У рятувальника Андрія Опанасенка професійне свято — в день народження

Андрій Опанасенко

17 квітня в чернігівця Андрія Опанасенка зразу два свята: особисте і професійне. Він народився в День пожежної охорони, і, мабуть, цей збіг не випадковий. Йому виповниться 27 років, із яких сім Андрій працює саме в цій почесній і водночас небезпечній професії — зараз начальником караулу 25-ї державної пожежно-рятувальної частини м. Чернігів 1-го державного пожежно-рятувального загону ГУ ДСНС України в Чернігівській області. Андрій залишався на службі під час російської облоги Чернігова і після звільнення міста та області продовжує рятувати життя.

Традиції і забобони рятувальників

— У мене вся родина — поліцейські: мама, тато, дядько. А я в ту сферу не захотів. У мене в обраній справі — і адреналін, і все, що треба, — говорить Андрій Опанасенко.

Він здобув освіту за спеціальністю «Цивільна безпека» у Вищому професійному училищі Львівського державного університету безпеки життєдіяльності у Вінниці, а щоб отримати звання офіцера, заочно закінчив Черкаський інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля Національного університету цивільного захисту України.

— Спочатку під час навчання було важко, а потім втягнувся. На службу в Чернігові я прийшов 8 березня 2019 року. Перший мій виїзд був не в перше чергування, а через кілька змін (ми чергуємо добу через три). Тоді нас викликали в село Деснянка Чернігівського району — на пожежу, в якій загинула людина. Горів будинок. Коли ми загасили вогонь, з’ясувалося, що всередині — господар, похилий чоловік. Зайнялося від необережного куріння. На жаль, він не вижив.

Той виїзд запам’ятався Андрієві ще й тим, що колеги символічно «посвятили» його в рятувальники.

— Є традиція: нового колегу на першому його виїзді обливають водою з пожежного ствола прямо на місці після виконання роботи. І не має значення, яка температура — хоч і мінус двадцять, традиція не порушується. Ось і мене облили після гасіння тієї пожежі, хоча погода тоді була березнева — ще не тепло, скажімо так.

Аналогічно рятувальники проводжають колег на пенсію: того, хто йде на заслужений відпочинок, «купають» після його останнього чергування. Це символізує очищення, «змивання» втоми і небезпек, які супроводжували людину на службі протягом років.

Андрій розповідає, що в рятувальників, як і в представників інших професій, є свої забобони:

— Наприклад, якщо протерти мигалки на автомобілі або вдягнути щось нове — це до виїзду. Не можна бажати «гарного чергування» (бо буде навпаки), ми кажемо: «Сухих рукавів!».

Пошук тіл загиблих і травмування на пожежі

Андрієва служба, як і все наше життя, розділилася на «до» і «після» в момент повномасштабного вторгнення росіян.

— 24 лютого 2022 року якраз було моє чергування. Мені подзвонив батько (він тоді працював у Києві), спитав: «Як у вас там, тихо?» Я відповів: «Так». Не надав цьому значення. Потім він знову набрав і сказав, що почалася війна. А хвилин за двадцять зателефонував начальник нашої частини й оголосив «збір-аварію». Коли я вийшов на вулицю, то почув перші вибухи. Тоді в місті ще було відносно тихо, а потім почалося пекло. Перші удари по Чернігову були з артилерії, потім почалися авіанальоти.

Ми працювали в посиленому режимі: добу через добу. Багато хто з наших хлопців ночував тут, а мене вдома чекали мама і бабуся, тому я повертався до них (тоді ще не був одружений). Я пропонував рідним виїхати, але вони відмовлялися: мовляв, ми тут народилися — тут і залишимося.

Ми виїжджали на гасіння пожеж після обстрілів по всьому місту. Одного разу брали участь у розборі завалів після авіаудару по гуртожитку на проспекті Миру, в мікрорайоні ЗАЗ. 13 березня 2022 року о 4:30 ворог скинув кілька бомб на дев’ятиповерхівку. Тоді загинула ціла сім’я: чоловік із дружиною і троє дітей — 12-річна дівчинка і 3-річні двійнята (хлопчик і дівчинка).

— До нас кілька разів приходила бабуся дітей, казала, що у вікні зруйнованої квартири її рідних ніби хтось махає паличкою. Нас направили перевірити. Від удару верхні поверхи будинку склалися, а сім’я жила на шостому чи сьомому поверсі. Ми почали розбирати завали і через дві години почали знаходити тіла. Спочатку відкопали маленьких дітей, потім старшу дівчинку, тоді батьків. Вони всі були разом, лежали один на одному. Знайшли і ту паличку, про яку говорила жінка — вона стирчала у вікні нерухомо. А їй здавалося, що нею махають…

Із війною і без того небезпечна робота рятувальників стала в рази ризикованішою. Під час гасіння пожеж після влучань ворожих ракет чи безпілотників є ризик детонації їхніх частин, а також повторних ударів. На жаль, Андрія і його колег це оминуло (хай і надалі так буде), але 4 жовтня 2025 року під час гасіння об’єкта критичної інфраструктури він усе ж постраждав.

— Обгоріло обличчя, — уточнює він. — Це було в період, коли по місту часто прилітали «шахеди». Загорівся важливий об’єкт (який саме, з міркувань безпеки не називаємо. — Авт.). Нас уночі викликали, укомплектували, і ми поїхали на місце. Довго чекали на трасі, поки дадуть команду приступати до ліквідації пожежі. Ми гасили бочку з пальним, і вона вибухнула. Троє з нас зазнали травм. У мене був опік двох відсотків обличчя.

Тоді сім’я дуже за нього перелякалася. Саме в той момент, коли вони чекали на «швидку», дружина кілька разів телефонувала — ніби відчувала, що щось сталося.

Порятунок людей із атакованого будинку

За численні заслуги на службі Андрій Опанасенко нагороджений медаллю «За оборону Чернігова» і відзнакою Президента України «За оборону України». Якраз у день вручення президентської відзнаки, 25 грудня 2025 року, Андрій врятував людські життя.

— Я заступив на чергування. Мене на кілька годин підмінили, щоб я з’їздив на нагородження у 1-й державний пожежно-рятувальний загін. Повернувся, встиг перекусити (було близько 13-ї) — і тут удар російським дроном. Я бачив, як він летів. Почувши вибух, не чекав команди «на виїзд», а сказав своїм хлопцям одягатися. Коли надійшов виклик, ми вже були готові.

Нам повідомили, що стався приліт у житловий будинок на вулиці Волковича. Ми приїхали на місце, почали евакуацію населення. Деяким пораненим я накладав турнікети. Там було дуже багато людей, які нам допомагали.

Коли під час гасіння пожежі я вийшов на кілька хвилин перепочити, почув від людей, що на п’ятому поверсі є хлопчик. Без роздумів кинувся туди. Квартира була незамкнена. Я зайшов, почав шукати по кімнатах. Навіть у шафу зазирнув — ніде немає. А потім виявив хлопчика у ванній: він стояв, закривши обличчя мокрою ганчіркою. Був спокійним, я навіть здивувався. На вигляд — років 12–14.

Я дав йому свій кисневий апарат, щоб він трохи подихав, і повів хлопця вниз. На третьому поверсі його перехопили й вивели на вулицю. Потім ми евакуювали похилу жінку із сусідньої квартири на тому ж п’ятому поверсі. І чергували там, поки тривали роботи, проливали конструкції. Повернулися в частину лише о восьмій вечора.

На Андрієве чергування припала і пожежа 26 січня цього року в чернігівській історичній будівлі — колишньому маєтку купця Тарасевича, якому понад 100 років і який був домівкою для кількох родин…

Будівля дерев’яна і велика, до того ж у ній нарахували понад 11 входів, тож гасіння було складним і тривалим. Як узимку в мороз, так і влітку в спеку рятувальникам нелегко працювати в спеціальному одязі та спорядженні.

— Коли ми їдемо на влучання, то надягаємо бронежилет, каску і кисневий апарат. На Волковича 31 пробігли кілька разів туди й назад — і не відчували навантаження. А коли знімаєш бронежилет — тоді приходить втома і в спині, і в ногах.

Професійне свято в Андрія з колегами не лише 17 квітня, а й 17 вересня — День працівників цивільного захисту України, або День рятівника. Дякуємо нашим героям за відвагу — не лише у свята, а щодня.

І, звісно, бажаємо сухих рукавів.

Наостанок Андрій говорить, що свої особисті мрії вже здійснив: створив сім’ю (дружина Анна подарувала сина Іллю, якому зараз 9 місяців), купив автомобіль, побував у Буковелі. Надіється і на здійснення спільної мрії — справедливої Перемоги України.

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: