукру в крові, надати необхідну медичну допомогу, поговорити з людиною, вислухати її - саме такою є її щоденна робота.

Інна Миколаївна говорить, що працювати з літніми людьми їй легко. Хоча одразу уточнює: з людьми взагалі одночасно і легко, і складно. Їй подобається спілкуватися. А в кожного, хто приходить чи живе в центрі, - своя історія.

За роки роботи на «швидкій» Інна Миколаївна бачила людей переважно в найскладніші моменти. Тут же має можливість пізнавати їх в іншому вимірі - слухати спогади, дізнаватися про їхнє життя, родину, молодість.

Нині вона тимчасово працює в стаціонарному відділенні, замінюючи колег, які перебувають у відпустках. Її основне місце роботи - денне відділення.

ПОНАД 20 РОКІВ ДЕПУТАТСТВА

Понад двадцять років Інна Дерев’янко - депутатка селищної ради. Коли вийшла заміж і переїхала жити до Великої Дівиці, їй запропонували спробувати себе в депутатстві. Вона не відмовилася. Відтоді мешканці Великодівицького округу не раз віддавали їй свої голоси.

У Великій Дівиці Інна живе й нині. Її чоловіка звати Олександр. Познайомилися вони саме на роботі - він усе життя працював водієм «швидкої допомоги». Тож розповідаючи про свою професійну біографію, Інна фактично розповідає і про частину спільного життя родини.

Олександр уже на пенсії, але продовжує працювати. Живуть удвох. Господарство мають, каже, невелике.

Щодня Інна їздить на роботу з Великої Дівиці до Малої. Власним автомобілем. Каже, що любить їздити, любить швидкість. Мабуть, після багатьох років роботи на «швидкій допомозі» це не дивно.

ТРОЯНДИ, КАРТИНИ І ТРОХИ ТИШІ

Вдома Інна Дерев’янко має свої маленькі секрети відпочинку. Один із них - квіти. Особливо любить троянди. Їх у неї багато. Є й город - без нього в селі важко. Великим захопленням вона його не називає, але картоплю посадити треба, город доглянути треба. Зрештою, це теж частина домашніх справ.

А от справжнє захоплення з’явилося вже у дорослому віці. Колись Інна любила вишивати хрестиком, в’язати. Ці заняття приносили задоволення.

А після початку повномасштабного вторгнення захотілося знайти щось, що дозволило б хоч ненадовго відволіктися від тривожних думок. Так випадково відкрила для себе картини за номерами. Побачила їх в інтернеті, зацікавилася - і почала малювати.

Каже, що коли сідає за картину, то справді відволікається від усього. Зосереджується на тому, що робить, і на якийсь час забуває про інші справи.

Джерело: газета «Прилуччина + Прилучаночка», Андрій Олексин

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: