Ірина Іванишина: «Старостат для людей, а не навпаки – ось мій принцип»

 

Двері старости Лісових Сорочинців Ірини Іваншиної завжди відкриті. Так само як і душа. Навіть поза робочим ча­сом. Доки бесідуємо з Іриною Вікторів­ною у кабінеті (його вона «орендує», бо її власний ще мають відремонтувати після обстрілу рашистів) староста- ту, двері час від часу прочиняються. Староста полишає розмову і зразу піднімається назустріч односельцям. Відповівши на всі їхні питання, повер­тається до інтерв’ю. «Старостат для людей, а не навпаки - ось мій принцип», - говорить задоволено. З перервами на відвідувачів, але пого­ворити з Іриною Іваншиною нам все ж вдалось. Про що, читайте далі.



ПРО СВІТЛО

У селі, як і по всій Україні, часто вимика­ють електроенергію. Але лісовосорочинці, запевняє Ірина Вікторівна, все розуміють. З початку війни створено вайбер-групу села для швидкої передачі інформації. Серед ін­шого, там повідомляють і про відключення.

За інтернет мешканці села, за словами старости, мають бути вдячними Миколі Супруненку, директору ТОВ «Прилуцький хлі­бодар». Ще до об’єднання у Сухополов’янську сільську територіальну громаду Лісові Сорочинці одними з перших невеличких сіл у районі отримали оптоволокно.

«У нас люди «просунуті»,- розповідає Ірина Іваншина. - Смартфони є навіть у пенсіонерів».

За словами керівниці, з початком відклю­чень, звісно, були незадоволені. «Казали: білизну, мовляв, не встигли витягнути, - розповідає. - Відповідала їм: не було б горя більшого. Ви подумайте про хлопців в окопах! А на час відключень заведіть собі якесь хобі чи лісом гуляйте. Ми ж у казко­во-красивому місці живемо! Милуйтесь та дихайте сосновим повітрям».

ПРО ВІЙНУ

«Танки селом пройшли всього два рази, але ми отримали прекрасне розуміння того, що могло б бути», - каже староста.
І додає, що дуже вдячна Миколі Івановичу, який не лише нікуди не виїхав з села, а й родину не вивіз. Очільник громади Денис Росовський також постійно був на зв’язку, приїздив періодично.

Першою ознакою «русского мира» у селі стали купи сміття на дорогах і узбіччях. «Щойно рашка відійшла, народ піднявся на прибирання, - згадує Ірина Вікторівна. - Лише обгорток з сухпаїв дванадцять 120-літрових пакетів назбирали».

Війна почалась у четвер, а у суботу, 26 лютого, між Лісовими Сорочинцями і Коліс­никами стала рашистська колона, що зай­шла через Ічнянщину. Лише у селі техніки стояло близько 130 одиниць. Наша армія намагалась їх вибити - вони відстрілюва­лись. У людських оселях посипались вікна, посікло шифер на дахах. З крайньої вулиці осколки прилетіли у центр, до старостату. Вибило скло у вікнах кабінету старости.

Після закінчення бойових дій, у громаді було створено комісію. Всі пошкодження було описано і подано документи на дер­жавне відшкодування. Але люди не чекають і самі ремонтують свої оселі. Навіть той бу­динок, у який снаряд безпосередньо влучив, господиня вже відремонтувала. Стріляли по ньому рашисти прямою наводкою з танка. Чоловік і сусідка, яка з ними переховува­лась, загинули. Хазяйка ж, отримавши кон­тузію, змогла вибратись через вікно.

Знайома з Колісників якось розповіда­ла Ірині Іваншиній про те, як одна місцева бесідувала з рашистом, котрий її кудись не пропускав, повідомивши: «Мы никого не тронем. Мы едем на парад». Але параду у Києві не вийшло. І навряд чи колись бруківку нашої столиці топтатимуть іноземні загарб­ники.

Окупанти, що зайшли через Ічнянщину, їхали краєм Лісових Сорочинців. Звістка про те, що танком поцілили у будинок на краю, зразу ж розлетілась селом. А вранці старо­ста з помічником вирушили, аби побачити наслідки. Окупанти, чиї БТРи стояли вже у центрі села, їх не зупиняли. Поки йшли, рахували ворожу техніку. Потім телефоном обмінювались даними з Прилуками.

Коли колона поверталась, техніки було набагато більше - частина, яка раніше про­ходила, десь об’єдналась з іншою. По дорозі назад окупанти обікрали магазин. Збили за­мок, позбивали камери відеоспостереження. Винесли все, окрім заморожених курячих стегенець. Мабуть, не змогли вгризти.

По Партизанській вулиці вояки «другої армії світу» заходили до будинків і просили воду, самогон і сигарети. В крайньому по­мешканні жила жінка, чий син з перших днів війни боронить Батьківщину у Нацгвардії. Доки вона ховалась, рашисти залізли до по­мешкання, взяли щойно зварений господи­нею борщ і розлили по своїх казанках так, що жодної краплі на підлогу не впало. Такі голодні були!
У приміщенні лісництва їстівного нічого не було. Тому окупанти забрали звідти помпи, розбили і повикидали на вулицю комп’юте­ри. Чому? Староста, яка любить електрон­ні пристрої, досі не може зрозуміти. Може тому, що комп’ютери розумніші за них, і дур­ні цьому позаздрили.

ПРО СЕБЕ

Про себе Ірина Іваншина розповідає не­охоче, час від часу переходячи на особи­стості хороших людей, яких на її життєвому шляху траплялось багато. Народилась вона у Парафіївці Ічнянського району. Оскільки має, цитую старосту, «вроджену грамот­ність» з української і російської мов, рано навчилась читати, а в 5 років вже була запи­сана до бібліотеки.

У школі була відмінницею і громадською активісткою. Після школи за компанію з од­нокласником вступила до інституту у Дніпро­петровську. Спеціальність мала, як для нинішнього часу, чудернацьку назву «тех- нік-оператор верстатів з програмним управ­лінням». Але любов до шиття і моделюван­ня одягу - найголовніша пристрасть Ірини Вікторівни - перемогла, і вона повернулась до Прилук, аби опанувати швейну справу.

Тут, зізнається, стався перелом, який назавжди змінив її життя. Викладач етики познайомив її з андеграундною культурою - творчістю музикантів, художників і письмен­ників, які на той час були у підпіллі.
Коли на початку 90-х вони вибирались з підпілля на світ, Ірина Іваншина стала завсідницею рок-фестивалів. Тоді, згадує, об’їздила Радянський Союз, який доживав останні дні, від Балтії до Уралу, а найчасті­ше була у Харкові і Петербурзі. Чула живі виступи «Кіно», «Аліси», «Акваріуму» та ін­ших популярних і таких, що лише набували популярність, рок-гуртів.

ПРО СЕЛО

Долі Ірини Іваншиної і Лісових Сорочинців сплелись воєдино у 1980 році, коли її роди­на сюди переїхала. Після навчання працю­вала тут у магазині, барі, а згодом любов до культури привела її у художню самодіяль­ність при клубі, який нині дослівно іменуєть­ся Лісовосорочинським клубним закладом Комунального закладу «Центр культури і дозвілля» Сухополов’янської сільської ради.

Ірина Вікторівна відразу стала невід’єм­ною частиною шоу-групи «Лабіринт» при клубі - рушійною силою всіх концертів, яких до карантинів і війни у селі проводилось дуже багато. А ще 6 липня щороку колектив відзначає свій день народження рок-пікніком з піснями, багаттям, мотоциклами і фотозонами.



На фото староста з активістами культурного фронту

Мешканці села активістку запримітили і кілька разів вибирали її депутатом сільської ради. Згодом товариші по сцені, які прагну­ли змін у селі, порадили їй йти на вибори на посаду сільського голови. Микола Іванович та Людмила Миколаївна Супруненки, що жи­вуть з Іриною Іваншиною по сусідству, також порадили їй подумати, адже кращої канди­датури для змін у селі годі й шукати.

Вибори у 2015 році Ірина Вікторівна ви­грала з великим відривом. «Результат був, як у Зеленського», - посміхається. За перші 5 років грамот і дипломів за роботу заробила стільки, що нині ними вся стіна завішана.

Чи не найбільше пишається рідним клу­бом, який колись її подрузі, нинішній заві­дувачці, дістався з прогнилою підлогою. Нині він з ремонтом, новими стільцями, музичною апаратурою, комп’ютерами та інтернетом. А ще з такою величезною ко­стюмною базою, що костюми для виступів навіть Прилуцький БК позичає. А костюме­ром у клубі на громадських засадах, як ви вже здогадались, працює староста Ірина Іваншина.

Велику допомогу селу надавали і нада­ють вже згадані директор ТОВ «Прилуцький хлібодар» Микола Іванович Супруненко і ге­неральний директор ПрАТ «Прилуцький хлі­бозавод» Людмила Миколаївна Супруненко. Для прикладу, якщо у 2016 році бюджет сіль­ської ради складав 300 тисяч, то рівно стіль­ки ж у благоустрій села вклали Супруненки.


Допомагають вони і з ямковим ремонтом, і з розчищенням сільських вулиць від снігу.
Нині на території старостинського округу, куди, крім Лісових Сорочинців, входять ще й Стрільники, зареєстровано 536 осіб, хоча фактично проживає 300-340. Пенсіонерів серед них лише третина, більшість - це мо­лодь і люди середнього віку, бо, завдяки тим же Супруненкам, у селі є робота. І ферми тут зберегли, і м’ясокомбінат...
Допомогли меценати і з музеєм. Розмі­щений на другому поверсі старостату, він вражає розмахом - по кімнатах з цікавими експонатами можна довго ходити.

ПРО СІМ’Ю

Ірина Іваншина живе під одним дахом з сестрою Оленою. Остання стала прийом­ною мамою для двох племінників - дітей ін­шої сестри, яка їх полишила. Ірина Вікторів­на взяла пряму участь у їхньому вихованні. Допомагали, чим могли, все ті ж сусіди Супруненки.

Нині діти виросли. Старшому Андрію вже 26 років. Високий (1 м 86 см), плечистий, він нині боронить нашу Батьківщину у лавах ЗСУ. Приписаний до Васильківського полку ППО. Військову підготовку проходив у Вели­кобританії.
Племінниця Ліза закінчила Київський на­ціональний університет технологій і дизай­ну. З початком війни з рідними виїжджала за кордон. Зараз вдома.
Сестра Олена працює у лікарні.

ПРО НОВИЙ РІК

Раніше на головне зимове свято у центрі села наряджали ялинку, а у клубі проходив концерт. Сцену щороку оформлювали у різ­них стилях.
Цей Новий рік лісовосорочинці святкували лише вдома. У родині Ірини Вікторівни прий­нято щороку обмінюватись подарунками. Цього року вона, як і переважна більшість українців, забажала лише один подарунок - миру для рідної країни.
«У 2022 році мені виповнилось 55 років,- розповідає. - Найдорожче для мене зараз - це час. А ще купу книг не прочитано, купу фільмів не переглянуто, купу музики не прослухано. На сон лишається дуже мало часу. Тому новорічні дні - то хоч короткий час для перепочинку».
Але, знаючи, наскільки ця людина імпуль­сивна, активна і працелюбна, важко повіри­ти у те, що вона взагалі коли-небудь відпо­чиває.

Джерело: газети “Прилуччина + Прилучаночка”, від 26.01.2023, Андрій БЕЙНИК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.