97-річна Марія Свистун зі Стрільників Чернігівської області розповіла, як пережила голодомор

Марія Свистун

Осінь ця щедра на дощі… Ллє ледь не кожного дня, стримуючи від щоденної сільської роботи, але водночас дає час натрудженим рукам перепочити. Коли за порогом злива — хіба вийдеш навіть двором, не кажучи вже про город. Хоча Марії Яківні нема чого турбуватися — город вона давно впорала, все, що вродило, звезла візком до двору. Цього року гарбузи не садила, бо подумала, що не впорається. Марії Яківні Свистун — уже 97 років.

Мальовниче село Стрільники зустрічає дощем. Вулиця, що починається від церкви Іоанна Богослова, веде до привітної господи Марії Яківни. Знайти її дім просто — в селі всі її знають, але людей залишилось мало, тож треба пройти з десяток хат, щоб дійти до обжитого подвір’я і запитати дорогу. Та це, здається, зовсім не турбує господиню. Її хату неможливо не помітити — привітне дворище, чисте і загребене від листя. Вікна з смарагдово-блакитними віконницями ніби запрошують сховатися від дощу й отримати задоволення від спілкування, слухаючи її спогади, ніби читаючи захопливу книгу.

Коржики з лободи

Марія Яківна охоче ділиться хронологією свого життя. Її пам’ять — приклад для наслідування. Вона — корінна стрільничанка, народилася у 1929 році. У батьківському домі зростали четверо дітей: найстарший Федір — батьків помічник, Ольга — мамина помічниця, сама Марія та молодший брат Віктор, народжений у 1932-му. Дитинство припало на надзвичайно важкі часи, про які пані Марія згадує зі сльозами.
— Голод 1933 року, колективізація... У селі у людей забирали все, виживали, як могли. Хто зайця вполює, хто косулю. Одного разу пощастило і нашій родині — у батька була рушниця, і він убив дику козу, яку вночі тачкою перевезли до сіней.

Село Стрільники завжди славилося мисливцями. У ліси навколо приїжджали стрільці на полювання і завжди поверталися зі здобиччю. Від цього, мабуть, і походить назва села. Але повернемося до тих важких часів.
— Люди боялися говорити зайве, ділитися думками з сусідами — могли швидко відправити до Сибіру. Батько був розумним, спокійним і правильно нас виховував — не говорити зайвого.
Взимку доводилося визбирувати по городах мерзлу картоплю, а потім мати у печі запікала її. Ой і добра ж була та картопля! А як завесніло — з братами і сестрою ходили по лободу. Мати десь приберегла жменю борошна, додавала його до лободи і випікала коржики. Ті коржики з лободи спасли сім’ю від смерті у тридцять третьому.

Родина і війна

Пані Марія згадує, якою мудрою і доброю була її мати. Та дуже часто хворіла і лежала в лікарні в Малій Дівиці. Говорили, що мала каміння в печінці, а в той час людей з таким діагнозом не оперували, і мати дуже страждала. Про старших сестру і брата згадує, що навчалися вони в Сорочинцях, в старших класах, а вона і брат ходили в школу в Стрільниках.
— У 1940 році я закінчила 4 класи, а старший брат вступив у ФНО у Прилуках. А потім почалася війна. На самому початку, чомусь так сталося, брата вивезли до Сибіру. Там він працював електриком. Звідти і на фронт пішов. Воював під Сталінградом. Пам’ятаю, в листі писав: «Мамо, тут горить небо і земля». Пізніше, вже в Бахмачі, він зустрівся із земляком із Лісових Сорочинець. На радощах обіймалися, і брат хотів передати нам свого годинника. Та той сказав, що годинник йому більш потрібний. Від того часу сім’я Федора не бачила. З війни брат не повернувся. Війна обезлюднила село.

— З початком війни почалася велика мобілізація чоловіків, їх було в селах дуже багато. І нашого батька теж забрали. Батько Яків Музиченко пройшов усю війну і в 1945 році повернувся додому. Марія Яківна розповідає про окупацію 1941-43-го, неначе це відбувалося вчора. Пам’ять зберегла все: роки, події, прізвища.
— Фашисти просувалися дуже швидко і зайняли округу та Прилуки. Довелося жити при німцях. Добре пам’ятаю прізвище старости – Кібловський. Жорстокий був чоловік. Хто невчасно з’являвся на роботу, він лупцював людей батогом. Сусід наш, Данило, робив теслею. На що вже був відданий німцям. Вислужувався, як міг. Та й той за перший же непослух отримав батога. «Ох і звірі» — потім нишком обурювався.

Паспорт за яблука

Закінчила Марія 7-й клас по війні і потай від батьків зібрала всі документи, щоб ходити до школи в Буди. Дуже хотіла навчатися далі. Та мати мала практичнішу думку. Мовляв, он у Прилуках у «швейпромі» закрійником працює родич, туди й влаштуємо тебе. Покорилася. А після двох років навчання захотіла ще пройти курси крою.
А як цікаво розповідає Марія Яківна про отримання паспорта! На таку розкіш на той час не кожній сільській дівчині можна було розраховувати. Та Марія не з тих, хто зупиняється перед труднощами. Батько тоді працював у колгоспному саду, то вона нарвала повну пелену червонобоких яблук і повезла їх у Малу Дівицю і висипала паспортистці прямо на стіл. Так і отримала паспорт за яблука.

Досвітки

А молодість же буяла разом з весняними садами. Вечірні гуляння, досвітки… На той час був у Марії хлопець, який поїхав навчатися до Києва і дуже просив його дочекатися. Але доля розпорядилася по-іншому. Про Івана, недалекого сусіда, вона й не задумувалася. Тим більше, знала, що подобається йому гонорова Ольга, односельчанка. Знала, що вже сватав її, та Ольгу мати відмовила. Мовляв, у нього сім’я аж із п’яти чоловік, і що житиме вона там, як наймичка. Кажуть, що не трапляється — на краще. Мабуть, вготована долею і Богом була Іванові Марія.

Одного вечора юнак схопив її за руку і запропонував одружитися. Але як же — у неї ж наречений у столиці, вона обіцяла його чекати. Та вчорашній солдат не збирався здаватися: підкоряв серце дівчини, аж поки не дала згоди. Сказала тільки, що повинна обов’язково закінчити курси крою. І столичному кавалерові довелося змиритися із втратою красуні-нареченої. Після паски, у дарну неділю, і засваталися...
— Звичайно, я пішла жити до Івана Петровича. Мене прийняли дуже добре, свекруха ставилася до мене ніжно і лагідно. З народженням синів допомагала їх купати і доглядати. За 20 років, які прожила із свекрухою, ніколи не сварилися, жили дружно.

Чоловіка Марія Яківна шанобливо до цих пір називає на ім’я та по батькові: Іваном Петровичем.
— Зі своїм чоловіком Іваном Петровичем ми прожили з 1948 по 2006 рік. Гарний був чоловік, доладний. У селі працював завгоспом, а потім з 1952 по 1956 рік головою колгоспу. Важко йому було працювати. Щоб якось врятувати господарство, доводилося звертатися за допомогою до інших господарств, тож йому й допомагали, не відмовляли. А я в цей час шила хлопцям штани галіфе, тоді була мода на них. Не дарма ж я курси закінчила! Потроху обшивала і односельців.

Та біда не оминула їхньої хати, забрала рано двох синів.
— Синів уже немає в живих. Але, дякувати Богу, залишили мені п’ятеро онуків. Старший, Олександр, оженився на дівчині із Чернігова, там і жив. Працював у аеропорту заготівельником пального. А обірвалося його життя на 44 році. Другий мій син Володимир також поїхав жити в Чернігів, навчався, а потім працював на м’ясокомбінаті. Одружився на дівчині із села Товкачівка. Теж рано пішов із життя.
Багато часу доводилося віддавати внукам, літала «кукурузником» у Чернігів. А коли вже підросли, то забирала до себе в село. До цих пір у стелі видніється гачок, за який була підв’язана колиска-люлька, в якій зростали нащадки співучого роду.
— Я дуже рада, що внукам і правнукам передалися музичні здібності, бо мій батько мав гарний голос і слух. Грав на гармошці, гітарі, скрипці, балалайці. І такі ж талановиті у мене внуки.

У кожного покоління своя війна

Внук і правнук Марії Яківни нині боронять незалежність України у війні з рашистською нечистю. На фронті, як колись їхні діди. Тільки ворог у них тепер інший. І гнати його треба не на захід, як дідам, а на схід.
А Марія Яківна живе надією, що скоро закінчиться ця клята війна і зберуться у її господі внуки Ольга, Олександр, Тетяна, Катерина. Приїдуть з війни внук Іван і правнук Петро, радітиме гостині чотирирічна праправнучка Машенька.
А поки що Марія Яківна майже не випускає з рук маленького кнопкового телефона (такі вони у нас диджіталізовані бабусі, хоча їй вже 97-й рік). Телефон дзвонить і дзвонить – рідня турбується за стареньку.

Прощаємось, зичимо здоров’я господині і обіцяємо приїхати на ювілейне сторіччя. А вона потихеньку господарює в хаті, в якій затишно від яскраво-барвистих рушників, картин, вишитих господинею. Розповідає про кожну, мов проводить екскурсію у своє минуле. Зупиняється біля «іконостасу» з фотографій. Не зі стін, з минулих десятиліть дивляться чоловік, сини – невимовний біль матері. Усміхаються до бабусі дитячі і весільні фотографії молодого покоління, джерело роду у маленькому селі Стрільники. Де живе привітна довгожителька, хранителька роду свого і де йдуть і йдуть благодатні осінні дощі…

Джерело: газета Прилуччина + Прилучаночка, Ольга Легейда

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: