Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Вікторія Лазаренко: «Це було моє перше кохання. І горе - таке вперше»

Вікторія Лазаренко: «Це було моє перше кохання. І горе - таке вперше»

 

Друзі кажуть Вікторії: треба при­йняти те, що Дані більше немає. Во­на й сама знає, що час навчитися жи­ти без коханого. Але нічого не вихо­дить. Дівчині всього 18. Тому болить неймовірно. І замість того, щоб зму­сити себе попрощатися, вона пише йому повідомлення: «Кохатиму тебе завжди», «Ти — мій герой». Відпові­ді не чекає — перечитує те, що Даня писав раніше: «Я уявляю своє май­бутнє тільки з тобою», «Ми не втра­тимо одне одного...» Ятрить рану переглядаючи в те­лефоні його і спільні фотографії. Од­на з улюблених — із поцілунком. Во­на — як місток у недавнє минуле, в ті дні, коли Віка була щасливою. Дар­ма, що кожен новий день відсуває їх усе далі й далі.



— Сьомого грудня минуло три мі­сяці, як немає Дані, — плаче.

«Сім» тепер — найскорботніше для неї число. Воно навіть більш не­щасливе, ніж 13. Бо в «тринадцяти», крім горя, є ще й радість:
— 13 січня ми познайомилися. Це було у 2022-му. Я випадково зайшла на сторінку Дані в Інтернеті.

До цього вони так само випадко­во могли зустрітися на вулицях Чер­нігова: Вікторія Лазаренко — сту­дентка Національного університе­ту «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка, Данило Намись навчався у професійному ліцеї залізничного тран­спорту. Її спеціалізація — англійська мо­ва і зарубіжна література, його — монтаж систем вентиляції, кондиціювання повітря, пневмотранспорту та аспірації. Наскільки далекими були їхні майбутні професії, на­стільки близькими виявилися вподобання, погляди на життя:

— Ми могли спілкуватися годинами — теми ніколи не закінчувалися. Телефону­вали одне одному, писали в месенджерах. А коли вже готові були зустрітися наживо, почалася війна.
Під час повномасштабного вторгнення Даня був дома в Городні. Спілкуватися так часто, як раніше, не виходило, хоч ми наби­рали одне одного навіть із бомбосховищ.

А зустрілися тільки влітку. У Чернігові. Й обом раптом забракло слів. Тоді я вперше в житті відчула, як добре мовчати з люди­ною, якій хочеться так багато сказати! По­тім ми пішли гуляти, і дар мови повернувся.

З кожним його приїздом у них з’являлися нові «свої» місця. Тепер Віка часто відвідує їх — там оживають миті її ко­роткого щастя.

— Якось ми кілька годин простояли під навісом на Валу. Лив дощ, а в нас не було пара­сольок. Там ми вперше поцілу­валися...
Кожне місце — окремий спогад: тут Даня вперше сказав, що кохає, тут — що йде захища­ти країну.

— Він рвався в ЗСУ одразу, як тільки окупанти покинули Го­родню, — каже Віка. — Хотів у прикордонники. Звертався до військкомату, але його не взяли. Можливо, через вік — тоді Дані було всього 17. Але я знала, що рано чи пізно він доб'ється сво­го. Відмовляла як уміла. Бо в нас було стільки планів...



У серпні 2022-го Данилові Намисю виповнилося 18. У квіт­ні 2023-го він підписав контракт. Служив у механізованому батальйоні 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. Був старшим навідником протитанкового взводу. І наймолодшим серед побратимів. Навіть по­зивний був Малий. Так його прозвали по­братими.

— Його підрозділ базувався на Донеч­чині — у Покровському районі. Я шукала інформацію про обстановку в оприлюдне­них зведеннях із фронту, бо Даня про неї майже не писав, — Віка відкриває в телефоні повідомлення коханого.

Хоча в цьому немає потреби — вона знає їх напам'ять, усі до одного. Лише в кількох із них — про обстріли, а в більшості що «дуже сильно кохаю тебе, сумую, дякую за підтримку, все буде добре». Даня шко­дував, що не встиг освідчитись — красиво, з квітами і обручкою. Сподівався зробити це при першій зустрічі.

— Ми мріяли, як будемо жити разом. Вирішили, що обов'язково заведемо соба­ку. Сперечалися, бо я хотіла маленького, а Даня — навпаки. Хай би все було, як він хо­тів. Аби тільки повернувся.

На жаль, цього не сталося — 7 верес­ня старший солдат Данило Намись заги­нув у районі селища міського типу Кера­мік Покровського району. За словами йо­го товаришів, Малий (за місяць і три дні до загибелі йому виповнилося 19) під час бою з окупантами викликав вогонь на себе, врятувавши життя 20 побратимів.
— Напередодні я не знаходила собі міс­ця, — згадує Вікторія. — Постійно мучила тривога. Вона відступала тільки тоді, коли ми говорили з Данею. Просила його берегти себе. Він обіцяв...

Востаннє ми спілкувалися 6 вересня. Потім він перестав виходити на зв’язок. І зі мною, і з рідними. Про це мені написа­ла його старша сестра. Ми завжди обмінювалися інформацією. А наживо і з нею, і з батьками познайомилися тільки на по­хороні.

Проводжали солдата в останню путь 13 вересня — рівно через рік і вісім міся­ців після знайомства Данила і Вікторії. Тоді на колінах стояла вся Городня. «Спасибі то­бі, дитино, що захищав нас...» — цю фразу повторили того дня сотні людей. Друзі Да­нила не стримували сліз. їх було дуже бага­то — і в ліцеї (закінчив міський №1), і серед спортсменів — він був відомим у місті фут­болістом. Один із друзів — Максим Страдомський — створив петицію щодо при­своєння воїну звання Герой України з удо­стоєнням ордена «Золота Зірка».

— Даня був людиною з великим відкри­тим серцем, патріотом України й одним із наймолодших військовослужбовців-контрактників, які віддали своє життя за Перемо­гу — пояснює своє рішення Максим.

Вони з Вікторією зробили все можли­ве, щоб петиція набрала потрібну (25 ти­сяч) кількість голосів. Вона набрала майже на 300 більше. Зараз на розгляді. Рішення Президента чекає все місто.

— Я постійно зверталася до людей — і особисто, і в соцмережах — із проханням підтримати петицію. Це трохи відволікало.
А тепер знову — спогади і сльози, — пла­че Віка.

Намагаючись хоч якось втішити її, кажу, що колись це трохи переболить. Не забу­деться, але стане легше.

— Я не знаю, — зітхає. — Це було моє перше кохання. І горе таке теж уперше.

Вона не може звикнути до думки, що Даня загинув. Тому й досі пише йому пові­домлення. І відправляє — в нікуди...





Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Лазаренко, Намись, загинув, Городня, петиція

Добавить в: