Невропатолог Микола Дрозд піднімав на ноги пацієнтів, які балансували між життям і смертю
Коли Микола Дрозд закінчував восьмий клас Срібнянської школи, у нього були ще певні сумніви, яку професію в житті обрати. Та коли свідоцтво про освіту Коля тримав у руках - все вирішилось відразу. Всі ми в юні роки максималісти і він теж відкинув свої вагання - тільки в медичне училище. Вибір був усвідомлений, бо де ще більше користі можна принести людям, як не дбаючи про їхнє здоров’я. Хлопець багато часу проводив у дідуся й бабусі у Подолі і йому доводилось спостерігати, як сільський фельдшер Галина Михайлівна Мостова поспішає будь-якої пори до хворих, часто рятуючи їх і життя.
Через чотири роки, після закінчення із червоним дипломом Прилуцького медичного училища, Микола Дрозд і розпочав свою трудову діяльність фельдшером у Подолі. Галина Михайлівна на той час уже в ФАПІ не працювала, але часто навідувалась до свого молодого колеги. Й до цього часу Микола Володимирович досвідчений лікар-невропатолог Срібнянської центральної лікарні, з теплом і вдячністю згадує цю жінку і низько вклоняється її світлій пам’яті. Адже практичні поради сільського фельдшера з величезним досвідом стали неоціненними для молодого медика, котрий понад усе прагнув будь- що зробити, аби подолати хвороби і менше було недужих людей.
Але перегорнемо календар далекого вже 1990-го. На ФАПі в Подолі Микола Володимирович Дрозд працював недовго - з квітня, з перервою на вступну кампанію, і до грудня того року. Щоправда, в перший рік після училища так і не довелось вступити у медичний виш. У столичному вузі тоді в юна - ків без служби в рядах армії навіть документів не брали. Ще подавав документи у Петербурзьку військову медичну академію та Луганський медінститут. Вступні екзамени здавав у Луганську і не пройшов за конкурсом. Отож, під час осіннього призову того ж року пішов служити в армію і відбував її майже два роки у будівельному батальйоні.
Зате потім, вже після служби, Миколу Дрозда, як кажуть, з руками й ногами прийняли на навчання у Київський медичний інститут імені Богомольця.
Роки навчання тільки зміцнили його віру у правильності обраного життєвого шляху, відкрили сповна і складність професії, і усвідомлення своєї причетності до цієї справді великої справи, і бажання якомога більше знати і вміти.
Після третього курсу став працю - вати медбратом у реанімаційному відділенні інфекційного центру при Головному військовому клінічному шпиталі. Там можна було б і залишитись працювати після вузу лікарем, та перспективи з житлом у столиці вже й тоді були примарними.
Практика майбутнього лікаря проходила у київських та в Чернігівській обласній лікарнях. А місцем інтернатури та й направлення на роботу після її закінчення було неврологічне відділення Срібнянської центральної лікарні.
Справжніми наставниками і вчителями стали для нього в перші роки роботи досвідчені лікарі, фахівці медичної справи Леонід Петрович Фесак та Іван Олексійович Науменко.
Роки, як птахи. Коли вони й встигли відлетіти всі у вирій - так швидко, ніби одним ключем, всі разом. Здається, це було лише вчора, як молоде подружжя лікарів Микола та Оксана Дрозди стали працювати у Срібнянській лікарні, а вже минуло з того часу більше двох десятиліть. Виросли і стали студентками доньки Ангеліна і Тамара. Вони не обрали професії мами і тата, але знайшли собі справи до душі. Щоправда, в старшої, п’ятикурсниці Ангеліни, все ж майбутня професія слугуватиме здоров’ю людей, вона вчиться на факультеті медичної біоінженерії. А татова гордість, розумниця Тамара, вирішила стати будівельником, проектуватиме будинки, повні світла і комфорту. Батьки впевнені, що дочки своїй справі віддаватимуться сповна, адже завжди перед очима був у них приклад тата, котрий, щоб врятувати чиєсь життя, ладен і днювати, і ночувати у відділенні.
Життя не стоїть на місці, наука, медицина йдуть вперед, з’являються нові, незнані раніше методи діагностики, і професія лікаря вимагає щоденного навчання. І в цьому добра підмога медичналітература, Інтернет, вивчення нових протоколів лікування, ознайомлення з досвідом колег. Хоча великі можливості мають, звісно, лише великі лікувальні центри з новітнім обладнанням. Маленькі лікарні, на жаль, все далі відкочуються на узбіччя. Причин цьому багато. І найперша - демографічна. А через те раніше людні села переходять у розряд неперспективних. Вже за час роботи Миколи Володимировича у Срібнянській лікарні кількість ліжкомісць скоротилася наполовину. Хворим із рядом захворювань доводиться звертатися за кваліфікованою медичною допомогою у профільні заклади, котрі мають відповідний пакет лікувальних послуг та сучасне діагностичне обладнання. Це дуже добре. Але ж... Та поміч від жителів наших маленьких сіл далеко і не кожний вчасно зможе пролікуватися там. Ще потрібно зважати і на те, що сільські люди не звикли надавати необхідну увагу профілактиці захворювань, систематичним оглядам. І часто звернення до лікарів буває надто запізнілим.
Наразі складні пацієнти Миколи Володимировича, у більшості з інсультами, лікуються у неврологічному відділенні Прилуцької міської лікарні, котрому наданий пакет послуг Міністерства охорони здоров’я. Там є всі умови для сучасного безпомилкового діагностування, і за лічені години, котрі в більшості вирішальні у важких випадках, можна все дізнатись про стан пацієнта і визначитись з лікуванням. Ще й має велике значення, що є можливість провести консиліум з колегами.
Інсульт, констатує в під час розмови лікар, це та дуже важка хвороба, до якої крок за кроком хворий іде не день і не два, незважаючи на застереження лікарів. Це довгий ланцюг тривожних симптомів і діагнозів, на які хворі майже не звертають уваги, в якому останнім стає крововилив у мозок, і закінчується історія людського життя часто трагічно.
Минулі роки, згадує не такі вже й давні випадки з лікарської практики Микола Володимирович, доводилось одному, лише з допомогою лабораторних аналізів, визначатись з діагнозом і призначати найбільш ефективне лікування. І при цьому боячись помилитись, бо часто симптоми цього тяжкого захво - рювання збігаються з іншими. Але лікар швидко орієнтувався в ситуації, приймав рішення, у складних випадках консультувався з колегами, найбільш важких лікували в обласній та столичних клініках.
І через роки лікар пам’ятає своїх пацієнтів. Вдавалось підняти на ноги таких, які здавались безнадійними, котрі довго перебували в реанімації, балансуючи між життям і смертю. Є й такі, що за теперішнім станом здоров’я не можна й здогадатись про важку хворобу в минулому. Багатьом життя врятоване завдяки оперативності лікаря, коли за лічені години хворий потрапляв на операційний стіл у спеціалізованій клініці, і лікарі повертали його до життя.
Микола Володимирович Дрозд, повний сил та енергії і нестримного бажання турбуватися про здоров’я людей, з першого дня, як отримав диплом лікаря і до сьогодні, пропрацював у Срібному, у районі, де все менше залишається молодих людей жити і де стає все менше перспектив. Але це його рідна земля і йому небайдуже, як живеться тут людям. Бо часто лікарі, медичний персонал КНП “Срібнянська центральна лікарня” стають єдиним острівцем надії на одужання хворим. І колектив цього медичного закладу намагається потурбуватися належно за кожного пацієнта.
Джерело: В. ПЕТРЕНКО, “Срібнянщина”
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Дрозд, лікар, невпропатолог, Срібне