Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Переселенці з Луганщини розповіли, як їм живеться у Сосниці

Переселенці з Луганщини розповіли, як їм живеться у Сосниці

 



- Важко змиритися з тим, що вже ніколи не повернемося у своє тепле, затишне домашнє помешкання - квартира знищена. Та що там казати - від багатоквартирного будинку зали­шився попіл. Вщент зруйноване місто, в якому пройшли найкращі роки юності, молодості. Місто, в якому чи не до кожної багатоповерхівки докладено власну працю, бо будівництву віддано все трудове життя: 23 роки малярем-штукатуром, потім інженером І категорії на за­воді, перевіряюча приміщень.
Важко... Доходило до крайнощів, навіть суїциду. Втома, депресія, виснаженість...
Час не лікує. Дещо притупляє біль думка про те, що повернулись до місць дитинства, до старшої рідної сестри. Про все це говоримо з переселенцями з Луганщини Олександром Васильовичем та Надією Іванівною Деркачами, які рятуючись від рашистської навали, прибули до Валентини Іванівни Савченко у Сосницю.

2014 РІК

- Колись чоловіку обмовилась, що, мовляв, хочу, аби поховали мене біля батька й матері. А він кивнув го­ловою, сказавши, що ніхто не буде возитись і треба припиняти про це мову, - розповідає Надія Іванівна. І ось повернулись на рідну землю.

Надія Іванівна та її чоловік Олександр Васильович зустрілись на Луганщині. Там після закінчення Чорнотицької школи навчалась Надія, здобуваючи професію маляра-штукатура. Олександр Васильович місцевий. Працював на вагонно-ремонтному заводі 10 років, а до пенсії був водієм у прокуратурі. Побрались у 1983 році, мають двох синів. Обжилися. Щоліта приїздили до батьків, сестри.

У 2014 році, коли почалась війна і за день пролетіло через їхній будинок 360 снарядів і не менше їх летіло у відповідь - не витримали,покинули своє місто Попасна і приїхали до сестри у Сосницю. Великих трудно­щів не було, оскільки обоє вже пенсіонери, а у сестри часто гостювали, тому сприйнялось це так, ніби ско­ро повернуться додому. Зрештою, пробувши до осені 2017 року, поїхали додому.

- Квартира наша і увесь багатоквартирний будинок уцілів, лиш де-не-де було попадання і дехто мусив замінити вікна. А ось сусідня багатоповерхів­ка дуже постраждала - там не залишилось жодного уцілілого вікна. Проте все відновили і до кінця 2018 року місто розквітло. Дороги прекрасні, школи, са­дочки працюють, хоч і не вщухає стрілянина, адже Попасна всього за 5 кіло­метрів від міста Первомайська, а посередині лінія розмежування, - розповідає Олександр Васильович.
У 2019 людей підкосила пандемія - коронавірус. Надія Іванівна дуже важ­ко перенесла хворобу. І хоч щоліта приїздили до сестри, того року побоялись вирушати через карантин, до того ж Сумська область була перекрита. Не до­пускали військові і до дачі, там було небезпечно.

24 ЛЮТОГО 2022 РОКУ

Попасна перетворилася на суцільне пекло.
- Лічені дні ми змогли витримати. Жодних комунікацій. Ні тепла, ні води, ні світла. Рятувало те, що випав сніг, його збирали і заносили до квартири, хоч якась була вода. А потім до нас додзвонилась сусідка, добре, що був павер- банк, і сказала, що завтра буде маршрутка і забере нас. Ми приїхали у Бахмут, зупинились у гуртожитку, в якому не було вже вікон, хоч загалом місто ще кра­сувалось. Ми переночували, а вранці по нас приїхала знайома з Дніпра і забра­ла нас туди. На той час вже можна було пробиратись у Сосницю, про це нам повідомила Валя. Але як? Ні маршруток, ні потягів. Телефонує сусідка сестри і каже, щоб чимось добирались до її дочки у Срібне, а звідти у Сосницю. Добре, що племінниця Оксана (дочка Валентини), яка вже перебувала у Англії, висла­ла грошей. Ми змогли найняти таксі і прибули на Полтавщину до таких, як і ми переселенців. Переночували, а вже потім добрались до Срібного. Там пере­ночували, знову найняли таксі і вже 9 квітня о 12-ій були у Сосниці. Загалом на дорогу пішло 16 днів - з 24 березня по 9 квітня. А витратили 10 тисяч гривень! Прикро, що в гаражі стояла власна машина, але добратись до неї не могли, бо гараж за містом і туди військові не пропускали.

За цей час Надія Іванівна схудла на 15 кілограмів. Пам’ятає, як у Бахмуті люди знеслись хто картоплину, хто морквину, цибулину - зварила супчику. А ввечері дали печінкові котлетки. Вона взяла всім по дві. А на ранок вийшла у коридор з думкою, що ж сьогодні перекусити. А чергова ніби почула її думки та запитує: «А ви брали печінкові котлети?» Брали, та по дві з’їли ще ввечері. «Я вам ще дам». І винесла цілу каструльку. Ого! «А ви насмажте і беріть у до­рогу»,- порадила чергова. Я так і зробила. Вийшла повна миска. Ті печінкові котлетки виручали нас, ще й водія ми нагодували, - пригадує Надія Іванівна.


У СОСНИЦІ

Їх ніхто не чекав. Вони відкрили будинок сестри і почали господарювати, бо весняний день рік годує. Допомогли їм скопати 2 сотки за тисячу гривень. Посадили картоплю і всю городину. А Валентина Іванівна змогла повернутися додому лише 13 травня.
Щозими вона гостює у дочки Оксани у Харкові. Отож і взимку 2022 року пе­ребувала там.
- Коли почали бомбити, нас у підвалі сиділо 23 чоловіки. До 14 березня ви­тримали, а потім прилетіло 9 снарядів і побило дах, вікна і на другий день, тільки но стихло, вхопили власну машину і втікать. У однієї доньчиної подруж­ки пробули 3 дні, до другої її подружки добрались аж під Молдавію. Тут затри­мались надовго. Оксана поїхала до Англії, а я залишилась, донька просила не ризикувати і почекати, - розповідає Валентина Савченко.
Та все ж, дізнавшись що з Ізмаїла їде автобус до Києва, вирушила в дорогу. Ще її чекала пересадка у Чернігові, де вона переночувала у племінника (сина рідного покійного меншого брата), а 13 травня була дома, де її радо зустріча­ла сестра Надія з чоловіком.

ЛІС - НЕЗРІВНЯННЕ ЗАДОВОЛЕННЯ

З того часу дві сестри разом клопочуться на грядках, взимку більше часу про­водять на кухні, а з першими ягодами у них відкривається лісовий період і три­ває він поки не випаде сніг, у минулому році завершили 26 листопада. «Лісові жінки», під таким заголовком про сестер була стаття в нашій газеті. «Лісових жінок» підтримує Олександр Васильович, він у них шофер. Терплячий, ніко­ли не поспішає, скільки треба - стільки й чекає. Добре, що крім паспорта у ки­шені лежало водійське посвідчення. Виручає Оксанина машина, якою виру­шали з Харкова і яка довгий час стояла у подружки. Вже в Сосниці Валентина Іванівна попросила знайомого водія, а він свого товариша і доставили її, те­пер вона служить «Лісовим жінкам» і їхнім компаньйонам, яких завжди запро­шують до лісу. Збирають жінки суниці, чорниці, малину, маслята, лисички, зе­ленушки, підберезовики. Минулого сезону за раз здавали по 18 кілограмів ли­сичок, не привозячи додому. Цього вистачало, щоб купити бензин на наступ­ні поїздки. За сезон закривають більше ста баночок грибів. Багато маринова­них грибів, сушених передають у Чернігів, Київ, Дніпро, Харків - всім родичам, друзям.
Ліс для кожної із сестер - то незрівнянне задоволення. Будучи вдома, Надія Іванівна сама ходила до лісу, при цьому потрібно було о 4-ій ранку поспішати на електричку, 2 години в дорозі - і Кремінна, там чисті, сухі ліси, а білі гриби справді білі, навіть голівки білі, не коричневі, як на Сосниччині.

ДОБРЕ У СЕСТРИ НАДІЇ І ОЛЕКСАНДРУ, ТА ДУМКА ПРО ДОМІВКУ НІЯК НЕ ПОКИДАЄ

- В останній вечір Саша курив махорку. Натрусив на пральну машинку, а я ще й кажу, що буде брудно, коли повернемося, - каже Надія Іванівна. - Думалось, що все буде так, як у 2017-му: все минеться і повернемося до сво­єї квартири. На жаль...

Олександр Васильович виходить з кімнати, бо на очі навертаються сльози.

- А наша сваха досі у гуртожитку у Полтавській області, - продовжує Надія Іванівна. - А ми тут в теплі, у добрі, дякуємо сестричці за прихисток. Одержували ми продуктову посилку з нашої громади із Луганщини, правда одна посилка так і залишилась у Дніпрі, не дійшла. У Сосниці Червоний Хрест надавав допомогу. Та ми всім забезпечені, тільки вже не вернеш ні здоров’я, ні домівки. Оце і ятрить душу.

Війна ще триває, але одного дня нарешті прийде Перемога і почнеться піс­лявоєнне життя. До цього треба готуватися, бо війна залишилась усередині кожного - у скалічених тілах, розбитих серцях та у розумі, який все пам’ятати­ме. Непросто молоді, а ще важче пенсіонерам, які добре розуміють, що чекає їх попереду. Та будемо сильні! Бо ми українці!

Джерело: газета “Вісті Сониччини”, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: переселенці, Попасна, Сосниця

Добавить в: