Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Брати Дуброви загинули на війні з різницею в 21 день

Брати Дуброви загинули на війні з різницею в 21 день

 

У дитинстві Марійчиному щастю за­здрили всі подружки, адже я неї бу­ло двоє старших братів. Причому не дрібнота, а майже парубок Сергій старший за неї на цілих 15 років, Іван — на 10. Вони не тільки захищали сестричку від усіх можливих прикрощів — пилинки з неї здували. Про таке ді­вчатка мріють навіть більше, ніж про прекрасного принца.

— Серьожка такий дорослий, розсудли­вий. Трошки буркотун. Ванька — веселий. Усміхнеться - як сонечко. Та (дарма, що не схожі) вони були як одне ціле. Я безмежно їх любила. І любитиму завжди, — зараз уже до­росла Марія Дуброва ледве стримує сльози.

...П’ятого березня поховали Сергія. У закритій труні — він сильно обгорів. Через 21 день — Івана. В останню путь братів про­воджав увесь майже півтисячний Великий Листвен (на Городнянщині) — їхнє рідне село.

Батьків горе зовсім підкосило. Обом під 60. Валентин Миколайович, у якого й до цього були проблеми з ногами, ледве хо­дить. Надії Василівні важко навіть говори­ти. Марія тримається з усіх сил. У її споми­нах брати — живі:
— Зате, щоб вони вціліли, ми молилися ще з 2014-го - коли Ваня із Сергієм пішли добровольцями в АТО. Удвох — в один день.
Їй тоді було 12. У дитячу пам'ять вріза­лися назви міст, де воювали брати, номер їх­нього батальйону, позивні, та чи не найбіль­ше — історія про полон Сергія.

...Підрозділ, у якому вони служили, роз­казує Марія, базувався неподалік Єнакієвого на Донеччині. Коли стало відомо, що в тилу перебуває вороже угруповання, Сер­гія і ще двох бійців відправили на розвід­ку. Дорогою вони наразилися на ворожу за­сідку, де було понад три десятки бойовиків. Сергій відправив побратимів по підмогу, а сам залишився — прикривав їх. Відстрілю­вався до останнього патрона. Але сили були надто нерівні, його оточили. Ззаду вдари­ли прикладом по голові. Потім — іще раз — у скроню.

Останнє, що запам’ятав перед тим, як втратив свідомість, — недалеко почала­ся стрілянина. Виявилося, це його побрати­ми прийшли на підмогу. Ще трохи — і визво­лили б. Та це був саме той момент, коли все вирішували хвилини. А вони цього разу були не на користь наших бійців. Дарма, що Сер­гій був так близько, що він добре роздивив­ся в бінокль, як бойовики тягли брата до машини, а потім швидко від’їхали. Вій був сам не свій від того, що нічим не міг зарадити. І не заспокоївся, поки разом із побратимами не знищив ворожий блокпост. Залишили жи­вим тільки одного пораненого. Щоб передав своїм: так буде й надалі — поки не відпустять Сергія Дуброву.

Обміняли його на полоненого бойовика трохи більш ніж за тиждень. Протягом цього часу Сергія тримали в темній тісній одиноч­ній камері. Поїсти дали тільки на третій день. Намагалися завербувати. Обіцяли винагоро­ду за паплюження України в телеінтерв'ю.

- Він не пристав на жодну їхню пропозицію, — повторює Марія почуте від брата. Про деталі перебування Сергія в полоні вона ді­зналася пізніше — рідні берегли її підліткову психіку від подробиць.

— Потім Сергій проходив курс лікування в госпіталях Чернігова, Києва. Після того мі­сяць був удома — і знову в АТО. Пробули там з Іваном рік і чотири місяці, — продовжує Марія.

Після демобілізації обидва повернули­ся до мирної праці. Але не за фахом (у стар­шого основна спеціальність — секретар-ре­ферент, у молодшого — кухар), здебільшого їздили на заробітки. Іван — на будівництва у Словаччину, Сергій — в Естонію. Його справ­жнім покликанням, за словами сестри, були автомобілі — «він із тих, що з дитинства пах­нуть бензином». Обидва потроху відходили від пережитого. В Івана росла дочка (зараз їй 11), у Сергія — син (нині п’ятирічний).

Але війна знову увірвалася в їхні життя. Під час повномасштабного вторгнення Іван був в Україні. І зразу ж став на її захист. Спо­чатку воював у Чернігові, потім — на Сході. Служив у третій окремій штурмовій бригаді. Був водієм відділення протитанкових ракет­них комплексів.


На фото Сергій Дуброва



На фото Іван Дуброва

Сергій у лютому 2022-го перебував в Ес­тонії. Дізнавшись про напад росіян, не роз­думуючи вирушив додому, щоб приєднати­ся до брата.

— Доїхав до кордону, а далі — нічим. Так він — пішки, — каже Марія. — Пройшов по­над 100 кілометрів, а потім попутками до­брався до Києва.

Боронив столицю. А через місяць після вторгнення воював уже поряд із братом. У тій же самій третій ОШБ. Теж був водієм від­ділення протитанкових воєнних комплексів. Навіть нагороди брати мали однакові — починаючи з відзнак за участь в АТО і закінчу­ючи «Золотими хрестами». Загинули (на Донеччині) також один за одним. Першим — 28 лютого — Сергій. До його 37-річчя залиша­лося трохи більш ніж місяць.
Іван встиг зустріти свою 32-гу зиму —16 лютого, а 21 березня його не стало.

— Багато хто вважав Ваню щасливчи­ком. Мовляв, йому завжди таланить у склад­них ситуаціях. Та це, мабуть, через його ве­селий характер. Хай там що, а він не падає духом, посміхається. Навіть позивний у ньо­го був смішний — Підпихня, — вперше за всю розмову посміхається Марія.

— А в Сергія?
— Жаба, Жабка. Це тому, що вмів безшум­но рухатися і протиснутися куди завгодно.

— Хороші хлопці. Роботящі, добрі. Були справжньою опорою для батьків, — зітхає ді­ловод старостату Світлана Орел.

— Побратими, які приїжджали на похорон, на колінах дякували Валентину і Наді, що виростили таких синів, — додають селя­ни.

...Війна знову забрала найкращих.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Дуброви, брати, загинули, Листвен

Добавить в: