Тетяна Гон­чаренко з Кудрівки майструє ляльок козаків та козачок

Добавить новость

Суббота, 23 Марта 2024 12:16  |  Просмотров: 947

Ще до повномасштабного вторгнення на Сосниччині започаткували обмін досвідом усередині громади: представники старостинських округів не тільки їздили подивитися на досягнення сусідів, а й запрошували колег до себе. Це були зустрічі і по роботі і для душі - зі спілкуванням, екскурсіями, пам'ятними презентами.



— Під час відвідування Пекарева очільниця Схід­ного округу Тетяна Гон­чаренко подарувала старостату свою картину. На ній був звичний для нашо­го краю пейзаж із дорогою до села. Але це було так ду­шевно зображено, що і я со­бі замовив картину Попро­сив намалювати Великоустівський міст через Дес­ну. Він — як візитка нашого округу, — розповів староста Задесення Леонід Ляшик.
Замовлення колеги Те­тяна Станіславівна встигла виконати, але наступна зу­стріч старост, запланована на весну 2022-го, не відбу­лася...

— Подарувала карти­ну Леонідові Миколайовичу пізніше, — каже художниця.

— Із вдячністю, що врятував моїх онуків. Він зателефону­вав мені рано-вранці 24 лю­того: «Таню, війна...» Трохи отямившись, я підняла на но­ги обох синів. Вони встигли вивезти сім'ї із Чернігова.

Міст у Великому Усті пі­дірвали в перший же день приходу окупантів. Його й досі не ввели в експлуата­цію після ремонту. А на кар­тині міст цілий і красивий — як щемний спомин про мир­не життя.

Тетяна Гончаренко не має художньої освіти — вчи­лася на бухгалтера. Працю­вала касиркою, завідувач­кою складу. Творчість проки­нулася, коли відомий в Укра­їні забудовник Роман Солодаренко почав будувати у своїй рідній Кудрівці сучас­ний стадіон і запросив Те­тяну (вочевидь, розгледів у ній креативність) попрацю­вати над дизайном клумб. Завдання вона виконала успішно. Відтоді впродовж майже 5 років (зараз їй 50), коли від емоцій стає тісно всередині, вона бере в руки пензля. Поштовх може дати навіть веселка на небосхилі:

— У школі теж любила малювати. Простим олів­цем. Але такого натхнення, як зараз, не було.
На її картинах в основно­му — природа. Портретів не­багато. Один з улюблених — гетьмана Війська Запороз­ького Івана Сірка. Він — як на картині художниці Ната­лії Павлусенко, тільки без вовків.

— Цей образ зміцнює мою віру в нашу Перемо­гу. Адже Сірко не програв Османській імперії жодного з понад 60 поєдинків.
Вона й сама з роду вої­нів. Розказує:
— Коли почалася Дру­га світова, діду Семену (по батьку) було всього 14. Він утік на фронт — воюва­ти проти окупантів. Був си­ном полку. Пройшов усю ві­йну. Мав нагороди. Помер у 64 роки - відкрилися давні рани.

Дід Іван (по матері) у 1941-му служив строкову. Невдовзі мав демобілізува­тися. Та додому потрапив тільки через довгих і важких 4 роки.
Доля довго берегла мого діда — аж до 45-го. Та май­же в самому кінці війни він був тяжко поранений, втра­тив ногу.
Можливо, колись Тетяна напише (за фотографіями) і їхні портрети. А поки що в неї інше захоплення. Воно на­родилося в один із вечорів, коли вони з мамою, як і інші жінки округу (до його скла­ду входять села Кудрівка, Ляшківці, Киріївка), під час блекаутів при свічках плели шкарпетки для наших захис­ників.

— Залишилося чимало маленьких клубочків різного кольору. Почала шукати в Інтернеті підказку, як їх вико­ристати, і натрапила на фо­тографію ляльки у плетено­му одязі з українським орна­ментом. Знайшла схеми ві­зерунків — і почалося.

Вбрання вона приміряла на ляльку, що збереглася ще з радянських часів. Іноді нею бавилися, коли приїжджа­ли в гості, онуки (Софії 11, Насті 6, Денису півтора року). Заодно реанімувала іграшку — десь підфарбува­ла, щось підклеїла, пришила — і малеча її не впізнала.

— Потім Софійка захоті­ла мати свою ляльку. Десь роздобула — теж іще радян­ську — калічку без ноги. До­велося шукати «запчасти­ни». Друзі, як дізналися, наприносили.

Лялька для старшої онучки вийшла ще кращою за першу. Одяг теж був у на­ціональному стилі. Згодом майстриня почала не плести його, а шити. Каже: перечи­тала безліч літератури з іс­торії і про особливості укра­їнського костюма, щоб було за всіма правилами — тільки в мініатюрі.
Перевтілення ляльок триває до сьогодні. Хоч світ­ла вже й не вимикають.

— Не можу зупинитися, — продовжує Тетяна Станіс­лавівна. — Запаслася аудіокнигами. Слухаю оповідання українських письменників і працюю. Іноді вже далеко за північ, а я все мудрую над вишиванкою чи запаскою (одяг, що носиться поверх жіночої сорочки. — Авт.) для українки чи поясом для ко­зака.

— Навіть над поясом?
— Аякже. У козака по­яс був широкий, шовковий, перетканий золотими або срібними нитками. А, ска­жімо, у гетьманського пол­ковника міг бути і шкіряний, покритий золотими чи сріб­ними пластинками. У запо­рожця, якого я недавно за­кінчила, пояс теж шкіря­ний. А ще в нього — червона шапка з хутряною опушкою, яка частково розрізана по­середині. Такі шапки носи­ли представники козацької старшини.
Взуття лялькам Тетяна Станіславівна теж шиє сама. Сап’янці (чоботи) — тільки з натуральної шкіри. Матері­али вишукує у своїх шафах або спеціально купує, ще й друзі приносять. Дехто при­ходить до неї як у музей: сті­ни завішані картинами, на кріслах — ляльки.

— Скільки їх?
— Тих, що вже готові і які не соромно показати людям, — більш ніж десяток.

— Чоловік до них не ревнує?
— Ні, — сміється. — Ка­же: гарно. До малювання він звик раніше, тепер звикає до ляльок. Тим більше що всі вони — українки.
Любить вдягатися в українське і сама Тетяна Станіславівна. Особливо в сукню і вишиванку, розшиті маками. Вони теж власного виробництва.
Серед картин також по­мічаю маки.

— Вони — Ваша улю­блені?
— Квіти — ще одне моє захоплення. Скажімо, тільки ірисів у мене більш ніж де­сять сортів. А мак — то символ пам'яті про полеглих, символ нашої Перемоги.
На свята вона зазвичай доповнює образ віночком із соняшників, які вважаються символом любові до Бать­ківщини.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: