Розстріляне щастя родини Кислових

 

З Аліною ми вперше побачились одразу після похорон її чоловіка Максима Кислова, який загинув 10 січня на Донеччині, захищаючи Україну від окупантів. Маленька, худенька, схожа в свої 35 років на дівчинку-підлітка, вона не просто виглядала розгубленою – здавалось, просто світ застиг у її очах і у відстороненому від реальності погляді. Мабуть, їй було дуже страшно повертатись у ту реальність, яка накрила родину чорним саваном горя.

Потім були ще випадкові зустрічі в місті, і я побачила як ця маленька жінка намагається повернутись до життя. Втішні слова в такому випадку навряд чи зарадять. Тож гублюсь, не знаючи як підтримати, а вона так тихенько: «Діти. Діти – це те, що тримає і не дає змоги зламатися». І ось я вже в крихітному будиночку, де в двох маленьких кімнатах живе Аліна з двома доньками – трирічною Вікою і меншою Міланою, якій виповнилось тільки два…

– Я сама родом зі Сновщини, – розповідає Аліна. – Вже жила від батьків окремо, в Чернігові, де мала роботу. В Городню приїжджала до своєї куми й хрещениці. Там на одному з сімейних свят у 2017 році й познайомились з Максимом. Мені було 29 років, йому – 33. Ми сподобались одне одному. Почали зустрічатись, а незабаром, у грудні того ж року, і одружилися. Зняли ось ці півбудинку в Городні й зажили своєю маленькою сім’єю. Максим їздив на заробітки в Київ, але коли я завагітніла Вікою, ми вирішили, що краще йому бути біля нас, тож чоловік влаштувався на роботу в бюро ритуальних послуг Мокрія.

Максим сам з багатодітної родини. Мав ще п’ятьох братів і сестру. 15 років тому не стало батька. Мама Ірина Станіславівна залишилась сама. Згорьована жінка, яка від гострого душевного болю через втрату сина лише зрідка підкидає кілька слів у розмову, яка крає її серце, тулить до себе крихітних онучок. Зараз більше часу вона проводить в Аліни з дівчатками, шукаючи розраду в теплі маленьких рук онучат. Старша дивиться на нас татовими очима. Розглядаючи світлини в маминому телефоні, радісно щебече, показуючи пальчиком: «Татко, татко! Тато зараз на роботі, далеко». Їй вторить маленька сестричка: «Папа, Папа!». Бабуся закриває очі долонями. Аліна мить мовчить, справляючись зі зрадливою вологою, обіймає малих. І тихенько каже: «Я їм ще нічого не казала. Не можу зважитись. Маленькі ще. Хай думають, що татко живий…».

Повномасштабне вторгнення родина зустріла в Городні. Ворожі танки йшли попід самісінькими вікнами їхнього будинку по вулиці Шевченка. Все дрижало й стугоніло. Однак, каже Аліна, малі не боялись – вони просто не розуміли чого довкола панують тривога й смуток.

А вже після звільнення Городнянщини Максиму вручили повістку. Вагатись він не міг – два його брати теж пішли служити, звільняти Україну від ворожого нашестя. 35- річний Антон пішов добровольцем, а Сашко був поранений, зараз проходить лікування й реабілітацію. Максим пройшов медкомісію, а 16 вересня вже почав служити в ЗСУ. Оскільки досвіду військового в нього не було зовсім, спочатку понад місяць перебував на навчанні. Особливо балакучим в телефонних розмовах не був – казав Аліні, що їх всьому вчать. Затим, каже Аліна, держава дала озброєння й все необхідне облаштування і перед новим роком Максим разом з іншими бійцями відправився на Донеччину.

– Він був кулеметником, – каже жінка. – І якось невдовзі отримав поранення та потрапив у шпиталь. Уламок потрапив у лопаткову кістку, і його так лікарі й не змогли витягти – Максим казав, що боялись якщо видалять, то рука втратить працездатність. Тож у шпиталі підлікували та й відправили назад, у частину. Він ніколи ні на що не скаржився, а то часто казав, що рука таки болить. Хлопці певний час його самі уберігали від великих навантажень – він готував їжу для всіх. Але ж не будеш вічно цим займатись на фронті, коли побратими виходять на бойові завдання. Максим не зміг. І невдовзі пішов разом з ними. Двічі встиг сходити на бойове завдання. Перед третім подзвонив восьмого січня. Настрій у нього, я чула, був кепський. Наче передчував щось. Він тільки но повернувся з поля бою, і назавтра знову треба було йти у бойовий вихід. Тільки сумно так сказав: «Навіть поспати не вдасться, з ніг валюсь». І все. Більше я його не чула. 13 січня мені повідомили, що Максим загинув 10-го…








Аліна каже, про те, що трапилось непоправне, їй сказали раніше – знайомі якось дізнались. Але вона не йняла віри.

– Я сказала, що не хочу це чути і не повірю, доки не отримаю офіційного сповіщення, – каже жінка. – І мама Максима теж казала: поки не побачу тіла своєї дитини, не повірю ні за що… Але незабаром працівники військкомату прийшли до нас зі страшною новиною. А потім привезли й Максима. Назавжди…

З похованням Героя родині допомогли люди, його колеги й міська рада. Аліна згадує, що приходили зі співчуттям і приносили якісь кошти навіть люди, яких вона й не знає. Та й взагалі ті дні для неї минали, мов у тумані. Доводилось збирати всі зусилля, щоб триматись і не показувати свого відчаю маленьким донечкам. Лише вночі, кусаючи подушку, давала волю сльозам…

Побратими Максима не розповіли його дружині обставини загибелі воїна. Сказали – не мають на те права. То є військовою таємницею. Хлопці зібрали чималу суму коштів і передали дружині й донькам покійного.
–Коли прийшло визнання того, що я тепер вдова, довелось зібрати волю в кулак і постаратись справитись з цією прірвою горя, – каже Аліна. – І, хоч в середині все кричить, треба далі жити. Заради донечок. Вони для мене й Ірини Станіславівни є рятівним колом, яке допомагає триматись. Ось, зважились з дітьми на невелику подорож до Львова, до куми. Свекруха поки поживе у нашому будинку. Бо тут кури, собака і кіт, їх же годувати треба. Нехай малі розвіються, та й мені підтримка друзів дуже необхідна.

Дівчата горнуться до бабусі й періодично підбігають до нас з Аліною. Щебечуть невгамовно. Вони обоє – таткові улюблениці. Вільний час Максим залюбки проводив з доньками, про що свідчать численні світлини в сімейному альбомі. Хоча його видавалось небагато – працювати нерідко доводилось і у вихідні. Віка ходить у дитячий садочок, Мілану поки що не беруть – вона ще не може самостійно вдягатись, а під час тривог це важливо. Тож чекає, доки трохи підросте, щоб бути як сестричка, яка розповідає, що в садочку їй подобається, там її хвалять і вона гарно танцює. "Як тато, – посміхається Аліна. – Максим теж гарно танцював. Вона й схожа на нього, як дві краплі води. А Мілана спочатку нібито на дідуся скидалася обличчям, на мого татка. Але чим більш росте, тим більше схожою стає на Віку й Максима. Татові принцеси» – обіймає обох.

Кажу щебетусі Віці: «Звичайно, ти виростеш справжньою красунею!». Мілана питає: «А я?». Звісно, і ти, принцесо. Вголос озвучую питання як цій дівчинці-жінці вдається справлятись з усіма проблемами, і знову у відповідь чую дитяче: «А я?», «А я?». Аліна посміхається, хоча очі залишаються сумними:

– Ось і відповідь на питання. В мене два «А я». А ще Ірина Станіславівна поруч щодня. І друзі та родичі підтримують хто як може. І Максим. Він завжди поруч з нами. Я бачу його в очах наших дітей.

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Кислов, кулеметник, загинув, Городня

Добавить в: