Мали б гуляти на весіллі, натомість проводжали героя в останній путь усім селом

 

На охайному подвір’ї з добротним будинком у Бурівці нас зустрічають його найменші мешканці – Аліса і Василько. Першою була думка: братик із сестричкою. Виявилось – ні, Аліса доводиться племінницею своєму маленькому дядьку і товаришу по шкільній парті та дитячим іграм.

– Зараз, зараз, – щебече дівча. – Дідусь вийде, він переодягається!

Замилувавшись активною парочкою, трохи відволікаюсь від гнітючості, бо ж писати про загиблих Героїв, пропускаючи через себе біль кожної родини й невтамовну батьківську тугу, дуже важко. Часом буває складно навіть зібратись, щоб переступити поріг оселі, в якій навічно поселилась біда. Бо знаєш, що за мить доведеться зустрітись поглядом з материнськими очима, а там… Там весь океан людського горя…

Під розлогий навіс з винограду виходить до нас господар Василь Степула. Виносить фотокартку свого загиблого сина Руслана. Героя, життя якого обірвала ворожа снайперська куля під Севєродонецьком, біля селища Кузьміне, 29 липня.



Руслан був у них з дружиною Оленою середньою дитиною з трьох. Після закінчення школи він пішов навчатись в чернігівський медичний коледж. Але облишив навчання, вирішивши за краще разом з татком працювати, навчатись будівельній справі. Мабуть, шукав своє покликання в житті.

– Ми удвох їздили по заробітках, – каже Василь Степанович. – А коли прийшов час іти на строкову службу, Руслан потрапив в учбову частину в Ірпені. Військова служба йому сподобалась і він одразу, після семи місяців навчання, підписав контракт. Перевівся у Чернігів, ближче до домівки, служив в частині Національної гвардії. Часто приїжджав додому, в село. Був незамінним помічником – і корову видоїть, і посуд помиє. Допомагав матері по господарству, поки я на заробітках. Звичайна сільська дитина, яка знає й не цурається ніякої роботи.

Василь Степанович каже, що про можливість повномасштабного вторгнення Руслан не знав. Навіть коли 24 лютого вранці в Бурівці батьки прокинулись від звуків гучних обстрілів і подзвонили сину ще до світання, він сказав переляканій Олені: «Ну що ти, мамо, які обстріли? Ми б знали». Але вже менш, ніж за п’ять хвилин, передзвонив і стривожено обізвався: «Мамо, ви були праві. Це справжня війна».

Разом з побратимами Руслан героїчно боронив Чернігів. Як могли, батьки шукали зв'язок, щоб зідзвонитись із сином і повідомити, що вони всі живі, щоб тільки він беріг себе. А коли українські військові вигнали супостатів з під Чернігова і з Бурівки, Василь з Оленою поїхали в Чернігів, щоб побачити Руслана.

– Як тільки остання ворожа машина надвечір покинула Бурівку, вранці на світанні ми помчали в Чернігів, – згадує Василь Степанович.  – Поїхали через Седнів, бо по Ріпкинській трасі рухатись було неможливо. Ледь перебралися через зруйнований міст. Але добралися. Лєна, плачучи, обнімала не тільки Руслана, а всіх, хто був з ним поруч. Все примовляла: «Хлопчики мої, синочки…».

Здавалось, пережили найстрашніше… Руслан потім залишився служити в Чернігові. Має відзнаки, медаль «За оборону Чернігова». Він часто приїжджав додому, мав наречену, готувались до весілля. Ми пишались сином, а він все говорив про те, що хлопці, з якими він воював під Черніговом, відправились на гарячий схід. Та думка не давала йому спокою. Я як міг відмовляв його від його задуму. Навіть документи ховав. А він чотири рази писав рапорт командуванню і все твердив: «Там мої хлопці». Навички, отримані ним під час навчання в медичному коледжі, дуже стали в нагоді під час військових дій. Він і витягував хлопців, і першу допомогу надавав. Вони стали однією сім’єю. І він ніяк не міг змиритися з тим, що вони там, а він – тут.

І батькам, і нареченій довелось змиритись з рішенням Руслана. Воно було непохитне. Влітку нинішнього року воїн таки отримав відрядження на схід. Реальність увірвалась у сім’ю страшною, неприкритою правдою. Незадовго до загибелі Руслан почав розповідати про те, що у них там дуже гаряче. Нещадні обстріли тривають по чотири години. На оборонні позиції не завжди вдається доставити хлопцям навіть воду, не кажучи вже про інше.

– Казав, що нема де ховатись, – з болем каже батько. – Присилав фото, а там ліс скошений снарядами, ніби трава косою – сама стерня… Він у нас таким шустрим був. І таки дістала його снайперська куля. Я бачив у морзі – потрапила в незахищену шию. І каска, й бронежилет у нього були – сам купував. А таки ж знайшлось вразливе місце… Командир частини, коли нам подзвонив з цією страшною звісткою, сказав: «Таких хлопців, як був ваш Руслан, мало»…

4 серпня Руслан мав піти у відпустку за сімейними обставинами – мама Олена тяжко хворіє. 10 серпня йому мало виповнитись 24 роки. А на 16 серпня планували його весілля з коханою дівчиною… Чекали батьки сина 5 серпня з дороги, щоб відсвяткувати ці радісні події. А довелось зустрічати на три дні раніше й геть не так, як гадалось.

– Я другого серпня якраз був у Чернігові, – каже Василь Степанович. – Мені подзвонили й попрохали приїхати до моргу на опізнання. Я одразу й поїхав. Чорний целофановий пакет на замку. І в ньому наша дитина. Відкрили блискавку… В мене й досі перед очима те, що побачив. І ночами ввижається. Як його опізнати? Але ж хіба батько не відчує сина? Взяв його руку – моя рука, Русланова… Мені кажуть : «Не можна!». А я кажу: «Мені можна. Я його батько…». Коли привезли труну додому, дружина прохала, щоб відкрили – плакала: «Як я свого синочка не побачу?». Але я не дозволив. В неї й так хвороба відбирає всі сили, а тут ще таке горе…

Малеча, притихнувши, мов горобчики, тихесенько сидить поруч на скамейці. Вони, мабуть, дитячим єством ще не в змозі оцінити масштабу горя, яке звалилось на родину. Але крихітними серцями відчувають: трапилось щось страшне, таке, чого не повинно було бути. Василь Степанович обіймає малих:



– Вони в нас розумнички. Я сьогодні зранку дружину в Чернігів у лікарню відвіз, то їх залишив дома на господарстві. Приїхав – і посуд помитий, і витертий, і поскладуваний на свої місця як слід. Васильку сім років, а Алісі вісім. Ми їх до школи в один клас віддали, щоб разом ходили. Вже ось у третій підуть.

Син і онучка лагідно всміхаються, тулячись до батька й дідуся. А він, обіймаючи малечу, дивиться на портрет старшого сина. Рана в душі, яка болітиме й ятритиме завжди. І нема в світі слів, здатних зменшити той батьківський біль і материнську тугу за улюбленим дитям. За Героєм, який склав голову на политій кров’ю землі Донбасу, землі, отруєній порохом й уламками свинцю, ракет, снарядів… Заради того, щоб тут, у рідній Бурівці, й інших куточках України могли вранці прокидатися сади, відкриватись квіти і посміхатись маленькі братики й сестрички, сини й доньки. Вони повинні жити – діти, люди, Україна. Інакше за що воюють такі хлопці, як Руслан і його побратими?

Вічна тобі пам'ять, земляче, хлопчику-солдате, воїну – Герою. Низький уклін твоїм батькам за такого сина. Якби була в світі сила, щоб дозволила розділити їхнє горе, розібрати той страшний вантаж на крихти, щоб не гнув до землі… Ми усі в боргу перед тобою, Руслане, як і перед іншими твоїми бойовими побратимами. Хай твої Небесні стежки будуть чистими й легкими, хай проміння твоєї душі осяває теплом всіх, кого ти любив і захищав… А ми пам’ятатимемо твій подвиг, Герою. І передаватимемо дітям і онукам, з покоління в покоління – щоб знали, якою ціною…

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.