Прилучанка Оксана Прокоф’єва: «Коли настане перемога, зразу поїду до батьків!»

Оксана Прокоф’єва

Прилучанку Оксану Прокоф’єву на бесіду довелось довго вмовляти. «Що про мене писати? – ніяковіла щоразу. – Працюю тихенько, не на показ. Допомагаю хлопцям, чим можу». ЗСУ скромна волонтерка допомагає з перших днів повномасштабного вторгнення. Пече для них енергетичне печиво, готує вітамінні суміші, в’яже маскувальні сітки. І мріє про перемогу, бо лише після неї зможе побачити своїх батьків. Про все це Оксана розказала під час інтерв’ю, на яке ми її, як ви розумієте, все ж змогли вмовити.

ЛУГАНСЬКЕ КОРІННЯ

Дівоче прізвище волонтерки не називаємо, бо її батьки залишились на окупованій території Луганської області. ЇЇ батьківщина – Старобільськ. «Старобільський район на Луганщині єдиний, який є більш-менш цілим, - розповідає жінка (розмову з нею ведемо в одному з магазинів одягу на вулиці Київській, де вона працює продавчинею). – Район окупований з перших днів повномасштабної війни, бо знаходиться на кордоні. Поряд відомі Кремінна, Рубіжне, Сіверськодонецьк, Сватове, Лисичанськ».

І саме звідти матір повідомила Оксані Прокоф’євій, що почалась війна. «Мама, знаходячись за 900 кілометрів від мене, зателефонувала і сказала, бо ми ще не в курсі були», - згадує жінка. І вже потім вона побачила наших воїнів, які залягли з автоматами під парканом її подвір’я, оскільки живе Оксана біля повороту на Дідівці, і саме там українські військові чекали окупантів. Через 3-4 дні неподалік з’явився ще і блокпост.

Відтоді прилучанка з луганським корінням і почала волонтерити. «Ми хлопців годували, поїли, прали їх речі, - розповідає жінка. – Купатися вони приходили. Їсточки їм варила. Всі хлопці, які були на блокпосту, у нас відпочивали, трішки відігрівались».

У Прилуки уродженка Старобільщини потрапила ще у 1990 році. Любов, каже, привела. Предки її, як і вона сама, до шахтарської праці, всупереч міфу про всіх жителів Донбасу, відношення не мали. Прабабуся, каже, взагалі заможною була, носила намисто з дукатів.

УКРАЇНСЬКИЙ ДОНБАС

Коли мати телефонувала доньці у Прилуки, то вже бачила окупантів на вулиці. «У Старобільськ, щоб ви розуміли, росіяни заїжджали чотири рази, - пояснює жінка. - Вони не знали, що вони вже в Старобільську. Виїжджали і наново кружляли по старих картах».

Батьки її, каже, хоч і мають обидва проукраїнські погляди, але змушені були залишитись, бо старі і хворі, виїзд не подужають. «Живуть собі тихенько, - веде далі волонтерка. - У них, як мама каже, є дві зграйки - проросійських і проукраїнських пенсіонеров. І вони спілкуються лише зі своїми».

Коли є електроенергія, Оксана зв’язується з мамою через месенджер. Вся її рідня, каже, всі її знайомі не те що не чекали окупантів (це ще один міф, що Донбас є проросійським – його нав’язує саме російська пропаганда), а ненавидять їх всією душею. Через це ті, хто міг виїхати, це зробили.

ДРОНИ З ПЕЧИВОМ

«Спочатку бігала на блокпост з термосами з чаєм і кавою, - знову згадує перші дні повномасштабного вторгнення волонтерка. – Тоді нам сказали на тиждень виїхати, бо наш будинок біля траси. Сказали, якщо росіяни заходитимуть, то будуть обстрілювати. І ми з молодшим сином днів на чотири виїхали у глиб Прилук до знайомих».

Повернувшись, жінка продовжила допомагати нашим військовим, бо, каже, по-іншому не може. Наразі має шість робочих днів у магазині, але у неділю не відпочиває, а ходить у волонтерський хаб у центрі міста плести сітки. У будні ж дні після роботи пече для хлопців печиво. Робить це також з перших днів. Випечене передає на фронт через волонтерів.

«Печиво роблю на томатному соці та на розсолі, - розповідає прилучанка. – Використовую пшеничне і житнє борошно. Додаю кунжут, льон – різноманітне насіння, щоб більше насичувало організм енергією».

На прохання поділитись з читачами рецептом, волонтерка сміється: «Багато хто пече печиво на розсолі. А хто раптом не знає рецепта, то йому, як кажуть, Гугл допоможе». Тому ж, хто хоче спробувати печиво, радить приходити на сітки у хаб. «Воно завжди там на віконці лежить, - каже. – Вас пригостять. Я тепер і вівсяне випікаю. Зразу принесла дівчаткам-волонтеркам, вони сказали, що годиться. Додаю туди ті самі зернятка. Думаю, що льон, кунжут і мак корисні для організму».

Її печиво наші воїни їдять на різних напрямках по всьому фронту. «Дівчатка мене до сліз довели, коли сказали, що моє сухе печиво хлопцям на «передок» наші з дронів скидали, - при цих словах очі волонтерки червоніють і стають вологими, але вона миттю себе опановує. - Тоді запропонувала дівчатам робити лимонно-імбирні суміші. Це ми варимо таке вареннячко, розливаємо в маленькі баночки. Казали хлопці, що як немає де гарячого взяти, вони просто з баночки його п’ють. І у кого температура висока, то спадає. Додаю у те вареннячко лимони, мандарини, апельсини, груші, яблука. І імбир, побільше імбиру. І мед. На баночках малюю сердечка».

У готуванні мамі допомагає молодший син Денис. Це йому дуже подобається. Зрештою він і навчається у Прилуцькому професійному ліцеї на кухаря-кондитера.

НАЙБІЛЬША НАГОРОДА

У вільний від роботи і волонтерства час, Оксана Прокоф’єва вишиває бісером. Каже, що це заспокоює нерви. Одну з робіт якраз взяла на роботу. Розкладає клаптик тканини і у приміщенні холодного магазину миттєво «розквітає» гортензія. Настільки схожа на справжню, що навкруг відразу ніби теплішає і світлішає.

Крім картин, майстриня вишиває також ікони і рушники. «В українській церкві попросила у батюшки благословення - і вишила жовто-блакитний рушник, - розповідає. – Іноді його на свята на головній іконі викладають».

Але найбільшою нагородою для жінки, зізнається, є знати, що її допомога потрібна. «Інколи дівчата кажуть, що поки нічого не треба, але мене вже не зупинити, - посміхається. – Кажу, що якщо навіть один наш хлопчик підніме ручки до неба і скаже: «Дякую за цей коржик», мені більше нічого не треба».

РІДНИЙ АЙДАР

У будинки українців, які виїхали з Донбасу, каже волонтерка, заселяють росіян. Але хто може, все одно виїжджає. Один з її родичів, розповідає, їхав через три країни. А приїхавши на підконтрольну територію, плакав величезними сльозами з радості. Її родичів війна розкидала по всьому світу – від Полтави до міст Ірландії. Кожного жінка підтримує словом. Тим, хто зневірився, каже: «Хай зірочка веде вас за собою. Якщо не буде віри, я не знаю, як тоді бути».

«Я і мамі сказала: ми обов’язково маємо приїхати до вас після перемоги, обнятися, - продовжує Оксана. – Ми вас не покинемо, ми завжди з вами. Щодня читаємо молитви. Вони за нас, ми за них. І за воїнів, за всіх. А з земляками у нас є домовленість, що зустрінемось після перемоги на нашому пляжі. Він називається «Камушок». У нас там річка Айдар протікає. Чого і батальйон так назвався, бо він базувався саме у Старобільську».

Айдар, за словами жінки, річка вузенька, але повноводна, чиста і з хорошою течією. А ще там риби багато водиться. «Не знаю, правда, як зараз, - зазначає волонтерка. – Але на пляжі ми обов’язково всі зустрінемось. Навіть пароль для цього придумали».

ЧЕКАЮТЬ ЗВІЛЬНЕННЯ

Про Старобільськ Оксана Прокоф'єва читає у телеграм-каналах. Мати розповідає небагато, бо не може – окупанти все підслуховують. Жінка знає, що поряд з батьками багато разів прилітало, що бойові дії там тривають. Коли ж говорять з мамою, використовують шифри: «Мама каже: «Ластівки літають, літають ластівки». І я все розумію. Іноді говорить, що «літають бабки». Інколи мама радісно каже: «Зате багато українських комарів». Часом здається, що я б вже і велосипедом туди поїхала, аби лише війна закінчилась! До речі, у Старобільську не кажуть «велосипед». Там це «лайба» або «веломашина». Наш край дуже цікавий. Сергій Жадан, наприклад, звідти родом. Іван Світличний також».

Те, що Донбас був і буде українським, доводить той факт, що там, як каже жінка, багато людей партизанять. Наприклад, палять розподільчі щити на залізниці.

Але дітям у школах окупанти мізки таки ламають, – сумує жінка.

А як Ви, Ваші рідні і знайомі, ставитеся до вимоги Путіна, яку, пише преса, підтримують і у Вашингтоні, аби Росії віддали неокуповані частини Луганської і Донецької областей?

Та вони на окупованих територіях, навпаки, чекають, щоб їх деокупували. Вони не хочуть, щоб їх залишили. І вірять, що Україна повернеться. Моя тітка, яка там залишилась, якось сказала: «Ми знаємо тих людей, які зустрічали російські танки з квітами. Ми їх запам'ятали». У новинах, до речі, показували проукраїнський мітинг у Старобільську на початку окупації. Люди йшли на танки з українським прапором і кричали «Геть!», а окупанти стріляли у повітря. А потім вони вішали свої російські прапори, а люди вночі тихенько зривали і вішали українські».

Наразі зі Старобільська більше надходить сумних новин: «Багато людей, які просто безвісті зникли, – розповідає волонтерка. – Зараз, наприклад, на пляжі вже майже ніхто не купається. Особливо молодь. Бо було, їдуть росіяни, побачили там красивих дівчат... І немає дівчат! Просто немає дівчат!»

Від поганих думок жінку відволікає рукоділля. З радістю показує свої вишивки. «Це українські чорнобривці, – каже. – Це українські мальви. А це мати з дитям».

«Моя мама все життя пропрацювала кухарем у дитсадку, – продовжує. – Зрозуміло, що це повинно було проявитись у нащадках. Спочатку у мені, а тепер вже і син на кухаря-кондитера навчається. Коли настане перемога, я зразу поїду до батьків. Знаю, що залізниця розбита, але я знайду, як доїхати».

Джерело: газета "Прилуччина + Прилучаночка", Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: