Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Про друзів безсловесних… Або з історії тваринництва у Володьковій Дівиці

Про друзів безсловесних… Або з історії тваринництва у Володьковій Дівиці

 

28 жовтня 1912 року о 12.00 відкрилася чергова сесія Ніжинського повітового земського зібрання. На ній були присутні предводитель повітового дворянства Григорій Миколайович Глебов, 18 гласних, священик отець Лаврентій Ніженцев, Ніжинський міський голова Віктор Олександрович Семенов. На засіданні була заслухана доповіді № 107 ветеринарного земського лікаря Віталія Ісаковича Ентіна, про потребу відкриття ветиринарно-фельширської амбулаторії у містечку Монастирище та у селі Володькова Дівиця. Зібрання, після тривалого обговорення та палких дискусій, постановило відкрити амбулаторії у зазначених населених пунктах з виділенням на кожну 886 рублів у рік: жалування ветеринарному фельдшеру 420 рублів, «на дорогу» – 60 рублів, медикаменти та інструменти – 100 рублі, журнал «Ветеринарный фельдшер» 2 рублі.



План амбулаторії. 1918 рік

Ніжинський повіт ділився на дві ветеринарні дільниці. До першої відносилися волості: Веркіївська, Володьководівицька, Дроздівська, Дрімайлівська, Мринська, Ніжинська, Носівська, Талалаївська, до другої – Галицька, Лосинівська, Монастирищенська, Макіївська.

Амбулаторія у Дівиці розміщувалася в орендованому за 144 рублі у рік трьохкімнатному будинку Семена Демидовича Кузьменка з господарськими приміщеннями біля Базарної площі. Завідував нею ветфельдшер Тимофій Савин Сірик. Її відкриття стало цілком логічним рішенням адже в селі діяв один із перших у повіті спеціальних опорних пункт для покращення породи великого рогатого скоту та й кожна селянська родина тримала підсобне господарство, яке не рідко потребувало професійної лікарської допомоги.

З давніх-давен тваринництво посідало важливе місце у забезпеченні сільчан їжею та одягом. Не дивно, що серед прізвищ корінних жителів, які зустрічаються у Дівиці так багато пов’язаних із тваринництвом: Скотар, Баран, Овчаренко, Сировець, Масловський, Галаган, Кугут, Хомут, Кучер…



Микола Масловський (1 ліворуч) під час навчання

Одна з перших згадок де перераховано власників тварин (волів) були Переписні книги 1666 року. Із 49 міщан згаданих у книзі у 34 були воли, причому в 9 із них пара. Документи XVI–XVII століття свідчать, що у селах була майже однакова кількість волів і коней, однак у плуг запрягали переважно волів, якими обробляли землю. Наступний документ де детально фіксується господарство мешканців – це Ревізія козаків 1835 року. У 244 козацьких родинах було 35 коней та 453 вола, зокрема у Спиридона Якимовича Шерстюка 10 волів та 3 коня, Максима Савина Туника 12 волів, Федір Прокопович Борисенко, Онисій Захарович Плющ, Павло Фомич Сидора мали по 8 волів. Рогату худобу відгодовували і продавали, одержаний гній використовували як добриво під городні культури, конопляники і поля. Молочними продуктами харчувалася родина. Проте найбільшу вигоду рогата худоба приносила у випадку використання її для транспортування вантажів. Маючи від 10 до 20 пар волів, вони ходили до Криму або Азовського моря, де купували на свій капітал сіль і рибу, розвозячи товар по різних місцевостях України. Цим промислом займалися Матвій Максимович Кожуховський, який крім волів мав ще і 4 коня та Максим Степанович Рябуха. У другій половині XIX століття поголів'я волів різко зменшилося – унаслідок аграрної реформи 1861 року.

Основними постачальниками сільськогосподарської продукції були великі власницькі економії. У господарстві княгині Марії Павлівни Довгорукої було високо розвинене тваринництво, працював кінний завод та завод великої рогатої худоби, розводили інших тварин. Однією із причин, що дали поштовх до покращення племінної худоби серед населення були так звані виставки, які організовували сільськогосподарські товариства разом із земством. У серпні 1905 року в селі відбулася виставка великого рогатого скоту, яку організувало місцеве сільськогосподарське товариство. Вона мала неабиякий успіх як по кількості так і по якості представлених тварин і наочно засвідчила про прогресивне селянське господарство. Найкращі зразки тварин були відзначені почесними дипломами, срібними та бронзовими медалями, які карбувалися на петербурзькому монетному дворі, а також похвальними грамотами. Нерідко, саме виставки стимулювали ті чи інші заходи по вдосконаленню процесу вирощування домашніх тварин. Певну роботу повітове земство здійснило і стосовно поліпшення якості свиней.



На рубежі XIX – XX століть в господарствах розводили три основні породи: довговуху, коротковуху і кучеряву свиней. Найефективнішим способом поліпшення якості місцевих порід було схрещення їх з англійськими породами – йоркширів і беркширів. Саме з цією метою у 1905 році земство придбало 2 свині йоркширської породи: одну в містечко Галицю, а іншу в Дівицю до Мойсея Дмитровича Сірика на хутір.

Революційні події 1917-1921 років нанесли непоправної шкоди галузі. Подальше знищення селянського індивідуального господарства, спричинене колективізацією, принесло занепад тваринництва: селяни самі вирізали частину худоби, замість віддати її до колгоспів. Дальший занепад спричинило погане господарювання в колгоспах і голод 1933 року.


Усвідомивши свої прорахунки, радянським керівництвом було прийнято ряд рішень, які почали змінювати ситуацію на краще. З 1934 року кількість свійської худоби почала зростати, на це вплинув насамперед дозвіл колгоспникам тримати тварин на присадибних наділах. Влада почала більше приділяли уваги розбудові тваринництва в колгоспах і радгоспах. При всіх колгоспах створювалися ферми, організовано тваринницькі радгоспи, багато зроблено для племінного покращення худоби. В 1939 році на фермах села налічу­валося 330 голів великої рогатої худоби, 260 свиней, по­над 800 овець, багато птиці. Протягом 1936 – 1940 років у червонопартизанських колгоспах зведено понад 90 господарських приміщень – зерносховища, корівники, сви­нарники, майстерні тощо. Незважаючи на це відбудова тваринництва ішла з значно більшими труднощами порівняно з іншими галузями сільського господарства, і воно щораз відставало від потреб усе численнішого міського населення. Незадовільна була кормова база, а колгоспники не були зацікавлені матеріально в розвитку тваринництва.



На овечій фермі



Передові доярки


Не швидке, та все ж покращення було загальмовано початком Другої світової війни. Із приближенням фронту з Партизан на схід були евакуйовані ряд колгоспів, зокрема колгосп імені Куйбишева – у Саратовську область. 15 серпня 1941 року відповідальним за одну з евакуаційних груп у кількості 42 чоловік, призначався Антон Якович Примушко. Значну частину поголів’я була вивезена до Німеччини під час дворічної окупації.

В умовах великих труднощів з першого ж дня визволення від нациських загарбників жителі села почали відбудову зруйнованого господарства, яке зазнало величезних збитків. Радянські військові частини передали для колгоспів 50 коней, 24 вози, 3 автомашини, 2 трактори, деякі будівельні матеріали. Станом на 1945 рік більша половина індивідуальних селянських господарств тримала якщо не корову то нетеля чи телицю. Дуже бідною була кормова база, а часом кормів і не вистачало. Тому і доводилося розшивати стріхи, солому різати на різку і цим годувати худобу. Гостро відчувалася нестача фахівців, медикаментів, біопрепаратів. Надзвичайно складною була ситуація з тягловою силою. Зовсім не було волів, збереглася лише незначна частина коней. Для польових робіт використовувалися корови населення.

Вже у вересні 1943 року відновила свою роботу ветеринарна служба району. До мирної, але нелегкої праці повернулися вчорашні захисники. В цей час у ветлікарні та колгоспах села працювали ветлікарями Сахно Андрій Павлович, Циганок Василь Тарасович, Туник Тимофій Артемович, Грузенський Іван Микитовив, ветсанітарами – Чуприна Федір Тимофійович, Масловський Григорій Фомич, Сердюк Іван Лаврентійович.



Іван Сердюк


Сама ветлікарня розташовувалися у пристосованому з червоної цегли будинку священика Миколаївської церкви, який був споруджений у 1904 році. Частину будівлі займала квартира для лікаря, а в іншій – аптека та робоча кімната. Подвір’я мало манеж для надання допомоги, навіс і станок, а також допоміжні приміщення, конюшні. В цій історичній будівлі вона знаходиться і до цього часу. Саме приміщення, меблювання, інвентар переносять відвідувача назад у минуле. Амбулаторія по праву може претендувати на статус кімнати-музею ветеринарної медицини.



Колектив Червонопартизанської дільниці 1990-ті

У повоєнні роки відбувалася неодноразова реорганізація ветеринарної служби. У 1961 році Червонопартизанську ветдільницю очолив випускник Української сільськогосподарської академії Микола Кирилович Масловський. Це був час, коли в індивідуальних господарствах сільчан, незважаючи чи це багатодітна родини чи одинока бабуся, тримали не тільки птицю, а й корів, свиней, кіз, коней, а відповідно роботи лікарю вистачало. Хвіртка у Кириловича не зачинялася ні в день, ні в ночі. В очолювану ним дільницю входили всі населені пункти сільської ради, а добиралися до своїх чотириногих пацієнтів спочатку робочим конем, а з часом і на автомобілі. 25 років Микола Кирилович присвятив ветеринарній справі у рідному селі, а в цей час в колгоспах працювали Андрій Андрійович Кириєнко, Михайло Іванович Кондрашевський, який практикував більше не лікування, а профілактику цілющими травами зібраних в околишніх місцевостях.



Михайло Кондрашевський на фермі



У 1962 році колгоспи села об'єдналися у два великі – імені Куйбишева та імені Крапив’янського. В обох господарствах працювало понад 250 кваліфікованих механізаторів, зоотехніків та інших спеціалістів сільськогосподарського виробництва, у тому числі 10 з вищою і 30 з середньою спеціальною освітою.

28 січня 1963 року Червонопартизанська ветдільниця переведена у підпорядкування Ніжинської райветлікарні, а з 1965 року в зв’язку з утворенням Носівського району була проведена реорганізація служби. У 1964 році мережа ветеринарних закладів була приведена до типових нормативів, стали вирішуватися питання фінансування по створенню необхідної матеріально-технічної бази, забезпечення технікою.
У 1970-х роках продовжується розширення мережі колгоспних господарських будівель: було споруджено будинок тваринника, пташник, два свинарники, корівник. За господар­ські успіхи і високі виробничі показники багато трудівників села удостоєно орде­нів і медалей. У 1980-х збільшилося поголів’я скоту: 5125 голів великого рогатого, 5975 свиней.



Олексій Йосипенко оглядає водяного бугая


Свого часу завідувачами Червонопартизанською ветдільницею працювали Сировець Леонід Федорович, Йосипенко Олексій Михайлович. За роки незалежності повністю збережено і вдосконалено систему державної ветеринарної служби, яка має чітку вертикаль управління. Галузь має необхідну законодавчу базу. Сьогодні Дівичанською амбулаторією завідує Антоніна Іванівна Бобирь. В її підпорядкуванні всі населені пункти старостату. У 2022 році в господарствах дівичан, на більше ніж три тисячі населення, орієнтовно нараховується 10 коней, 54 корови, 49 кіз та до 579 свиней.



Антоніна Бобирь в амбулаторії



Ветиринарна амбулаторія.2022 рік



На леваді

Фермерське господарство, що розташоване у громаді вирощує корів абердино-ангуської породи і є одним з найбільших постачальників м’яса в Україні. Поряд здійснюють свою діяльність дрібні фермери, робота яких не обмежується тільки із традиційними для нашого регіону видами тварин. Так Валерій Іванович Кіріченко спробував влаштувати страусину ферму.



На стаусиній фермі

Незважаючи на те, що галузь сьогодні переживає не кращі часи та є надія на усвідомлення важливості тваринництва як для особистого добробуту так і для економіки держави в цілому. А історія тваринництва загалом та ветеринарної медицини безпосередньо є невід’ємною складовою загальної історії Володькової Дівиці. Її знання дають змогу розкрити не лише цікаві, а й часто непередбачені факти, значущість яких виходить далеко за межі професійних питань і є важливим фактором у розвитку культури народу.

Сергій ТИМОШИК. с. Володькова Дівиця.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: твринництво, амбулаторія

Добавить в: