Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Батько — захисник, донька — волонтер

Батько — захисник, донька — волонтер

 

Для молодших він був Павлом Степановичем, для ровесників - Пашкою, треті називали його не інакше як Борода. І всі любили - за доброту і позитив, за те, що не здавався за жодних обставин і вмів перевести на жарт найскладніші ситуації. "Ти там без фанатизму, бережи себе", - просили, коли дізналися, що йде добровольцем захищати країну. Це було невдовзі після початку повномасштабного вторгнення. На той час Павлові Коваленку з Городні виповнилось 58.



Він тут народився, закін­чив школу (№1). Потім на­вчався в Чернігівському ПТУ №5 на помічника ма­шиніста тепловоза. Працю­вав бригадиром у сусідньо­му Альошинському, остан­нім часом — на будівництвах Києва. І всюди мав друзів. Обіцяв їм повернутися і зі­брати всіх за одним столом.

Одним із гостей мав бу­ти городнянський волонтер Олександр Хомазюк:
— Павло був справжнім чоловіком. Військкомати за ним не ганялися. Сам прий­шов і попросився на фронт. Воював у третьому баталь­йоні 117-ї окремої механізованої бригади. У його під­розділ ми надіслали план­шет і тепловізор.

Штурм Роботиного. КАБи (керовані авіабомби, які використовують росіяни,
— зброя, що поєднує висо­ку точність влучання і зна­чну потужність. — Авт.). Хо­лод. Безкінечні посадки, окопи. Дві серйозні контузії. Але жодної скарги. Він ніко­ли не казав, що важко. Нічо­го для себе не просив. Мов­ляв, форма є, їжа і зброя є — що ще треба солдату. Нарікав тільки, що вже з осені рано сутеніє: «Темно, І тро­хи незручно стріляти по оку­пантах».

Побратими теж назива­ли Павла бородачем. А ще — дідом. Для багатьох дід був прикладом стійкості і ви­тримки — він не втрачав сили духу в найважчі моменти. А таких було немало під час боїв у районі Роботиного — невеличкого (до війни там мешкало менш ніж 500 чоловік) населеного пункту Запорізької області. Проте дуже важливого — влітку минулого року саме там почався наш контрнаступ. Він проходив надзвичайно важко: ворог гатив з артилерії та ударних вертольотів, бронетехніка, надана Україні Заходом, підривалася на мінних полях і потрапляла під удари російських безпілотників. Та наприкінці літа наші воїни все ж таки звільнили село. Точніше територію, де воно було, бо повертатися жителям нікуди — усе знищене. У цьому пеклі Павло Коваленко вижив, загинув у грудні — під час виконання бойового завдання в селі Широке тієї ж Запорізької області. За три тижні до загибелі він зустрів своє 60-річчя.

— Із дня на день мав бути звільнений з лав ЗСУ за віком і нарешті прибути додому. І прибув. Тільки на щиті. Тепер він військовий назавжди, — каже Олександр Хомазюк.

Для дочки Яни батько з дитинства був добрим чарівником і відважним лицарем.

— Мені десь 6 років, і скоро Різдво, надворі хо­лод. Тато приніс «неваляш­ку», посміхнувся — й одразу стало тепліше.

Мені десь 12, і тато вчить мене верхової їзди. І рап­том - гроза. Злякалися і я, і кінь, але не тато, — говорить з гордістю.

Яні трошки за 30. Закін­чила Чернігівський педуніверситет (спеціальність — соціальна робота). Працю­вала дизайнером-маркетологом у Чернігові, зараз на заробітках в Італії — виїхала за кілька років до вторгнен­ня. Мешкає в місті Аверса неподалік Неаполя. Багато хто з городнянців дізнався про Аверсу завдяки Яні. Бо саме там вона організувала збір коштів для земляків — як для воїнів, так і для бага­тодітних родин, що потребу­ють підтримки. Перший був у квітні 2022-го, коли Городнянщину вже звільнили від окупантів (у часі рішення до­чки допомагати майже збі­глося з батьковим захи­щати країну).





— Усе починалося із 350 пар шкарпеток, — згадує. — На той час ми думали, що через кілька місяців усе за­кінчиться.

Відтоді допомога від громади італійського міс­та надходить постійно. Це і посилки, і донати, і гро­ші, отримані від майстер-класів (зокрема з манікю­ру), які влаштовують для іта­лійок жінки з України, і їхні власні заощадження. Час­тина зібраного йде на заку­півлю медикаментів, матері­алів для виготовлення «кікімор», а також шоломів, ліх­тарів, термоодягу, памперсів для дорослих (для шпи­талів), продуктів, святкових смаколиків для багатодітних родин тощо.

Частину коштів Яна пе­ресилає на рахунок городнянської волонтерки Олени Яцкової, і потрібні захис­никам речі купуються вже в Україні. Скажімо, одне з останніх надходжень з Італії пішло на зарядну станцію.

— Так здійснилася ще одна маленька мрія земляків-військовослужбовців, — розповідає Олена Яцкова. — Увесь наш мехбат дуже вдячний Яні за підтримку.

А Яна каже, що сама б ні­чого не змогла, і дякує всім, хто допомагає і... не допо­магає:
— Кожен із них змінює мене, моє ставлення до ба­гатьох речей у житті. Крім ставлення до батька. Він — справжній Герой. І це — на­завжди.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Коваленко, волонтер, Городня, захисник, Хомазюк

Добавить в: