Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Олександр Зоць повернувся з Естонії, вступив в українське військо і загинув, прикриваючи побратимів

Олександр Зоць повернувся з Естонії, вступив в українське військо і загинув, прикриваючи побратимів

 

Ніч з 8 на 9 вересня стала найчорнішою у житті батьків та се­стри Олександра Зоця з Більмачівки, його дівчи­ни Аліни Павлюти, вір­них друзів. Група сапе­рів, яку вели розвідники на чолі із нашим земляком, поверталася із завдання, як несподівано розпочав­ся мінометний обстріл. Сашко скомандував від­ходити, а сам прикривав групу. Він навіть не почув, як поряд розірвалася міна і у молоде тіло вп’ялися смертоносні жала. Ліву руку посікло на шматки, а правій не пощастило ще більше - її відтяло. Хоча б якась культя, якийсь шма­точок залишився - і він був би живий! Побратими у цілковитій темряві змо­гли накласти турнікет на посічену руку, а відірвану примотали до тіла. Його ще живого змогли довез­ти до евакуаційного пун­кту і були певні, що їхній командир відділення буде жити. Цей відчайдух не міг померти! Адже він зав­жди і всюди був першим: першим без роздумів ліз у ворожий окоп, першим спрямовував наші дрони на орківські позиції, фа­хово умів надати медичну допомогу пораненому.



Так він мстив за рідну до­мівку, яку ледь не знищи­ла у Більмачівці русня під час виходу з Ічнянщини, за батьків, які у цей час ризи­кували життям, ховаючись у погребі. Мстив за друзів, яких знайшов на фронті і яких доводилося втрачати у боях і внаслідок обстрілів. Хоча ця помста не була «безбашенною». Ні, хлопе­ць мав свою велику мрію.

У вересні він планував зробити пропозицію своїй коханій, з якою до цього разом були три роки. Цей сюрприз тримав у велико­му секреті від Аліни. Про це вона вже дізналася пі­сля загибелі Олександра від його друга, якого він просив стати його свідком.

- Із Сашею я познайо­милася у Парафіївці. Він приїхав зі своїм кращим другом до моєї кращої подруги, вечір провели в одній компанії. Спер­шу він мені здався надто серйозним, - тамуючи хвилювання та крізь сльо­зи починає розповідати Аліна, яка нині працює у Німеччині. - Згодом ми знову зустрілися, і зно­ву - і закохалися. У той вечір, як ми вирішили бути разом, він із Києва, де працював, приїхав із великим букетом черво­них, моїх улюблених, тро­янд. Потім став приїздити на вихідні. А через якийсь час я наполягла, щоб він залишив важку роботу на заводі «Бетон-сервіс» і переїхав до мене у Парафіївку. Ми планували їхати за кордон, щоб заробити грошей на житло: Саша дуже хотів мати свій буди­нок. Він говорив, що хоче бути господарем у своєму домі. Півтора року ми пра­цювали за кордоном. Спо­чатку в Чехії, потім у Поль­щі, де не все так гладко складалося - була важка робота і малі заробітки. Через знайомих виїхали в Естонію. Тут нам було добре. Саша працював на заводі, де його дуже по­важали і приязно стави­лися. Адже він був безвід­мовним, відповідальним, надійним. Саме надій­ність і була його основ­ною рисою. За ним, як за муром. Він не підведе, не зрадить, завжди можна було на нього покластися. І це стосувалося усіх, хто був у його житті: друзів, колег, побратимів. Тому вони й зараз мені пишуть і розповідають, як не вис­тачає їм мого Саші. Я теж ще не можу звикнути жити без нього.

Повномасштабна війна застала їх в Естонії. Усі навколо плакали, а Олек­сандр був спокійним, не вірив, що буде велика вій­на. Говорив, що росіяни швидко звідси підуть, не завдавши біди. Але зате­лефонувала його мама і розповіла, що повз хату їдуть колони орків. Тоді хлопець зрозумів, що по­милявся, вони так просто з України не підуть. Чер­гова звістка з дому стала ще важчим тягарем: мама розповідала, як, відсту­паючи, орки прострелили їхню хату, добре, що вони сховалися у погріб. Після цього Сашко вирішив по­вертатися в Україну: з Алі- ною чи без, бо між ними тривали серйозні супе­речки. Дівчина не відпу­скала коханого на війну.

Він не міг ховатися за кор­доном й з іншої причини: його більмачівські друзі, брати Чимикоси, Сергій та Сашко, Сергій Сурай уже були в рядах захисників.

Ледь допрацювали до закінчення візи і у серпні приїхали в Україну, хоча їм можна було залишатися там на довше. Вся родина його вмовляла не їхати на війну. Були сльози, нерви, крики. Нічого не допомо­гло, лише розтяглося у часі.
У листопаді хлопець пої­хав у військкомат в Ічню, нібито тільки стати на об­лік, а, повернувшись, по­відомив, що назавтра його викликають із речами. Швидко пролетіли чотири тижні навчань у школі мо­лодого бійця і він з іншими воїнами був відправлений на передову, на бахмутський напрямок. Десять місяців прослужив Олек­сандр Зоць у ЗСУ і дев’ять із них на «нулі», без ротації.

Важко підібрати слова, щоб передати почуття, які охоплюють захисників, що місяцями не бачать своїх рідних, не бачать коханих, не бавлять своїх діточок. Від постійного перебуван­ня у зоні бойових дій не­рви напружуються, як струни. Торкнись - і біль пронизує тіло. Бо кожен день там, як останній.

У квітні за успішну опе­рацію Олександру Зоцю дали три дні відпустки, які вони провели разом з Аліною у Краматорську. Дівчина перед від’їздом за кордон хотіла побачи­тися із коханим. І їхала на­вмання - не знала пощастить побути разом чи повер­неться додому н і з чим. Загалом то воїнам давали два дні відпустки, але командир щиро по­важав Олександра і накинув ще один: не до кожного дів­чина їде туди, де небезпечно, майже до лінії фронту на побачення. Через довгих п’ять міся­ців розлуки обоє ловили невидимі миті щастя.

Після зустрічі Аліна поїхала у Німеч­чину, а воїн і далі боронив країну. Боронив героїчно.


До Дня розвідки, який в Україні із 2022 року відзна­чається 7 вересня, молодшого сер­жанта нагородили монетою. У війсь­ковому братстві коїн отримували за бойові заслуги і таке нагородження вважалося за вели­ку честь. Для військових - це знак поваги. Зазвичай у досвідчених вояків таких монет могла бути ціла ко­лекція, а Олександр тіль­ки починав її збирати... Не має сумніву, якби був живим наш земляк, то за свою звитяжну службу от­римав би ще не одну наго­родну монету.

- З моменту, як Саня з двома іншими воїнами прийшов у наш підрозділ, а це було у десятих числах січня, я розгледів у ньо­му потенціал та бажання працювати, - згадує про свого підлеглого і товари­ша по зброї його коман­дир, Головний сержант розвідувального взво­ду. (Прізвища просив не називати. - Авт.) - Тоді ми працювали у кремін- ських лісах, майже щодня виїжджаючи на різні бойо­ві завдання. Через деякий час нас перекинули під Бахмут, де він так саме добре себе зарекоменду­вав. Так і тривало довгий час. Спочатку декілька мі­сяців були в обороні. А по­тім наша бригада пішла у наступ, щоб охопити Бахмут з флангу. До того часу Саня вже непогано «роздуплився», виконав не одне ризиковане завдан­ня. На всі задачі з зіроч­кою, тобто які вимагали серйозної роботи з ве­ликим ризиком, я завжди його брав із собою, бо до того часу я вже спрацю­вався із ним і був впев­нений у ньому. Це є дуже важливим аспектом, осо­бливо на війні. Я довіряв йому і міг розраховувати на нього.

Через певний час та де­сятки успішно виконаних розвідувальних завдань з’явилася можливість від­правити людину на ме­дичні курси, які спочатку планувалися як розвіду­вальні. Туди поїхав Саня. Його повернення нетер­пляче чекав, бо він став моєю опорою, на яку міг покластися.



За всі заслуги поста - вив його командиром відділення. Посада, якій він повністю відповідав. Пройшов час, Саня отри­мав звання молодшого сержанта, на той час ми дійшли до Кліщіївки. Під час виконання одного із бойових завдань Саня отримав тяжкі поранення обох рук, та попри надану медичну допомогу, помер в евакомашині.

Я був першим, хто дізнався про цю новину. Відчуття зжатого серця, пустота... Втрата Сані для мене одна із найболючі­ших на цій війні. Я часто переглядаю фото та зга­дую з яких безвихідних і тяжких ситуацій ми з ним вилазили... Він - назав­жди в строю!

9 вересня у батька був ювілейний день народ­ження. Тож телефонний дзвінок поганого не віщу­вав. Та у слухавці замість синового голосу почуло­ся чуже здавлене: «Ваш син загинув.» То дзвонив командир. І все - світ по­мерк для рідних.
Аліна жахливу звістку по­чула у дорозі в Україну.

- Я мала працювати до 15 вересня, але нас від­пустили 8-го. Ніби якийсь збіг, - згадує дівчина. - Ми швидко зв’язалися із перевізником і по обіді виїхали в Україну. У до­розі ввечері ми із Сашею ще поговорили. Він ска­зав, що вночі їдуть на завдання. Я попросила обов’язково мене набра­ти вранці, як повернуться. Все було як завжди. Лише голос у нього був якийсь потухлий. Здається, хтось із товаришів загинув. У Польщі зупинилися на од­ній із заправок і подруга зайшла в інтернет. Вона і сказала про смерть Саші. Що було далі пам’ятаю уривками. Знаю: дуже кричала, була істерика. Мене відпоювали водою та давали заспокійливе. Водій теж не міг повіри­ти: «Ви ж тільки вчора го­ворили. Як так?» Додому ледь доїхали. А потім з батьками поїхали до Са- шиних батьків.

Тіло загиблого хлопця було у Дніпрі і в Ічнянську лікарню привезли май­же через тиждень після смерті. Це були найпе- кельніші шість днів очіку­вання та невідомості для сім’ї воїна.

В Ічні 14 вересня був дуже важкий велелюдний траурний мітинг. Уперше одночасно ховали двох захисників. А після тра­урної церемонії розвідни­ка, молодшого сержанта Олександра Зоця повезли у рідне село Більмачівку. Навколішках зустрічали жителі цей ескорт, який віз в останню дорогу відваж­ного воїна, для якого честь і гідність були понад усе.
Нашому Герою було 28...

Джерело: газет “Трудова слава”, Ніна Наливайко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Зоць, загинув

Добавить в: