70-річний Михайло Школьний все життя пов’язав з музикою

Добавить новость

Пятница, 1 Декабря 2023 16:46  |  Просмотров: 1201

Михайло Школьний із Крупичполя нещодавно відзначив 70-річчя. Ентузіаст та палкий шанувальник народного мистецтва працював художнім керівником сільського будинку культури й очолював не один аматорський колектив. І в творчій діяльності був без одного року пів століття. Якщо коротко охарактеризувати життя Михайла Володимировича, то його можна втиснути в одне речення - «усе життя з музикою та піснею». Для Михайла Школьного найбільшим скарбом у роботі були люди, бо переконаний:«Без них я не був би художнім керівником».



Михайло Школьний з самого дитинст­ва добре грав на гармошці, швидко опа­нував баян, пізніше вигравав на різних музичних інструментах, як створив при сільському клубі оркестр. А ще пан Ми­хайло паралельно працював вчителем музики у місцевій школі. Так і пов’язав своє життя з культурою та мистецтвом.

Спочатку замість гармоні була подушка

Михайло Школьний відчував величезне моральне задоволення і радість від того, коли залучав односельців до музики.
Михайло Володимирович на мить по­вертається у своє незабутнє дитинство, звідки виніс велику любов до народної творчості. Бо це у нього від батьків, які окрім працелюбності та поваги до людей прищепили своїм трьом синам любов до пісні й музики: змалечку у хаті Школьних завжди звучав спів.

Тато Володимир Іванович грав на ба­гатьох музичних інструментах: скрипці, балалайці, гітарі, баяні, гармошці. Мама Парасковія Дмитрівна теж знаходила час аби пограти на балалайці.

Михайло Школьний згадує, що раніше люди у селі всі співали: на весіллях, удо­ма, на полі. Тож не дивно, що й діти знали багато пісень, які лунали звідусюди. Знав їх і малий Михайлик, бо чув їх від тата й мами. І він, хлопчиськом, теж співав із братами - усі мали гарні голоси.

- Миколи вже пів року як немає з нами. Він був найстарший, Олександр - се­редній, і я - найменший, - каже Михайло Школьний.

Вдома у Школьних була гармошка, на якій легко, вправно, ніби птахи, літали пальці голови сімейства Володимира Івановича. Його гукали на весілля, дні народження чи проводи в армію - щоб людям пограв, щоб поспівали, потанцю­вали, розраджуючи від щоденних сільсь­ких турбот та проблем. Зачарований та­кою умілою грою батька, малий Михайло і сам захотів навчитися, маючи неабияке бажання.

Спочатку він брав у руки подушку, уяв­ляючи що то гармонь, тренувався, ставив кисть і перебирав пальцями по «клаві­шах» - як батько. Потім несміливо брав до рук гармошку - і так потроху, підбира­ючи свої перші акорди, підкорив її. І вже виконував на слух будь-яку мелодію. Бо був до цього хист.

Творча кар’єра розпочалася, коли був ще школяриком

- У молодших класах, пам’ятаю, вже сміливо супроводжував грою на гармош­ці усі новорічні свята, - розповідає про своє вміння Михайло Володимирович. - А пізніше мені батько за 120 рублів купив баян - 45 років я грав на ньому.Нот тоді ще не знав, це вже пізніше їх вивчив, тож спершу записував з якої кнопки треба починати щось грати (сміється). У селі в мене одного баян був. Я його з рук не випускав. Потім опанував чи не всі музичні інструменти.
Ще у підлітковому віці Ми­хайло Школьний акомпану­вав хоровому колективу рід­ного села Нового Подолу.



- Цей хор - мій найперший колектив. Тридцять чоловік, - продовжує пан Михайло, і показує стару чорно-білу світлину. - Мені було тоді десять чи, може, й одинад­цять років. Ці чоловіки та жінки для мене були наче мами й тата. Вони всі мали свій власний сценічний одяг: від чобіт до корсетів та хусток. Сорочки, намиста...

У кожного було все своє.

Михайло Володимирович згадує один випадок як хо­ристи їздили виступати в Ічню. їхали трактором, бо більше нічим було. А йому не дозволили - переймалися, що може збитися. Тож ви­рішили співати без музики.
І хлопець, провівши їх, зі сльозами пішов додому - так йому було прикро, що не взяли. А він дуже хотів виступати!

«І цей оркестр народних інструментів народився на моєму власному весіллі»

Був початок сімдесятих років. Михайло Школьний одружувався зі своєю ко­ханою Ніною, яка була ро­дом із Крупичполя. А щоб весілля було запальним, батько Михайла у Новий Поділ запросив музик - Антона Штепу із сином Анатолієм та братом Воло­димиром, які грали на на­родних інструментах. Із почесних гостей був голова Крупичпільського колгоспу Віктор Петриченко.

Як заграли ті музики, як заграв з ними і жених - справжні артисти! Самі ноги на місці затупотіли і пішли у веселий за­пальний танок. Переливи народних ін­струментів: скрипки, віолончелі, двох ба­янів настільки вразили голову колгоспу, що той одразу вирішив у селі створити оркестр народних інструментів - тала­новиті музики вже є. Але не було органі­затора. Тож і почав Віктор Петриченко зі своїм парторгом умовляти молодого та здібного Михайла Школьного аби той став художнім керівником Крупичпільського сільського будинку культури, щоб у селі активно розвивалася художня са­модіяльність.
- Я був зварювальником, закінчив про­фесійно-технічне училище. До армії та після служби працював у Києві на суднобудівельному заводі. Вивчився на од­норічних курсах при Ніжинській естраді. На той час художній керівник отримував 76 карбованців зарплати, а на заводі мав за місяць - 180. У мене була вже роди­на, тож художнім керівником працювати не хотілося. Проте мені пообіцяли до­плачувати і я, порадившись із дружиною, погодився.

З великим ентузіазмом молодий худож­ній керівник взявся за справу. У будинок культури придбали всі необхідні музичні інструменти для народного оркестру - і почали грати музики, виступаючи на різ­них сценах.

Зі слів співрозмовника, це був один із перших оркестрів на Ічнянщині, який став гордістю не тільки Крупичполя, а й усього колишнього нашого району.

В оркестрі народних інструментів грали 16 музик. Навіть батько Михайла Школь­ного грав на барабані.

До речі, голова колгоспу Віктор Петри­ченко мав гарний голос, любив співати і солірував у чоловічому ансамблі, у яко­му було 27 чоловік. Ансамбль завоював звання лауреата першого Всесоюзного фестивалю. Двічі їздили з концертами у білорусь.

Пам’ять живе

За роки його діяльності у Крупичполі було чимало творчих колективів. І де тіль­ки вони не виступали: по сусідніх селах, у районі, у столиці.

- Я завдячую людям, - зауважує Ми­хайло Володимирович, - бо без них, без їхнього неабиякого бажання дарувати свої таланти, примножуючи нашу куль­турну спадщину, не було б і мене як ху­дожнього керівника.

І мій співрозмовник із великою шаною розповідає про талановитих сільських аматорів, вкотре наголошуючи, що без них, самих людей не зміг би нічого. Й згадки про цих співочих земляків у ху­дожнього керівника найтепліші. Адже у селі щодень - круговерть. І в цій суєті суєт вони жили із піснею. Шкода, що вже багато з них за межею вічності, проте пам’ять про них живе.

- Був ансамбль гармоністів. І танцю­вальний колектив. Також три жіночі фольклорні ансамблі, з яких старші артисти - це наші бабусі, а інші - молодь та стар­шокласники, - каже Михайло Володими­рович та демонструє світлини із талано­витими земляками, де він теж там - ще молодий. Ці знімки та багато інших він береже десятки років, бо вони для нього надзвичайно цінні.

- Я ще керував ансамблем доярок - 17 жінок. У районі такого колективу не пам’ятаю. На фермі проводили репети­ції, - знову пригадує Михайло Школьний. - Також був танцювальний колек­тив, яким керувала Любов Чамуха, а я акомпанував. І ансамбль був обрядовий - молодят «розписували» у сільському будинку культури, агітбригада була... А обжинки які ми ставили - усе й не зга­даєш. Такі свята у селі організовували, що у районі ще їх зовсім не проводили!

Й попри складний воєнний час, пісен­ні традиції села продовжують розвива­тися в осередку культурного мистецт­ва - сільському будинку культури, який очолює Надія Скляр. Любов до народної творчості пані Надія щедро поділяє з учасниками художньої самодіяльності.

«Кожен день беру в руки баян і граю»

Про родину Школьного окреме слово: дружина Ніна Миколаївна довгий час виступала в хорі. Синів Віктора і Валерія Бог теж не обділив хорошими голосами. Двоє онуків теж не байдужі до музики: старший грає на гітарі, молодший - спі­ває.
А сам герой нашої розповіді, хоч і відій­шов від культмасової роботи, до цього часу не розлучається із музикою. Щодня бере в руки баян та поринає у безмежний вир чарівних мелодій та пісень. І це є його найбільшою втіхою.

- У мене було чотири чи п’ять баянів - усі п’ятирядні. Зараз є баян «Ясна поля­на». Дорогий. Граю і співаю все, що душа забажає. Є пісні авторські, мої слова і му­зика. Донька Антона Штепи - пані Ольга склала вірш «Додому», то я написав ме­лодію і вийшла пісня: «Вже бентежиться зболене серденько, та хвилиночку ще підожди. Доторкнуся губами відеречка, прохолодної вип’ю води...». А ще пишу власні вірші. Один із них - про мій баян,- ділиться пан Михайло.
В ідеалі призначення людини на землі - творити добро. Саме такою особистіс­тю є Михайло Школьний. І це не лише життєва історія талановитого сільського художнього керівника, а й в деякій мірі мистецька історія багатої на таланти Ічнянщини.

Джерело: “Трудова слава”, Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: