Найстарша жителька села Якличі — у третьому поколінні довгожителів

 

Але Ганні Іванівні Плитник тільки 88 років. Щоб наздогнати своїх маму і бабусю, потрібно хоча б десяток років протупати. Адже мама прожила до 105 років, а бабуся до 96. Надіється жінка, що не відстане від своїх рідних, бо має дуже гарний догляд від своєї єдиної доньки Тамари, яка ще не має пенсійного віку, але мусила залишити квартиру і ро­боту у Чернігові, щоб глядіти неньку. Соціальна служба в цьому селі зовсім не працює, тому про всіх, як і належить, турбуються діти. Хто сам навідується частенько, хто наймає сусідів, щоб грубку топили, воду носили - хоч просто провідати бабусю.



БУКВАР ОДИН НА КЛАС

Ганна Іванівна - корінна жителька села Якличі. Народилась 1934 року. Ще у сім’ї зростав і старший брат. Бідували, бо 7-річною дівчинка залишилась без батька. Закінчила вона 4 класи. Навчалася саме у воєнний час. Ні паперу, ні книжок. Зошит і ручку, пригадує Ганна Іванівна, подарували їй сол­дати, які зупинились у їхньому будинку. Буквар був чи не один на увесь клас. Одного разу вчителька дозволила дівчинці взяти його додому, щоб почи­тати. А Ганні так хотілось малювати, що обвела курочку. Ото було тоді від учительки крику, на все життя запам’ятала, а вже після того випадку ніколи не брала букваря додому.
У 14 років дівчина мусила орати волами. Багато вишивала, на все життя вистачило рушників. Пряла льон з коноплями, тоді робила домоткане полотно, ще й досі на горищі залишився ткацький верстат. Сама шила собі одяг. А тоді фарбувала його або і так носила.

ПОБРАЛИСЬ МОЛОДІ НИШКОМ, ЩЕ ДО ПРИЗОВУ ЧОЛОВІКА

Дівувала Ганна до 25 років. Її покохав односе­лець Микола, на 6 років молодший за неї. Його батьки не хотіли, щоб так рано одружувався. Тому молоді перед тим, як він пішов до армії, нишком розписа­лися, ні весілля, ні застілля.
Яке там весілля, коли тебе не хочуть. Та я ж і не лізла до нього, кохання було, - пригадуючи плаче старенька Ганна Іванівна.
Три роки чекала Ганна свого Миколу, проживаю­чи разом з матір’ю, братом і його дружиною та дво­ма синами. А після повернення з армії чоловіка ви­рішили будуватися. За позичені в колгоспі 300 кар­бованців купили у Шабалинові хатину та й склали її. Настала весна, і той зруб залило по самі вікна. Ото було розчарування, вже й не передати слова­ми. Мусили молоді знову розбирати його та скла­дати в іншому місці - на дворищі Ганниного діда, поруч з батьківською хатиною. Хату забрав дядько Ганни, а місце пустувало.

Цього року під час повені будинок Ганни Іванівни теж опинився ніби на острові - навколо три озер­ця та Десна, все злилось і утворилось суцільне море. По хліб жителі цього кутка мали добиратись до центру села човном. Правда, ні в хаті, ні навіть у погребі води не було.

МАМА ДОЖИЛА ДО 105 РОКІВ, БАБУСЯ ДО 96, ЧЕРГА ЗА ГАННОЮ ІВАНІВНОЮ

У новобудові Ганна і Микола діждали свого пер­вістка - донечку Тамару. Обоє працювали у колгос­пі. Він шоферував. А вона працювала по наряду, була ланковою, пізніше свинаркою, а після важкої операції мала перейти на легшу роботу, працюва­ла прибиральницею у клубі, звідти пішла і на пен­сію. Прожили Плитники у злагоді і любові все жит­тя. Ніколи дружина не відчувала різниці у віці, не наголошував, навіть жартома, на цьому і чоловік. З часом змирились, полюбили Миколині батьки свою невістку, вже нічим не дорікали. А мати Ганни пе­рейшла жити до дочки та зятя, син з невісткою і дітьми залишились у батьківській хаті. Допомагала бабуся тішить свою внучку. Дожила старенька до 105 років, але 13 з них була прикута до ліжка, бо­ліли ноги, а, наприклад, тиск був 120/80. Вечеряла вона не пізніше 16-ої години і зовсім трішки. Зранку могла дозволити з’їсти більше, але ковбаси ніколи не любила, казала, що вона їй гидка, краще саль­це. «Баба була віруюча, добрі діла робила, завж­ди думала в першу чергу про когось, а потім про себе. Тому Бог і дав їй стільки прожити», - розповідає про секрети довголіття своєї бабусі Тамара Миколаївна. Сім’я завжди тримала велике господарство, корова виручала. А вже минуло майже 2 роки, як Микола Павлович залишив цей світ.

Залишився непотріб від магазину

- Як би я жила, якби не дочка, - плачучи каже ба­буся.
Переживає, щоб ніхто не підпалив траву. Щоправда, цього року минулося без підпалів. А в пам’яті Ганни Іванівни, як вогонь мало не доходив до хати, думала, що вже кінець, бо з хати самотуж­ки не може вийти.

Ганна Іванівна загалом почувається добре. Після інсульту рука погано робить, але найбільша про­блема - це ноги. Спочатку був артрит, потім ін­сульт. Вже три роки, як дочка доглядає маму, тоді ще і батька. Не просто в селі налагоджувати побут. Добре, що свердловину пробили, хоч вода є, прав­да, як нема світла, то і води нема. А прання багато, виручають озера, де можна виполоскати бі­лизну. Магазин теж не працює, вже навіть його ро­зібрали, правда, залишили непотріб, не по-господарськи зробили. Магазин на колесах приїжджає в село з Мени два рази на тиждень. Все можна купити, го­ловне, що хліб привозять, але треба за­мовляти.

6 ГОДИН ХОДЬБИ ЗА ХЛІБОМ

Колись у 2013 році, як випало багато снігу, я пішла по хліб, - пригадала бабу­ся. - Миколай вже слабував. Лізла я не знать як. Добре, що сусід замітив мене у кучугурах та допоміг додому дістатись. З дому вийшла о 10-ій, а ледь о 16-ій повернулась, отакий був хліб.
Молоко купують у сусідки. За ліками, оплатою платіжок чи купити сальця - треба їхати до Сосниці велосипедом. За годину нічого не зробиш. А бабусю на більше залишати не бажано. Тому Тамара Миколаївна просить материну племінницю, щоб погляділа.

СОЦІАЛЬНА СЛУЖБА В СЕЛІ ВІДСУТНЯ

Погано, що соціальна служба відмо­вилась від стареньких, - каже Тамара Миколаївна.
Ще донедавна приходила соціальна робітниця, вона могла у Сосниці зро­бити для бабусі всі справи. А тепер у селі залишилось 4 чоловіки, яких тре­ба доглядати. Її перевели на 0,25 став­ки. Звісно, що за такі гроші ніхто робити не буде, бо ж у селі не так, як у Сосниці, що чи не в кожного вода і газ є і мож­на до підопічних навідатись через день. У селі треба щодня приходити, бо що­дня треба грубку топити. Тому діти по­кликані забезпечити легку батьківську старість. Одні просять сусідку, щоб до­помагала, інші самі переїжджають, за­лишаючи свою сім’ю. Так сталося і у Тамари Миколаївни. Вона проживає зі своєю матір’ю, а чоловік доглядає свою у іншому селі. Він має пенсію, а їй ще півтора року треба її чекати. Працювала вона кухарем, свого часу вивчилась на цю спеціальність.

Жінки обробили город, все виростили, качок виго­дували і вже порізали - будуть ситі. Від Червоного хреста Тамарі Миколаївні, як внутрішньо перемі­щеній особі, спасибі, дали суттєву гуманітарну допо­могу, може кілограмів 20 всячини. Два рази одер­жувала гуманітарну допо­могу і бабуся. Тож крупа­ми забезпечені.

Жінки мають стаціонар­ний телефон, правильні­ше радіотелефон, який видали в Укртелекомі, коли відключали старі апарати. Хоч і дорогувато коштує така розкіш, 180 грн. за місяць, зате бабу­ся може зателефонувати доньці, коли та на якийсь час її покидає. Дивиться Ганна Іванівна телевізор, тому знає всі новини. А переживши одну війну, уявляє себе на передовій, про це постійно розпові­дає. Жінки кажуть, що все можна пережити і з усього знайти вихід. Так вони і роблять, покладаючись на себе. Аби тільки скоріш настав мир.

Джерело: Олена КУЗЬМЕНКО, газета “Вісті Сосниччини” від 27.11.2022

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.