Валентини Тригуб із Більмачівки 46 років при­святила вчительській професії

У Більмачівці проживає 71-річна Ва­лентина Тригуб, яка 46 років при­святила вчительській професії. З них двадцять дев’ять - незмінно стояла біля керма - працювала директор­кою місцевої школи. Її знає не одне покоління учнів-більмачівців. І так сталося, що та стежина, якою впер­ше Валентина Олексіївна прийшла працювати до школи, стала єдиною на весь час трудової діяльності.



Олена Бортник із мамою та наставницею Валентиною Тригуб

Коли Валентина Тригуб дізналася, що про неї напишемо статтю - трохи розпереживалася. Але при зустрічі все-таки поділилася спогадами. І з перших хвилин спілкування з Валентиною Олексіївною розумієш, що це не лише педагог, а ще й людина з великим життєвим досвідом.

Розповіла нам про Валентину Олексіїв­ну і її донька - Олена Бортник, староста із Рожнівки. Найцікавіше із розмови - у нашій розповіді.

- Хоча я на пенсії з 2007 року - директором шко­ли була до 2010 року, і ще протягом десяти років продовжувала вчителюва­ти: мала години з історії та правознавства, - починає розмову пані Валентина. - Я вже третій рік не працюю у школі. Вдома. Займаюся домашнім господарством. Маю четверо онуків.

Валентина Тригуб вважає: свою вчительську місію ви­конала. І, зізнається, що за сорок шість років жодного разу не хотіла змінити ро­боту. А бути педагогом - то її доля.

З дитинства Більмачівка стала рідною

Валентина Тригуб родом із Гужівки. Батько Олексій Івченко працював черговим на залізничній станції «Біль­мачівка», мати Катерина Іванівна була домогоспо­даркою, рукодільницею, як- то кажуть у народі, майс­тринею на всі руки.

Коли у 1954 році Івченки переїхали в Більмачівку - відтоді це село для самої Валентини Олексіївни стало рідним. Вона навчалася у місцевій вось­мирічці, потім - у Мартинівській середній школі. А стати педагогом пані Валентина мріяла з дитинства, бо відчувала, що ця професія - її покликання. Тож старалася гарно вчитися. Після школи стала сту­денткою Чернігівського педагогічного інституту ім. Т.Г. Шевченка, обравши спе­ціальність «вчитель історії та суспільст­вознавства».

По закінченню вишу молодою вчитель­кою повернулася Валентина Тригуб у сті­ни улюбленої Більмачівської школи, яка й стала її першим та останнім місцем робо­ти. Почала читати уроки історії та правоз­навства. А згодом, у 1981 році, очолила заклад.

Школа стала гордістю і окрасою села

На керівній посаді Валентина Тригуб «затрималася» на 29 років. До цього у школі директорували Іван Сурай, Наталія Гончарова.

- Маючи малих дітей, взяла такий тя­гар відповідальності, - згадує Валентина Тригуб. - Але допомагали мені всі: і вдо­ма, і в школі.

Звісно, легко працювати з тими, хто тебе підтримує. Колишня директорка говорить, що педколектив був завжди працьовитим, згуртованим, хоча доводи­лося дарувати знання дітям у старих при­міщеннях, не маючи відповідної навчаль­но-матеріальної бази. Проте потрібно було щось змінювати. Тож почали зво­дити нову школу. І Валентина Олексіївна бачила, як цеглинка за цеглинкою вона будувалася. Тому ця школа у її серці.

- Це був 1990 рік, період перебудови, коли в країні все зникало, рушилось. Не­простий час. Потрібно було поспішати. Допоміг голова колгоспу «Правда» Сер­гій Міщенко. Завдяки його наполегливій праці 1 вересня 1991 року нова школа прийняла своїх учнів, - ділиться співроз­мовниця. - 120 дітей тоді навчалося — чи­мало.

Районний відділ освіти, який у ті роки очолював Євген Баранович, виділив кош­ти на завезення сучасного обладнання. Облаштували затишні класи, які пізніше стали кабінетами. Побудували спортивну залу, комп’ютерний клас, їдальню, ко­тельню. На подвір’ї посадили сосновий гай і багато квітів.

- Роботи у директора завжди було бага­то. І учнів - повна школа. Кожен день ніс свої турботи, - зауважує пані Валентина. - Але тим цікава школа, бо змушує зав­жди бути у бойовій готовності, щоб її ре­зультати бачили у щоденному зростанні успіхів.

Досягнення не для «галочки»

Валентина Тригуб завжди працювала не для «галочки» і не для того, аби ці слова були в її автобіогафії. А задля того, аби, дійсно, дати знання школярам. Вона до­кладала багато зусиль, щоб її учні росли грамотними, вихованими, справжніми патріотами своєї Батьківщини.

- Звісно, були й бешкетники - не без того. Проте, коли вони виросли, стали успішними та хорошими людьми, - каже пані Валентина. - Але у нас усі учні хоро­ші. Є ті, хто на війну пішов, багато з них - добровольцями. Звісно, є ким пишатися.

За період педагогічної діяльності, ця Людина має багато відзнак. Є Відмінни­ком освіти України, нагороджена Поче­сними грамотами Міністерства освіти і науки України, обласного управління ос­віти Чернігівської облдержадміністрації та відділу освіти Ічнянської райдержад- міністрації.

Утім до роботи в школі директорці дода­лася ще й громадська діяльність. Валентина Олексіївна була членом виконкому Більмачівської сільської ради, депутатом Ічнянської районної ради двох скликань. Неодноразово була сільським депутатом.

І з теплотою та вдячністю згадує стар­ших мудрих колег-наставників, завдяки яким відбулась як педагог на вчительські ниві.

- Це Іван Сурай, Ольга Міщенко, Окса­на Тригуб, Людмила Гриневська, Марія Топтун, Наталія Гончарова, Ольга Перо­ва, Сергій Лях, - зазначає пані Валенти­на. - Також багато років пропрацювала з колегами Вірою Сурай, Надією Ткаченко, Людмилою Бондаренко, Михайлом Ли- ликом, які були щедрими душею і багаті знаннями.

До речі, у Більмачівській школі сво­го часу навчався чоловік Валентини Олексіївни - Микола Олексійович, яко­го зустріла у цьому ж селі. Навчалися і діти: донька Олена та сини Олександр і Валерій, які вже знайшли свої стежини у житті. Отримували знання у цьому за­кладі внуки Владислав, Андрій і Артем.

До слова, маминим шляхом пішла Оле­на - теж стала вчителькою історії, пізніше - ще й географії. Звісно, приклад мами став поштовхом доньці обрати професію педагога. Олена Миколаївна вчителюва­ла у Більмачівській школі, а Валентина Олексіївна була на роботі її старшим на­ставником та порадником.

- Я робила те, що люблю - навчала ді­тей. Ой, я їх стільки випустила! Усіх, хто прийшов навчатися з 1974 року, коли я прийшла вчителювати й до 2022-го, - всі мої, - наостанок підсумовує Валентина Тригуб. - І якби можна було життя прожи­ти заново - однак я стала б вчителем.

Джерело: “Трудова слава”, Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: