Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Олександр Яницький з Носівки загинув після двох місяців перебування на передовій

Олександр Яницький з Носівки загинув після двох місяців перебування на передовій

 

Рідні з такою втратою до цього часу не змирилися, а дружина назвала сина на його честь.



Олександр... У перекладі з грецької це ім'я означає «Захисник людей». Скільки їх, цих мужніх та відважних воїнів-Олександрів й багатьох інших, з не менш благородними й достойними іменами, сьогодні захищають українську землю й усіх нас на гарячих фронтах запеклої українсько-російської війни. А скільки молодих, красивих, успішних вже згори, зі строю безсмертного Небесного воїнства допомагають своїм земним побратимам тримати над нами небо.

Дитинство та шкільні роки Олександра Яницького пройшли у Носівці. Тут, на її вербівській околиці разом зі своїми численними друзями крутив педалі улюбленого велосипеда, ганяв м'яча на шкільному стадіоні, брав участь в олімпіадах зі своєї улюбленої математики, до яких готувався разом зі своєю вчителькою Катериною Миколаївною. Звідси проліг його шлях до Чернігівського інституту економіки та управління, куди без проблем вступив на факультет економічної кібернетики, а пізніше і до столиці,де завжди є більше шансів знайти роботу та, відповідно, й заробіток.

Сашку пощастило встократ, бо тут він знайшов ще й своє особисте щастя - май­бутню дружину Анастасію, створив свою нову родину, в якій незабаром народився синочок. Хоч власного житла у Яницьких тут не було, зате в молодій родині панува­ла любов та гармонія і де, власне, центром їхнього родинного Всесвіту був Артемчик. Працюючи в роз'їздах, Сашко завжди як на крилах поспішав додому, знаючи, що там його з нетерпінням чекали його найдорожчі, для яких ладен був небо прихилити, аби тільки у них все було добре. Саме тому вже наступного після початку повномасштабних бойових дій, як справжній чоловік і патріот, Олександр відразу ж відправив Настю з Артемом до її батьків на Вінниччину, а сам пішов до військкомату. Досвіду армійської служби через проблеми зі здоров'ям у чоловіка не було, тож отримав відмову. Відтак ще якийсь час Олександр залишався в майже ізольованому Києві, працював та займався волонтерством.

Після того, як наші війська відігнали ворога від Києва, змусили з ганьбою поки­нути тимчасово окуповану ними території Чернігівщини та Сумщини, додому повер­нулися й Настя з Артемом. Але українська земля продовжувала здригатися від ракет­них та бомбових ударів, ворожа русня про­довжували нищити все навколо і Сашко про­сто не міг бути стороннім спостерігачем, як проливається кров наших воїнів, цивільного населення, а найстрашніше - ні в чому не винних діток і знову пішов до військкомату. Після восьмої відмови приїхав у Носівці і вже тут був зарахований на службу.

Своє перше військове злагодження Олександр проходив у Житомирському на­вчальному центрі, звідти відразу ж пере­кинули Донеччину, під Краматорськ. Радів, що воювати доведеться у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Спочатку зай­мав посаду стрільця, затим став навідником БТР, бо, як сам казав, «хочу знищити їх максимально багато, сам, особисто, щоб не було повернення до Києва, щоб не було зно­ву Бучі й Ірпеня.».

- За словами бойового побратима Олександра, водія-механіка їхньої бойової машини Володимира, того дня їм випало надзвичайно складне завдання - зайняти й утримувати позицію з північного флан­га від Мар'їнки в районі Новомихайлівки, - розповідає сестра Олександра Юлія. - Зро­бити це було дуже важко вже тому, що перед нашими бійцями стояли добре озброєні оскаженілі найманці з впк «вагнер», які бук­вально поливали наших хлопців вогнем з усіх можливих видів озброєння. Але ж цей Сашко. Він не міг відступити там, де інші боялися. Один з таких обстрілів і став для нашого Сашка - «Яника» - останнім.

Пізніше побратими казали, що смерть брата настала миттєво. Осколкове поранен­ня в голову. Хлопці намагалися відразу за­брати його тіло з поля бою, але вогонь був настільки щільним, що зробити це не було жодної можливості. Тільки через дві доби під покровом ночі їм вдалося повернутися на позицію й забрати загиблих.

- Два місяці і тільки встиг повоюва­ти, - не може стримати сліз мама, Тетяна Степанівна. - Хлопці, побратими сина ка­зали, що їм завжди повторював, щоб були обережними, під ноги постійно дивилися, щоб на міну не натрапити. А воно бач, до самого смерть з повітря прилетіла.

- Сниться він мені, - веде далі згорьо- вана жінка, - але жодного разу про свою загибель не казав. Ще побачимося, каже, будете мене глядіти. Може, то помилка яка й живий наш Саша. Може, у полоні десь, з амнезією.





Материнське серце рветься від туги за своєю кровинкою. Десь там, у її зболеній душі ще жевріє остання примарна надія на його порятунок та щасливу зустріч. Бо тоді чого впізнавати тіло сина довелося тільки за характерними ознаками отриманих несумісних з життям поранень (прилетіло в голову) та в подальшому за тестом ДНК. Саме це зараз непокоїть жінку найбільше: чому кров для тестування брали з паль­ця, а не з вени? Чому два місяці не могли зробити остаточний висновок? Може, теж сумнівалися?..

Більше року не хоче змиритися з втра­тою коханого й Настя. Артемко до цього часу ще не знає, що його татко загинув. Кажуть, що на роботі. Хлопчик часто просить маму подзвонити до татка, щоб вже їхав додому, бо вони всі за ним скучили. І мама, і він, і його малесенький братик - за кілька днів до непоправного жінка повідомила Олександру щасливу новину - у них буде ще один син. Тож батько встиг дізнатися про цю щасливу подію і навіть поділитися нею зі своїми по­братимами...

А, може, то про свого тоді ще ненарод­женого сина говорив Олександр у матери­ному віщому сні, що вже внучка вона буде бавити та тішити? Бо ж коли бабуся вперше побачила малюка, малий Сашко (саме так назвала хлопчика Настя) дивився на неї та­кими схожими на синові очима...

Хоч Настя з дітьми зараз живе в Києві, Тетяна Степанівна у них дуже часта й ба­жана гостя. Відпрацює зміну - й до них. І вихідними теж справиться з домашніми та городніми клопотами і вже, дивись, лаштує гостинці на столицю. Там і донька зі своєю родиною проживає.Підтримують одне од­ного у своєму величезному, безмежному на весь свід горі. Перевідається з дітьми, побавиться з онуками й додому. Ці часті відвідини та перебування поміж людей хоч на якусь часину притупляють гострий мате­ринський біль та тугу за дорогою втратою. Ось так, все життя трудилися, працювали, старалися, щоб діти та внуки ніколи ні в чому нужди не мали, будуватися надума­лися - щоб сину з родиною було власне житло, а воно бач яку домівку ця клята війна Сашку піднесла. Горбок землі, политий ма­териними слізьми на міському кладовищі. Тепер для онуків старається.

Джерело: “Носівські вісті”, Катерина Гавриш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Яницький, Носівка, загинув

Добавить в: