35-річний Андрій Овсієнко протримався на Донеччині лише місяць і загинув

 

У рідних Андрія Овсієнка з Коропа до остан­нього жевріла надія, що їхній захисник пора­нений, але живий. Але дива не трапилося... 5 січня Андрія не стало. Життя 35-річного воїна обірвалося на Донеччині, біля села Кліщіївка.



Востаннє матір чула голос свого сина 4 січня.
- Подзвонив і каже, що вони о четвертій вечора виїжджатимуть на позицію, тож його дві доби не буде на зв'язку: він не дзвонитиме, і йому не треба телефонувати, - згадує мама.
Та 7 січня став тим днем, коли батьки отримали найстрашнішу звістку з війсь­ккомату... Але до останнього надіялися, що син поранений, та живий. Проте дива не сталося.

Ніколи не скаржився

Військові по-різному розповідають про свою службу. Та Андрій ніколи не жалівся батькам. Навіть навпаки.
- Син говорив, що вони забезпечені про­дуктами, що в них усього вистачає. Жод­ного поганого слова у сторону військових теж від нього не чула. Про офіцерів казав, що золоті вони у них. Хлопців, із якими служив, братами називав, казав, що вони - надійні, - ось так відгукувався Андрій про своє військове життя.

Не скаржився Андрій. Не мав такої звички. Єдиний раз, коли емоції взяли верх, був тоді, коли він дізнався, що по­їде під Бахмут. Тоді ж у розмові з мамою Андрій попросив похоронити його поряд із бабусею, якщо його уб'ють.

Війна вдягла у траурне

Люта смерть косою агресора знищує квітучий цвіт нашої нації. Щодня серце розривається від болю. Кожен день гинуть чоловіки і жінки, кожен день громади в жалобі на колінах зустрічають із пекельних доріг своїх Героїв.

Не безпідставно говорять: якщо і є пекло на землі, то воно нині - на Бахмутському напрямку, де зараз тривають кровопролитні бої. А Соледар, Бахмут, Кліщіївка стали уособленням незламності, героїзму, болю та смерті. Болю фізичного, болю душевного. Саме з Кліщіївки у родину Овсієнків із Коропа - Тамари Дмитрівни та Сергія Олександровича - прилетіла чорна звістка: загинув їхній захисник, їхній Андрій.

- Воювати син пішов ще у квітні. Отри­мав повістку і вже за два дні поїхав, - роз­повідає згорьована матір. - Де він служив, де знаходився - не розкажу, бо точно не знаю. Андрій мало що розповідав про свою службу.

Спочатку, пару тижнів, було навчання у Києві. А потім - на бойові завдання. Роз­повіла мама, що їхня база була десь біля Чорнобиля.

Місяць тому Андрій телефонував Тама­рі Дмитрівні. Каже: «Мамо, нас розформо­вують. Одні поїдуть на кордон із Білоруссю, а я - під Бахмут».



У військовий час

- Коли почула від нього це, сказала: Андрію, що ти таке говориш? А він мені відповів: «Мамо, а ти знаєш, яке там пекло зараз?». Та наступного дня подзвонив і заспокоїв мене, мовляв, то була хвилинка слабкості, тож щоб не зважала на його слова. «Ти, мамо, тільки не переживай», - сказав Андрій мені.

Із тих небагатослівних розповідей про війну, про свою службу Тамара Дмитрівна дізналася від сина про ворожість до укра­їнських солдатів не лише з боку російських вояк.

- Казав Андрій, що місцевий люд нала­штований проти наших військових. Через це їм доводилося зброю з рук майже не випускати, - розповідає матір загиблого Героя.

Вірний побратим

Мали небагатослівну розмову і з по­братимом Андрія Овсієнка, теж Андрієм, з яким вони пліч-о-пліч боронили країну.

- Вісім місяців наше місце дислокації було поблизу Києва. А з місяць тому ми опинилися на Донеччині, - скупою інформацією поділився Андрій.

Тож питаннями не набридали Андрію. Розуміємо, зовсім не телефонна це роз­мова. Та й не до бесід нині військовим.

- 4 січня ми виїхали на позицію, аби за­ступити на чергування. Цього дня все було спокійно. Але з наступного ранку ситуація змінилася: почався обстріл... Це було пекло... Ранило й мене, - з обережністю про той день розповідає захисник. - Було багато і поранених, у тому числі тяжко по­ранених, і вбитих. Вкрай складно було їх забрати звідти. Тож Андрія не стало саме 5 січня, а не шостого.

Війна... Вона завжди асоціюється зі смертю. А для рідних ця втрата - на все життя. В Андрія Овсієнка лишилися зго- рьовані батьки, дружина, сестра. Без тата зростатиме 5-річний синочок Данилко, яко­го Андрій безтямно любив. А для малого тато був всесвітом. Тому дитяча душа хоче вірити, що татко ось-ось ступить на поріг.



Джерело: газета “Нові Горизонти” від 26.01.2023, Ірина БОРОВСЬКА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.