80-річна Людмила Свистун з велосипедом нерозлучні

Людмила Свистун

Рання осінь — це неймовірно красива, чарівна та щедра пора року, яка вражає своєю багатою палітрою кольорів і особливою, затишною атмосферою. Це час мудрості, зрілості та особливої, тихої краси. Саме в цю благодатну пору народилася наша чарівна ювілярка Людмила Свистун із Сосниці. Її роки — це не просто літа, це її золотий урожай: 35 років трудового стажу, 56 років подружнього життя, виплекане щастя материнства, вірні друзі та велика домашня праця для створення сімейного затишку і тепла. Обертаючись назад, можна сказати, що прожиті роки Людмили Миколаївни мало чим відрізнялися від переважної більшості жителів нашого містечка. Але кожний період життя, ніби пори року, дарував ювілярці незабутні миті, свій настрій, колір.

ДИТИНСТВО І ЮНІСТЬ

Людмила народилася в Сосниці. Її мама – корінна сосничанка, тато – уродженець Чорнотич. Він був військовим, після війни залишився у Мурманській області. Але і рідне село не забував. Якось, навідавшись додому, він зустрівся із дівчиною, яка працювала у їхньому селі вчителькою української мови. Через тиждень від знайомства вже вирішили побратися. Так 2-місячну Людмилу батьки повезли у Сєвєроморськ, дорогу долали морем, і тоді здійнявся величезний шторм. Батько вже не радий був, що забрав сім’ї з собою, дуже переживав, щоб всі там не загинули.

До 1956 року сім’я там проживала. У 1953-му народився менший брат Людмили. А коли батька демобілізували і він одержав 91 карбованець пенсії, переїхали всі у Сосницю. Батько продовжував працювати. На Сосниччині знали Миколу Трохимовича Чигиря як голову колгоспу в селі Вільшане. А мама Анастасія Петрівна, пройшовши річні курси крою і щиття ще у росії, вела такі ж курси при Сосницькому будинку культури та потім ще її запросили вести такі курси у Мені. Людмила навчалась у Сосницькій школі.

У 9 клас до них доєднався новачок Геннадій Свистун. Його батько працював в училищі механізації, яке саме тоді перевели з Ріпок у Сосницю, і сім’я переїхала. Знайомство, взаємна симпатія з першого погляду, романтичні стосунки, шкільні суботні вечори відпочинку… А потім зворушливі листи з армії, які Людмила одержувала всі роки і які досі зберігає, перетворились на глибоке усвідомлене рішення створити сім’ю. Так у 1969 році Геннадій і Людмила назавжди поєднали свої долі.

ПЕРІОД ТРУДОВИХ БУДНІВ

Після закінчення Сосницького технікуму бухобліку, Людмила Миколаївна приймала замовлення, працюючи у побуткомбінаті, тоді у бухгалтерії. Деякий час приймала замовлення у артілі лозоплетіння. А у 1974 році у Сосниці відкрилось нове приміщення пошти. (До цього пошта знаходилася у приміщенні навпроти фабрики, де нині відділ озеленення КП «Благоустрій Сосниця», а до цього там була статистика). На пошті Людмила Миколаївна пройшла увесь свій трудовий шлях. Спочатку була оператором, потім нормувальником, інженером по нормуванню, а коли розділили пошту і Укртелеком, аж до виходу на заслужений відпочинок, працювала заступником начальника вузла поштового зв’язку. За цей період життя у неї щонайкращі спогади. Хоч і роботи було багато, зате у молодому колективі працювалось дружно і відповідально.

Колись у Сосницькому районі було 19 відділень зв’язку. По Сосниці працювало 5 листонош та 6-та підмінна. Окремо були листоноші у Ганнівці, Загребеллі, М.Усті, Лозовій. Вся кореспонденція і газети сортувались у Сосниці двома сортувальницями Галиною Стельмах та Катериною Костирко. Далі розвозились газети до сільських відділень. Крім того у Сосниці налічувалось 5 опорних пунктів, адже листоноша відразу не могла забрати всіх газет, бо їх було дуже багато. Іван Заглядський до опорних пунктів доставляв пресу, щоб листоноші не вертались на пошту за рештою газет. На той час листоношам на руки для роздачі пенсій могли видати до 3 тисяч гривень на кожний день. І ввечері вона мала повернути списки та прозвітувати про виплати.

СІМЕЙНІ ТУРБОТИ

Вдома Людмила Миколаївна була справжньою берегинею сімейного вогнища. Доки чоловік заочно навчався, працював у Змітнівській школі директором, тоді у редакції районного радіомовлення, в СПТУ-31, був учасником ветеранського хору, дружина встигала і на роботі працювати, і двох дітей глядіти, і господарство вести та городи порати. А городи у подружжя були у різних частинах Сосниці, бо ж біля квартири не мали землі. На Заріччі порали 15 соток, на Дачах – 6, біля кінотеатру – 3, біля санстанції ще сотка для грядок була.

АКТИВНА ПОРА ЗАСЛУЖЕНОГО ВІДПОЧИНКУ

А вийшовши на заслужений відпочинок, Людмила Миколаївна не занурилась у домашні клопоти. Вона очолила ветеранську організацію працівників зв’язку, а потім її обрали заступником голови районної ради ветеранів і досі вона є членом ради ветеранської організації громади. Вже більше 20 років вона учасниця хору ветеранів. На пенсії Людмила Миколаївна згадала вишивання. Ще у школі навчилась вишивати, але все не було часу. Тож взимку вишивала. Любить при ліхтарику, коли вимикалося світло, читати газети і книжки. А влітку за городами не залишається вільного часу. Велосипед – її найперший помічник, без нього не обходиться жінка ні дня.

Непомітно підкрадається до Людмили Миколаївни інший період життя, коли всі її думки про дітей, єдиного 19-річного онука, про їхнє благополуччя. Щоб закінчились тривоги, страхи. Сумно їй, що чоловік не дожив до свого 80-річчя, бо у грудні буде рік, як відійшов у інші світи.

Рання осінь поєднує в собі душевне тепло, щедрість серця та неймовірну життєву мудрість. Тож нехай ця осінь принесе у Ваше життя лише гармонію, міцне здоров’я та нові щасливі світанки! З ювілеєм Вашої краси та мудрості!

Джерело: газета «Вісті Сосниччини», Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: