Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Втікачі від війни або чотири покоління під одним дахом

Радио
Радио

Втікачі від війни або чотири покоління під одним дахом

 

Окраїна села Погреби. Між полем кукурудзи, лісосму­гою і київською трасою затиснутий охайний буди­ночок. Над хвірткою - табличка «вул. ім. Леніна». І не лише вона з того - вже не існуючого, колишнього, до­воєнного - життя. Люди за хвірткою також інші: що таке війна, вони побачили ще вісім років тому. З тих пір мирне життя у рідному Первомайську Луганської області залишилось лише у спогадах. Цьогоріч від вій­ни довелось втікати вдруге - вже з Харкова... Живуть у будинку дідусь Юрій Федорович Варфоломєєв, його донька Інна Юріївна Варфоломєєва, онука Аліна Євгеніївна Велика та правнук Тимофій. Дах з ними ділять чихуахуа Стіч та безпородний котик Степан.



«ВІЙНА - СТРАШНА РІЧ»

Коли заходимо на подвір’я, Юрій Федорович саме збирає волоські горіхи. Видно, що дідусь без роботи не може. Ра­зом з онукою запрошує нас до хати. У кімнатах - прибрано і затишно. У грубці потріскують дрова. З-під стелі звисає в’язанка грибів. Настінний термометр показує + 25 градусів за Цельсієм. Тихо, спокійно, тепло. Сідаючи за обідній стіл, найстарший член сім’ї починає розповідь.

Юрій Федорович народився у 1938 році у Первомайську тоді ще Ворошиловградської області. У 1957 році пішов до армії, а коли повернувся, влашту­вався на роботу на місцеву шахту Михайлівка. Не­вдовзі перейшов на сусідню Сокологорівку, а потім ці шахти з’єднали в одне підприємство - шахту Первомайська. Роботі у забої Юрій Варфоломєєв віддав 34 роки свого життя: з 1960 по 1994 роки. На пен­сію пішов у 1988 році, але рідну шахту не полишав.

Працю любив. Мав за неї нагороди. Найголовніші - «Ударник комуністичної праці» та «Ветеран праці».

Може, працював би й далі, але настали важкі дев’я­ності. У 1994-ому змінилось не лише його, а й життя дружини, якій довелось переїхати на Прилуччину до своїх стареньких матері і батька, котрих треба було доглядати. Юрій Федорович залишився жити у Первомайську, але у наші краї навідувався, щойно ставалась нагода.

Переїхав сюди, коли у 2014 році на Донбасі поча­лась війна. Друга для нього.

- Велику Вітчизняну пам’ятаю, - каже дідусь. - Нім­ців пам’ятаю. Маю статус «Дитини війни».

- Що таке війна для Вас? - запитую.
- Війна - страшна річ...

- А нинішня довго триватиме?
- Ні, думаю, до осені - і все.

- До якої осені? - виходить з сусідньої кімнати Аліна. - Вже осінь, дідусю.
- До пізньої, - виправляється старий шахтар. - І закінчить­ся вона перемогою України.

«До останнього дня не розуміли, що коїться»

Слідом за Аліною виходить наймолодший член родини - дитина вже нинішньої війни Тимофій. Пізньої осені йому має виповнитись лише два роки. Тимоша ще не говорить, лише постійно голосно плаче і бере до рота всі предмети, які знаходить. Мама присідає поряд з ним. Хлопчик кусає її руки і плечі.

- Зуби лізуть, - пояснює Аліна Євгеніївна. - Вже останні, кутні. Ох і намучились ми з тими зубами, коли у підвалі у Харкові сиділи...

Аліна Велика народилась, вчилась і велику частину життя прожила у Первомайську. Про свою малу батьківщину роз­повідає, що це - невелике містечко, недалеко від Попасної. Багатоповерхівки займають приблизно п’яту його частину, інше - це приватний сектор, 8 шахт, 2 заводи і взуттєва фабрика. З цього всього нині в окупованому місті працює лише шахта Михайлівка. Інші шахти затоплені підземними водами, і, як пояснює переселенка, їх вже не запустити. Ми­хайлівка вціліла, бо знаходиться за підстанцією, отже, туди не долітають снаряди. А от у механобудівний завод (первомайці досі поміж собою називають його заводом ім. Карла Маркса), де працювала Аліна, прилітало.

- Коли у 2014 році почалась війна, ми були на роботі, - згадує жінка, періодично витираючи руками сльози під оку­лярами. - Аби якось оправдати людей Луганська, скажу, що ми до останнього не розуміли, що коїться. 17 липня у мене був день народження. Відзначала я його 20 числа, у неділю. Як виявилось, за два дні до війни. Якби знала, то так би не святкувала, зекономила б.

22 липня заводчани, як завжди, мали працювати до 17.00. Однак, коли стало відомо про обстріл Попасної, їх відпусти­ли з роботи на дві години раніше.

- Ми бачили літаки, що летіли і стріляли, - згадує Аліна, яку душать сльози. - Були і «ополченці», які кидали нас в ялинки і кричали: «Біжіть!» Ми побігли через поле до ін­шого селища. Йдемо - а з терикона просто по нас лупить
гармата. Присіли - снаряд над головами полетів на Первомайськ... Виходимо на дорогу, а там маршрутка їде до Стаханова (це недалеко від нашого міста). Чутно обстріли, а люди їдуть на роботу! Всі до останнього думали, що їх це не торкнеться.

Як виявилось, торкнулось. При чому всіх. Первомайськ опинився на лінії фронту. За даними місцевої влади, пише «Вікіпедія», лише в ході липневих і серпневих обстрілів тоді загинуло близько 700 мирних жителів, постраждало більше 100 підприємств, соціальних об’єктів і об’єктів інф­раструктури. Частково було зруйновано 285 багатоквартир­них і більше 800 приватних будинків. Повністю - більше 80 приватних і 3 багатоквартирних будинки. Частково або пов­ністю зруйновані всі школи міста.

Коли Аліна з ріднею і знайомими добрались до Стаха­нова, дві ночі довелось чекати на траві поблизу вокзалу. Спали на картонках. Чекали своєї черги на вивіз. Вивозили людей волонтери. Везли до Харкова. За дівчиною виїхали з Києва волонтери, яких послав її знайомий. Однак вона їх не дочекалась. Коли запропонували їхати на вантажівці (зви­чайній, з кузовом без тенту), радо погодилась. Мама Інна Юріївна до кузова помістилась, Аліна ж поступилась місцем вагітній. Однак за кілька хвилин місце знайшлось і їй.

- Коли ми від’їжджали, «ополченці» кидали у кузов каву­ни і пляшки з водою, - згадує жінка. - До того нам носили молоко у трилітрових пляшках. Тоді у декого з них ще була людяність. Мабуть, зараз їх нікого і в живих немає. Серед вбитих «ополченців» були і знайомі хлопці з паралельних класів. Знаєте, їх сильно не питали, коли туди забирали.
До Харкова довелось їхати більше десяти годин під від­критим небом у кузові, де було повно не лише людей, а й їхніх собак. З Харкова поїхали маршруткою до Києва. По дорозі Аліна, згадує, ледве не загубила сумку з нехитрим скарбом - парою нижньої білизни і пледом. Коли не зна­йшла сумку, каже, почалась істерика. Але все обійшлось. З Києва поїхали до бабусі на Прилуччину. Перед бабусиним селом, аби її не лякати, умились і переодягнулись.
- Нам ніхто тут не вірив, - з гіркотою згадує переселенка. - Тут - тиша, а там - танки, гаубиці, снаряди. Нас ніхто не розумів.

«Від бабусі залишилась лише маленька грудочка»

Свій Первомайськ жінка дуже любить, однак повертатись було нікуди, тож, залишивши маму, бабусю і дідуся, поїхала у Харків. У жителів цих двох міст, каже, схожий менталітет. Люди відкриті і прямі, з ними їй легше спілкуватись.
У Харкові Аліна Євгеніївна вийшла заміж, народила сина. Тим часом у її рідних тут сталась трагедія. Від короткого за­
микання у коридорі будинку загорілась проводка. Ба­буся, яка залишилась вдома сама, вирішила, що тре­ба гасити верхній одяг на вішалці у коридорі. Побігла у ванну кімнату вглиб будинку за водою, а вибратись назад вже не змогла.
Інна Юріївна була саме на роботі (вона працює на фермі без вихідних і допізна, відсутня була і під час нашої розмови), тож, дізнавшись, що палає будинок, поспішила на велосипеді додому. Пожежної машини ще не було, хату, чим могли, гасили сусіди. Бідолаш­на жінка встигла дістати з-під ліжка песика Стіча. До своєї матері вона добратись була вже фізично не в змозі.

- Від бабусі залишилась лише маленька грудочка, - каже Аліна, ковтаючи сльози. - Якби пожежники були ближче, а не у Прилуках за 30 з гаком кілометрів, цьо­го, може б, і не сталось.

«Ледве почались обстріли, побігла по аптеках»

Після трагедії Аліна Євгеніївна забрала маму і діду­ся у Харків. «На Салтівку», - додає після паузи. Всім відо­мо, що саме цей найбільший в Україні житловий масив став ледве не мішенню № 1 для рашистів. Від обстрілів Аліна з чоловіком Олексієм, сином Тимофієм, мамою і дідусем хо­вались у підвалі. Згадує, що коли у дворі вибухали снаряди, з перекриттів сипався бетон. У метро, каже переселенка, йти побоялись, бо перед тим разом з дитиною перехворіли коронавірусом, а у підземці - велике скупчення народу.

«Ледве почались обстріли, я, як людина з досвідом, побіг­ла по аптеках, - каже жінка, ставлячи у мікрохвильовку кашу для сина. - Друзі сміялись, а у моїй аптечці було все.

Незважаючи на це, у брудному підвалі у Тимоші з’явились рани у роті, під підгузками попріли сіднички. А якщо додати ще й зуби, які різались, незрозуміло, як бідне дитя весь той біль витримало.

Ледве з’явилась можливість, жінка з сином виїхали на за­прошення друга у Варшаву, а її дідусь і мама перебрались до свекрухи Аліни у селище Бабаї поряд з Харковом.





У столиці Польщі втікачам від війни було зручно, однак тягнуло додому. Всі разом представники чотирьох поколінь переселенців зустрілись вже у Погребах. Першими на по­чатку червня на Прилуччину приїхали Інна Юріївна і Юрій Федорович, згодом підтягнулись і Аліна з Тимофієм. Її чоло­вік Олексій лишився у Харкові з батьками, періодично наві­дуючись то дров нарубати, то іншу потрібну для сім’ї роботу виконати.

Бабуся Тимофія їздить працювати на ферму, мама його доглядає, прадід збирає горіхи і гриби. Інколи слухає нови­ни по телевізору чи радіо.

- Зір поганий, - зізнається Юрій Федорович. - В обох очах вставлені кришталики. Лівий ставили у Харкові, правий - у Чернігові. На ліве око взагалі не бачу.

У Тимофія ж потроху зажили рани у роті, а на сідничках, каже мама, лишились шрами.

- У Варшаві коли на нього дивилась, то плакала, - згадує переселенка. - Добре хоч, що він вибухів не зрозумів і не запам’ятав.

«Дякуємо своєму помічнику»

Хто зрозумів вибухи, це Стіч. Він - собача досвідчений, як каже Аліна, старичок (народився ще у 2013 році). У підвалі сидів разом з усіма і дуже переживав, коли хтось з родини відлучався. Тоді він скавчав і тягав всіх за штани, а коли чув вибухи, то трусився. Однак варто було підняти чихуахуа на поверхню, як він повністю заспокоювався.
Поки ми ведемо бесіду, Стіч (назвали його на честь пер­сонажа Діснея - кумедного прибульця з великими вухами), склавши передні лапки, спостерігає з ліжка за тим, як Аліна годує за столом Тимофія. Малий вередує, і ротика відкри­ває лише, коли мама вмикає йому мультики на телефоні.
Насамкінець родина переселенців просить подякувати своєму помічнику - мешканцю Погребів Івану Плавану. Іван Дмитрович, кажуть, знайшов їм будинок для проживання, допоміг з меблями і дровами. Інколи він бере з собою Аліну з сином у Прилуки.

- Тимоша ж - міська дитина, - каже, вже прощаючись, жін­ка. - Звик до машин, гойдалок і каруселей. У селі цього, на жаль, нема або майже нема.

"Прилуччина + Прилучаночка" від 20.10.2022, Андрій БЕЙНИК. Фото автора.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Погреби, переселенці, Варфоломєєв

Добавить в:
 
 


Центр Комплект