Ніч з 8 на 9 вересня стала найчорнішою у житті батьків та сестри Олександра Зоця з Більмачівки, його дівчини Аліни Павлюти, вірних друзів. Група саперів, яку вели розвідники на чолі із нашим земляком, поверталася із завдання, як несподівано розпочався мінометний обстріл. Сашко скомандував відходити, а сам прикривав групу. Він навіть не почув, як поряд розірвалася міна і у молоде тіло вп’ялися смертоносні жала. Ліву руку посікло на шматки, а правій не пощастило ще більше - її відтяло. Хоча б якась культя, якийсь шматочок залишився - і він був би живий! Побратими у цілковитій темряві змогли накласти турнікет на посічену руку, а відірвану примотали до тіла. Його ще живого змогли довезти до евакуаційного пункту і були певні, що їхній командир відділення буде жити. Цей відчайдух не міг померти! Адже він завжди і всюди був першим: першим без роздумів ліз у ворожий окоп, першим спрямовував наші дрони на орківські позиції, фахово умів надати медичну допомогу пораненому.
Так він мстив за рідну домівку, яку ледь не знищила у Більмачівці русня під час виходу з Ічнянщини, за батьків, які у цей час ризикували життям, ховаючись у погребі. Мстив за друзів, яких знайшов на фронті і яких доводилося втрачати у боях і внаслідок обстрілів. Хоча ця помста не була «безбашенною». Ні, хлопець мав свою велику мрію.
У вересні він планував зробити пропозицію своїй коханій, з якою до цього разом були три роки. Цей сюрприз тримав у великому секреті від Аліни. Про це вона вже дізналася після загибелі Олександра від його друга, якого він просив стати його свідком.
- Із Сашею я познайомилася у Парафіївці. Він приїхав зі своїм кращим другом до моєї кращої подруги, вечір провели в одній компанії. Спершу він мені здався надто серйозним, - тамуючи хвилювання та крізь сльози починає розповідати Аліна, яка нині працює у Німеччині. - Згодом ми знову зустрілися, і знову - і закохалися. У той вечір, як ми вирішили бути разом, він із Києва, де працював, приїхав із великим букетом червоних, моїх улюблених, троянд. Потім став приїздити на вихідні. А через якийсь час я наполягла, щоб він залишив важку роботу на заводі «Бетон-сервіс» і переїхав до мене у Парафіївку. Ми планували їхати за кордон, щоб заробити грошей на житло: Саша дуже хотів мати свій будинок. Він говорив, що хоче бути господарем у своєму домі. Півтора року ми працювали за кордоном. Спочатку в Чехії, потім у Польщі, де не все так гладко складалося - була важка робота і малі заробітки. Через знайомих виїхали в Естонію. Тут нам було добре. Саша працював на заводі, де його дуже поважали і приязно ставилися. Адже він був безвідмовним, відповідальним, надійним. Саме надійність і була його основною рисою. За ним, як за муром. Він не підведе, не зрадить, завжди можна було на нього покластися. І це стосувалося усіх, хто був у його житті: друзів, колег, побратимів. Тому вони й зараз мені пишуть і розповідають, як не вистачає їм мого Саші. Я теж ще не можу звикнути жити без нього.
Повномасштабна війна застала їх в Естонії. Усі навколо плакали, а Олександр був спокійним, не вірив, що буде велика війна. Говорив, що росіяни швидко звідси підуть, не завдавши біди. Але зателефонувала його мама і розповіла, що повз хату їдуть колони орків. Тоді хлопець зрозумів, що помилявся, вони так просто з України не підуть. Чергова звістка з дому стала ще важчим тягарем: мама розповідала, як, відступаючи, орки прострелили їхню хату, добре, що вони сховалися у погріб. Після цього Сашко вирішив повертатися в Україну: з Алі- ною чи без, бо між ними тривали серйозні суперечки. Дівчина не відпускала коханого на війну.
Він не міг ховатися за кордоном й з іншої причини: його більмачівські друзі, брати Чимикоси, Сергій та Сашко, Сергій Сурай уже були в рядах захисників.
Ледь допрацювали до закінчення візи і у серпні приїхали в Україну, хоча їм можна було залишатися там на довше. Вся родина його вмовляла не їхати на війну. Були сльози, нерви, крики. Нічого не допомогло, лише розтяглося у часі.
У листопаді хлопець поїхав у військкомат в Ічню, нібито тільки стати на облік, а, повернувшись, повідомив, що назавтра його викликають із речами. Швидко пролетіли чотири тижні навчань у школі молодого бійця і він з іншими воїнами був відправлений на передову, на бахмутський напрямок. Десять місяців прослужив Олександр Зоць у ЗСУ і дев’ять із них на «нулі», без ротації.
Важко підібрати слова, щоб передати почуття, які охоплюють захисників, що місяцями не бачать своїх рідних, не бачать коханих, не бавлять своїх діточок. Від постійного перебування у зоні бойових дій нерви напружуються, як струни. Торкнись - і біль пронизує тіло. Бо кожен день там, як останній.
