Олександр Жариков збирає те, що може щезнути
20-річний Олександр Жариков із мальовничого села Тужар Чернігівського району - завзятий поціновувач української культури. Він переконаний, що його місія - зберегти для нащадків те, чим пишається наша нація: фольклор, традиції, одяг. У його колекції більш ніж тридцять сорочок, різні спідниці, корсетки (верхній чоловічий одяг), фартухи, юпка (зимовий жіночий одяг, схожий на корсетку, але з рукавами, значно довший і тепліший), багато вишитих рушників, картини. Також є прядки, гребінки (якими розчісували коноплі), рубель і качалка (для розгладжування одягу).
Із самого дитинства він чув традиційну українську музику, яку грали на гармошці та бубні батьків батько, троє його братів і сестра. У Сашковій родині шанували традиції, звичаї, національний одяг.
- Вдома є фотокартка моєї мами у старовинному одязі, — розповідає Олександр. — Вона в ньому виступала, коли навчалась у Чернігівському педагогічному університеті. Я зацікавився, і з’ясувалося, що це стрій моєї прабабусі, яка мешкала в селі Новий Глибів. Цього населеного пункту вже немає — його затопили при будівництві Київської ГЕС. Усе щезло, а пам'ять лишилася...
Згодом мені захотілося дізнатися, чи багато ще такого одягу зосталося в селян. На жаль, у Тужарі його майже ні в кого немає.
Тоді я вирішив поїхати в сусідні Косачівку та Сорокошичі. Цікавився в людей, чи збереглися у них старовинні одяг, прикраси, різне цікаве начиння. І був приємно здивований, коли люди даром віддавали речі, хоч я й пропонував гроші. Скажімо, в Косачівці жіночка віддала мені дві полотняні домоткані буденні сорочки, корсетку і тканий настільник (скатерку), а жінка років під 70 — цікаву сорочку, у якій оздоблені і манжети, і горловина, а також - червону спідницю з нагрудником, чорну корсетку і синій сарафан, який належав її бабусі. Один чоловік виніс красиву бордову спідницю з нагрудником і сорочку, що збереглися від покійної матері. Інший пообіцяв подивитися, бо пам’ятав, що десь був старовинний одяг і його матері, а через два місяці зателефонував мені й передав сорочку, вишиту приблизно в 50-60-ті роки минулого століття (жодного разу не вдягану), та чорну спідницю з нагрудником, оздоблену широким плисом.
Попри те що згадані села недалеко одне від одного, колірна гама в одязі різниться. Розповідають, що в Косачівці носили малинові, червоні та помаранчеві спідниці з нагрудником, оздоблені смужками з темної блискучої тканини, а в Тужарі вони були темно-сині, темно-зелені чи коричневі з чорним оксамитом.
— Майже весь одяг — малого розміру, — продовжує Олександр. — Мабуть, тому, що дівчата шили одяг для себе переважно до заміжжя.
І КРАВЕЦЬ, І ЖНЕЦЬ, І НА ГАРМОШЦІ ГРЕЦЬ
— На старовинному одязі я люблю роздивлятися вишивку, адже й сам вишиваю хрестиком та гладдю. Любов до вишивки мені прищепила бабуся Марія Романівна. Років у 10-12 я вже сам вишивав. Починав із різних серветок, згодом вишив рушника і наволочку.
І це пригодилось Сашкові зараз. Наприклад, він власноручно реставрував одну із двох столітніх волинських сорочок. І не тільки ії, адже речі, що потрапляють до рук Олександра, переважно зберігалися не в найкращих умовах або носились. Тож він приводить їх до ладу.
— Усі речі я обов'язково перу вручну з порошком або милом, сушу, вивертаю і складаю в шафу. Якщо є якісь пошкодження — виправляю, бо вмію шити на швейній машинці. І не лише шити, а й ремонтувати її. Люблю розбиратися в механізмах, навіть полагодив швейну машинку, про яку казали: «Ремонту не підлягає». Шив на ній, а згодом придбав собі електричну.
Ще зі шкільних років Олександр залюбки працював і з деревом. У свої двадцять він може і граблі зробити, і вікно в будинок.
Є в Олександра і ще одне давнє захоплення, причому найбільше, — він грає на музичних інструментах і співає.
— Першу гармошку мені купили у вісім років. Мені стало цікаво, що в неї всередині, тому я розрізав її і докладно вивчив «нутро». Згодом, коли був трохи старшим, мені купили ще одну, і тоді вже я почав учитися грати.
Однак через смерть бабусі і дідуся (маминих батьків), які відійшли із життя одне за одним, він цілий рік не брався за гармошку. А потім знову повернувся до музики.
- Спочатку грав простенькі пісні, згодом став зводити ліву і праву руки. Звернувся до одного з найкращих у селі гармоніста — діда Василя, записував те, що він грав, на диктофон, а потім вдома прослуховував і вправлявся. Вихідними ми виходили на вулицю і грали: дід Василь — на гармошці, я — на бубні, потім мінялися. Завдяки йому я вивчив і польку, і краков'як, і гопак, і сербіянку, і багато чого іншого.
Тож не дивно, що після школи Саша пішов навчатися в студію при хорі імені Верьовки в Києві. Провчившись два роки, вступив до університету імені Драгоманова.
— До речі, дівчата в студії якось поцікавилися, чи можу я дістати строї для виступів. Я тоді довго шукав потрібний одяг — і таки знайшов.
18-РІЧНИЙ ХУДОЖНІЙ КЕРІВНИК
Місцевий фольклорний ансамбль і хор імені Верьовки — дві складові його життя сьогодні. Свого викладача, колишнього соліста хору Василя Ватаманюка Олександр вважає еталоном виконавської майстерності і ставить в один ряд із такими видатними співаками, як Іван Козловський та Анатолій Солов’яненко.
- З вісімнадцяти років я працюю художнім керівником місцевого Будинку культури, - говорить Саша. — У моєму ансамблі десять чарівних жінок, від тридцяти до сімдесяти років. Ми співаємо під мінусовки, баян і гармошку. Із різножанровими піснями виступали в Козельці, Десні, Морівську, Рудні, Гуті, Косачівці та в інших населених пунктах області. До слова, 15 липня ми з ансамблем виступатимемо в Чернігові на Зеленій сцені, тож, користуючись нагодою, запрошую всіх бажаючих прийти і послухати наш репертуар.
А в Тужарі ми постійно проводимо культурні заходи до різних свят. Скажімо, на День матері влаштували благодійний концерт. Під час нього вдалося зібрати 9,5 тисячі гривень, які ми передали Збройним силам України.
Олена ШЕРЕМЕТ, газета "Гарт" від 06.07.2023, фото з сайту Челайн
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Жариков, Тужар, старожитності