• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Зелені луги, орання волами та ночівлі у катрагах. Про що згадує довгожителька з Менщини Марія Гончар


Зелені луги, орання волами та ночівлі у катрагах. Про що згадує довгожителька з Менщини Марія Гончар

 

Марії Петрівні Гончар із Лісок на Менщині виповнилося поважних 90 років. Ген довгожительки вона отримала, мабуть, від своєї бабусі, яка прожила 101 рік. Виростила жінка п’ятьох дітей, тож має тепер 11 онуків та 11 правнуків, які ледь умістилися в хаті, коли приїхали вітати ювілярку. А бабуся Марія радо всіх зустрічає. Шкодує тільки, що болять руки, ноги та спина і не дають уже хоч чимось зайнятися.


Ювілярка з донькою Валентиною

І пряла, і волів водила

Народилася Марія 1931 року в Дібрівці в сім’ї сільських трударів. На той час був у батьків уже дворічний синок, який, на жаль, у чотири роки захворів і помер. А мати тоді, у 33-му, народила ще одну донечку. Кажуть, великого голоду тоді в Дібрівці не було. Людей там жило мало й доволі заможно, ділилися за потреби хто чим.

– Ми тримали корову, свиней, гусей, жили добре. Колись один лісківський дід, що ходив і дивився, що б поцупити, почув запах свіжовипеченого хліба, який мати клала в хаті на лавки. Витяг шибку й узяв хлібину. Батьку хтось про це розповів. А він на те відповідає: «То він не вкрав, то він їсти захотів, а їсти ж людині щось треба». Батько не жадібний був і мудрий, не став за хлібину розбиратися, – згадує бабуся.

А працював він колгоспним конюхом як до війни, так і після, мати ходила на польові роботи. Марійка до початку війни встигла закінчити тільки чотири класи, на тому її освіта й закінчилася. Як і інші сільські діти, рано привчилася до праці, тоді старалися все вміти робити. Тож і полотно прясти на батьківському верстаті дівчинка навчилася ще малою, допомагала матері по господарству, в полі.


Такий «фотошоп» був у ті часи

Жінки сапали по два ряди картоплі, діти поруч – по рядочку. Земель і худоби в колгоспах тоді вистачало, роботи було багато щодня. Орали й кіньми, й волами. Запряжену пару волів юна Марійка разом з такою ж подружкою, теж Марійкою, водили полем, а хлопці йшли слідом за плугом.

Згадує Марія Гончар, як навесні на дібрівському полі волочили озимину. У соснах напинали катраги (намети), у яких ночували й по місяцю. В одному – хлопці, в іншому – дівчата.

У воєнні роки вони разом із такими ж підлітками, працюючи в полі, падали в рядки, щойно чули, що їдуть німці. Ховалися, аби не забрали до Німеччини. Людей тоді якось сповіщали, коли буде з перевіркою їхати з Мени комендант, щоб молодь не потрапляла на очі. Вночі, ховаючись, ночували діти й у сусідському омшанику.

Згадує сива бабуся, як же добре жилося в Дібрівці, як дітьми ганяли гусей за річку, скрізь усе зеленіє, квітне. А як вродять суниці, то днями сиділи в лузі, збирали. Були й інші «розваги». Цікаво було спостерігати з мосту, як навесні скресає крига на річці. На цьому ж мосту знайомилися хлопці з дівчатами. Хлопців багато тоді приходило гуляти і з Максаків, і з Ушні, і з Лісок. І прогулювалися по заріччю парами, і освідчувалися.

Знайомство на сінокосі

Сміється Марія Петрівна, згадуючи, як залицялися до неї хлопці. Подобалася, бо й гарна була, і працьовита, і поводилася завжди пристойно. А тоді узяла та й вийшла заміж за старшого на сім років Костянтина, їй було 19. З чоловіком прожили довго і щасливо. Костянтин помер, коли йому було 82.

А зустріла Марія свого чоловіка на лісківському лузі за Дібрівкою, де хлопці й дівчата заготовляли сіно. Розповідаючи про молоді роки, згадує, що, крім пряденого і вишиваного одягу, рушників та наволочок, у її приданому було щонайменше 20 спідниць, пошитих з купленої тканини. Батьки дбали про своїх дітей, ще й дві тітки, батькові сестри, допомагали. Одна з них була бездітна, а у другої єдиний син загинув на війні. Тож зайва копійчина, відріз тканини чи хустка перепадали племінницям.

Заміж ішла Марія, вдягнена у вишивану сорочку, корсетку, вінок зі стрічками. Перед тим святково вбрані ходили з дружкою запрошувати родичів на весілля. Пішки з Дібрівки через Ліски до Феськівки. І на Зелену неділю відгуляли весілля: тепла погода, гарно все прибране, прикрашене, гармошка грає, бубон гупає, танці на весь двір! Пам’ятає Марія Гончар все, наче вчора. Каже, що тепер весілля зовсім не такі.


Одна родина за столом…


– Хороший був у мене чоловік, любив мене, жалів, ніколи не сварив, поганих слів не казав, зайвого не випивав. А коли й приходив трохи випивши, то називав мене лагідно і Марійкою, і Марусею, і Манею. І я заспокоювалася, – сміється Марія Петрівна. – Костя до будь-якої роботи був ладен, на всі руки майстер. І грубки робив, і хати обшальовував і собі, і людям, гроші заробляв. Коли вивчився на тракториста, то й поле орав.

Розповідає, що до чоловіка хлопці часто йшли за порадою, він вчив, як нагострити сапу чи наклепати косу абощо. А співав як гарно! На весілля його завжди звали, там він так весело вибивав з музиками у бубон, що ноги самі просилися до танцю. Такий був, як артист. Як заведе бувало пісень зі своїми двома сестрами – так гарно, так душевно, аж до сліз. Донька Валентина шкодує, що нікому не передались батькові співочі таланти. Хіба ще у правнуках, може, проявляться, а поки ніхто з численних нащадків тяги до музики не має.

«Наловили» п’ятьох діток


Народили-виростили Марія з Костянтином п’ятьох дітей – трьох доньок і двох синів: Ва­силь, Наталія, Валентина, Любов, Михайло. «Ловили» діток що два роки. Позбуватися й думки не було, як Бог дає діток, то треба родити. Любили й жаліли синів і дочок. І дарма, що сім’я чимала – восьмеро душ у хаті, бо й свекруха Маріїна жила з ними, не голодували й босі не ходили. І у хаті завжди порядок був.

Сусіди заздрили, як вони добре живуть, яка дружня і працьовита сім’я. І свекруха у Марії була хороша, невістку ніколи не ображала, допомагала дітей глядіти. Декретних відпусток тоді не було, а пайку ж 20 соток у колгоспі давали. Тож роботи в Марії вистачало з ранку до ночі. Окрім колгоспної праці, були ще й свої город та господа.


Сумує за тими, кого вже нема

– Пайка була далеко. Добре, що чоловік працював на всяких машинах, то поїде раненько та виоре скільки рядків, щоб я вибрати подужала до обіду. Виберу, прикрию та й додому йду. Бо дитя на цілий день не покинеш, свекруха, хоч і не стара була, та їй нездоровилося, – розповідає Марія Гончар.

Якої тільки худоби та птиці не тримали, аби поставити на ноги дітей, вивчити, видати дівчат заміж, одружити хлопців. Доньці Валентині, що працювала головним зоотехніком і за роботою майже не бувала вдома, город сапати помагала. До 87 років допомагала, чим могла. І курчат годувала, і буряки їм терла, кропиву накришувала, і яблука кришила на сушку, картоплю, огірочки перебирала, посуд мила. Хоч щось, аби не сидіти без діла.

Руки, що не мали спокою

До самої пенсії ким тільки не працювала Марія Петрівна. Каже, як подумає, скільки всього переробила, аж страш­но – де­в’ять років у курнику вигодовувала курчат та курей. Ще дев’ять була дояркою на фермі, доїла 10–12 корів вручну. Дуже сильно боліли руки, ночами не давали спати.

Доньки приходили допомагати й на ферму, і вдома поралися по господарству. Батько будив рано ту, чия була черга. На пенсію жінка вийшла як мати-героїня у 50 років. Має медаль, як сама каже, материнства та медалі, які тоді до Дня Перемоги вручали ветеранам війни. Ще б треба й медаль бабусі їй дати, бо виняньчувала й онуків – три доньки живуть тут, у Лісках. Тож двері бабусиної і дідової хати не зачинялися. Влітку приїжджали й діти синів. Збиралися усі онучата, весело було і в хаті, і на вулиці.

Окрім всякої колгоспної, городньої, хатньої роботи, багатодітна мати багато справ знаходила своїм рукам, не відпочивала ні хвилинки. Плела шкарпетки, рукавиці, шила дітям одяг на швейній машинці, яку чоловік купив на її прохання, вишивала дівчатам на придане рушники і наволочки. І гладдю, і хрестиком. Навчила цього й доньок. Валентина, донька, з якою нині живе Марія Петрівна, за цю зиму вишила два рушники.


Втілення мудрості і доброти


– А телевізор я не дивлюся. Не подобається мені те, що тепер по ньому показують. Раніше і сапання було кидали, аби перепочити і якесь кіно подивитися, – ділиться бабуся.

Коли ж Марії Петрівні буває не спиться вночі, про що тільки не передумає. Навіть рахує, скільки людей померло в Лісках, скільки порожніх хат стоїть. Згадує й дібрівських людей, своїх родичів, свою молодість. Та журитися, каже, їй нема чого. Не сама на білому світі, не голодна, не холодна. Є все необхідне, є кому дбати про неї, є онуки-правнуки, в яких і її кров, і частинка її душі.

І їм із нею пощастило, бо, крім життєвої мудрості і материнської доброти, має ще й легку вдачу. Так з нею тепло і приємно спілкуватися – і пожартує Марія Петрівна, і щиро посміється. Наприклад, про те, що весняне сонечко, яке колись таки та пригріє, може, вилікує їй спину, щоб вона ще могла щось робити.

Поліна Назаренко, Cусіди.Сіty

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: довгожителі, Марія Гончар, Менщина, людські долі

Добавить в:
 
 


Центр Комплект