У квітні за успішну операцію Олександру Зоцю дали три дні відпустки, які вони провели разом з Аліною у Краматорську. Дівчина перед від’їздом за кордон хотіла побачитися із коханим. І їхала навмання - не знала пощастить побути разом чи повернеться додому н і з чим. Загалом то воїнам давали два дні відпустки, але командир щиро поважав Олександра і накинув ще один: не до кожного дівчина їде туди, де небезпечно, майже до лінії фронту на побачення. Через довгих п’ять місяців розлуки обоє ловили невидимі миті щастя.
Після зустрічі Аліна поїхала у Німеччину, а воїн і далі боронив країну. Боронив героїчно.
До Дня розвідки, який в Україні із 2022 року відзначається 7 вересня, молодшого сержанта нагородили монетою. У військовому братстві коїн отримували за бойові заслуги і таке нагородження вважалося за велику честь. Для військових - це знак поваги. Зазвичай у досвідчених вояків таких монет могла бути ціла колекція, а Олександр тільки починав її збирати... Не має сумніву, якби був живим наш земляк, то за свою звитяжну службу отримав би ще не одну нагородну монету.
- З моменту, як Саня з двома іншими воїнами прийшов у наш підрозділ, а це було у десятих числах січня, я розгледів у ньому потенціал та бажання працювати, - згадує про свого підлеглого і товариша по зброї його командир, Головний сержант розвідувального взводу. (Прізвища просив не називати. - Авт.) - Тоді ми працювали у кремін- ських лісах, майже щодня виїжджаючи на різні бойові завдання. Через деякий час нас перекинули під Бахмут, де він так саме добре себе зарекомендував. Так і тривало довгий час. Спочатку декілька місяців були в обороні. А потім наша бригада пішла у наступ, щоб охопити Бахмут з флангу. До того часу Саня вже непогано «роздуплився», виконав не одне ризиковане завдання. На всі задачі з зірочкою, тобто які вимагали серйозної роботи з великим ризиком, я завжди його брав із собою, бо до того часу я вже спрацювався із ним і був впевнений у ньому. Це є дуже важливим аспектом, особливо на війні. Я довіряв йому і міг розраховувати на нього.
Через певний час та десятки успішно виконаних розвідувальних завдань з’явилася можливість відправити людину на медичні курси, які спочатку планувалися як розвідувальні. Туди поїхав Саня. Його повернення нетерпляче чекав, бо він став моєю опорою, на яку міг покластися.
За всі заслуги поста - вив його командиром відділення. Посада, якій він повністю відповідав. Пройшов час, Саня отримав звання молодшого сержанта, на той час ми дійшли до Кліщіївки. Під час виконання одного із бойових завдань Саня отримав тяжкі поранення обох рук, та попри надану медичну допомогу, помер в евакомашині.
Я був першим, хто дізнався про цю новину. Відчуття зжатого серця, пустота... Втрата Сані для мене одна із найболючіших на цій війні. Я часто переглядаю фото та згадую з яких безвихідних і тяжких ситуацій ми з ним вилазили... Він - назавжди в строю!
9 вересня у батька був ювілейний день народження. Тож телефонний дзвінок поганого не віщував. Та у слухавці замість синового голосу почулося чуже здавлене: «Ваш син загинув.» То дзвонив командир. І все - світ померк для рідних.
Аліна жахливу звістку почула у дорозі в Україну.
- Я мала працювати до 15 вересня, але нас відпустили 8-го. Ніби якийсь збіг, - згадує дівчина. - Ми швидко зв’язалися із перевізником і по обіді виїхали в Україну. У дорозі ввечері ми із Сашею ще поговорили. Він сказав, що вночі їдуть на завдання. Я попросила обов’язково мене набрати вранці, як повернуться. Все було як завжди. Лише голос у нього був якийсь потухлий. Здається, хтось із товаришів загинув. У Польщі зупинилися на одній із заправок і подруга зайшла в інтернет. Вона і сказала про смерть Саші. Що було далі пам’ятаю уривками. Знаю: дуже кричала, була істерика. Мене відпоювали водою та давали заспокійливе. Водій теж не міг повірити: «Ви ж тільки вчора говорили. Як так?» Додому ледь доїхали. А потім з батьками поїхали до Са- шиних батьків.
Тіло загиблого хлопця було у Дніпрі і в Ічнянську лікарню привезли майже через тиждень після смерті. Це були найпе- кельніші шість днів очікування та невідомості для сім’ї воїна.
В Ічні 14 вересня був дуже важкий велелюдний траурний мітинг. Уперше одночасно ховали двох захисників. А після траурної церемонії розвідника, молодшого сержанта Олександра Зоця повезли у рідне село Більмачівку. Навколішках зустрічали жителі цей ескорт, який віз в останню дорогу відважного воїна, для якого честь і гідність були понад усе.
Нашому Герою було 28...
Джерело: газет “Трудова слава”, Ніна Наливайко
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.