Між болем і вдячністю: як родина з Херсонщини знайшла прихисток у Подолі

Марія Цигрик

Дорога до Подолу з Великої Лепетихи була для родини Марії Іванівни Цигрик далекою і тривожною. Особливий страх був, поки переїхали тимчасово окуповані території Херсонської, Запорізької, Донецької областей. Маріуполем проїжджали вночі. Востаннє машину їхнього перевізника довго і прискіпливо оглядали на крайньому російському блокпосту: разом з 80-річною Марією Іванівною їхали її два дорослі внуки і внуччин чоловік, тож обшукували їх дуже ретельно. Слава Богу, минулося. Спочатку доїхали до Сум.

Марія Іванівна пригадує, як тепло зустріли їх там: нагодували, дали чисту постіль. І вперше за довгий час жінка міцно заснула, бо тоді, два роки тому, у жовтні 2023 року, у Сумах було відносно тихо. А вдома, на Херсонщині, постійно бахкало, снаряди летіли один за одним, безпілотники, ракети, з автоматами кацапи ходили. Не було спокою ні вдень, ні вночі. Голова в жінки боліла, не переставала. І зараз, через два роки після переїзду в Срібнянську громаду, вважає жінка, що доля, попри гіркі випробування, була до них у ті нелегкі дні прихильною.

Бо все ж тікали від “руських братів” не в світ широкий, а туди, де точно їх прихистять, і вони вірили, що далекий чернігівський край стане їм рідним. Справа в тому, що чоловік внучки Людмили Олександр Чайка разом з своїм земляком Степаном Кириком сезонно працювали ще до повномасштабного вторгнення Росії в Україну у товаристві “Батьківщина”, тож Саша добре знав срібнянський край і щирих працьовитих людей з відкритими серцями. Чималеньку родину: Марію Іванівну, її внуків Олександра та Євгена, внучку Людмилу з чоловіком Олександром та донькою Ангеліною і сином Нікіткою автобусом товариства “Батьківщина” забрали із сусідніх Ромнів. Так опинилися вони у Подолі.

— Жили ми на Херсонщині добре, якби ж не та клята війна. А родом я з Полтавщини, ще зовсім молодою працювала там спочатку телятницею, потім дояркою, а як вийшла заміж за Івана Цигрика – вирішили разом їхати за переселенням на Херсонщину. Переселенцям тоді давали там землю, житло, роботу, словом, створювали всі умови молодим людям, і ми поїхали обживати херсонські степи. Осіли у Рубанівці Великолепетинського району. Іван працював трактористом, я дояркою була 29 років аж до виходу на пенсію в 50 років. Та ще потім ходила працювати на поля, де вирощувались кавуни, інша городина. Виросли там дві наші доньки Валя і Надя. Перша перебралась з родиною з Рубанівки у Велику Лепетиху, а останні роки працює в Польщі. Надя тепер на тимчасово окупованій території Донецької області. Я, як постаріла та помер мій Іван, перебралась у Велику Лепетиху до доньки Валі. А тепер біля внуків: куди вони, туди і я.

Жінка з сумом у голосі згадує недалеке своє минуле. — Жили ми гарно. Прямо за городом в нас котив свої води красивий Дніпро. Люди вихідними там відпочивали, і його цілюща вода напоювала землю життєдайною вологою. До війни Валя заробила грошей у Польщі, зробили євроремонт у хаті, поміняли меблі. Тільки жити, дітям, внукам, правнукам радіти. Так не дали. В лютому 2022 року ніби та чорна пелена насунула на нас. Зайшли кацапи на Херсонщину, наче до себе додому, ніби на них хтось чекав. На нашому городі нарили окопів, та й Дніпро став змілілою річечкою. Коли рашисти підірвали Каховську ГЕС, (а Велика Лепетиха наразі Каховського району і Каховське водосховище навпроти їхнього селища через річку) залишилася вода лише в прибережній смузі.

Наче гуло й гуло над нашою хатою, над Дніпром. Страшно було вдень і вночі. Аж вогонь літав поміж хатами. Води не було, привозили в баклажках. І тоді вирішили виїжджати. Як було сумно – словами не передати. І хата, і квіточки, і двір, в усьому частинка душі, все рідне, дороге серцю — і треба все кидати. Та діти дорожчі. Щось із домівки розпродали, щось залишили у рідні. Останні дні на Херсонщині я весь час плакала: вийду подивлюсь навкруги, і ніби серце зупиняється. Чогось же старих дерев не пересаджують, я, як те старе дерево, вросла міцно у херсонську землю корінням, не вирвати... І чи доживу я, щоб ступити на рідний поріг?

— Але, дякувати Богу, ми в Подолі в безпеці, та й час і добрі люди, які нас оточують у цьому селі, дещо вгамували душевний біль і тугу за рідною домівкою. Поселились всією родиною у просторій хаті Андрія Васильовича Желіби. Є газове і пічне опалення, є вода. За комунальні послуги платимо самі, а орендну плату, як переселенцям, оплачує держава. В нас усе є. Добрі люди ні на хвилину не полишили нас. Допомогли продуктами, знесли картоплю посадити город. А родина в нас дружна, працьовита, раду собі даємо.

Володимир Іванович Желіба, Подільський сільський староста, додав, що це родина, яка вміє і хоче працювати. Добрі люди між добрими людьми. Внучка бабусі Марії Людмила Чайка з чоловіком Олександром та її братом Олександром Стрюком трудяться у товаристві “Батьківщина”. Ще один її брат Євген працює у Сокиринському ліцеї. Правнучка Марії Іванівни Ангеліна цього року закінчила Срібнянський ліцей і освоює професію перукаря у Києві. Шестикласник Нікітка має багато друзів у Подолі, у Срібнянському ліцеї, де навчається, і з задоволенням катається велосипедом широкими подільськими вулицями. Але дуже сумує за домівкою.

— Як прийшла на херсонську землю русня, — знову повернулася спогадами у недалеке минуле Марія Іванівна, — діти в школу не ходили, не хотіли навчатися у їхній школі. А нас змушували паспорти поміняти на російські, в магазинах товар продавали за свої рублі... Як там було жити? Хоч мобільного зв’язку з тимчасово окупованою територією Херсонщини немає, та все ж інколи листуємось через Інтернет з сусідкою, тож знаю, як там їм живеться. Погано, хоч і в своїх домівках, але під супостатами. Дякувати долі, поки що хата наша ціла, та чи дочекається вона нас — один Бог знає... Є хати розбиті, є такі, котрі заселили кацапи.

Була там наша розпайована земля, за котру нам раніше платили орендну плату, тепер її засівають і кажуть “нові господарі”, що в нас вже там ніякої землі немає. Виїхали, значить, все. Десь там, майже за тисячу кілометрів від загубленого серед садів і перелісків Подолу, серед безмежних херсонських степів біля сивого Дніпра причаїлася, ніби птаха, їхня домівка, там все, нажите працею за життя. Рідна хата в споминах і досі душі гріє теплом і чекає на них.

Важке для них те очікування повернення додому, та сьогодні головне, ділиться роздумами пані Марія, у її родини є дах над головою, є все, що потрібне для життя, тут тихо і спокійно. Не зрівняти з тим життям, яке було на їхній, зраненій війною землі. У внуків є робота і постійна підтримка родини сільською владою, і вони між добрими людьми, як їх оточують. Щира вдячність їм за це.
— Ми щодня дякуємо за все, що маємо, і віримо, що війні прийде кінець і ми повернемось на Херсонщину, хоча Чернігівщина нам ніколи не буде чужою. Вона зігріла нас своїм материнським теплом у важку годину. — Ці слова схвильована Марія Іванівна повторила не раз протягом нашої розмови.

Джерело: газета «Срібнянщина», В.Петренко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: