23-річний Віталій Харченко з Риботина повернувся із Чехії, щоб захищати Україну

Віталій Харченко з Риботина, дізнавшись, що в Україні розпочалася війна, залишив свої закордонні заробітки і пішов добровольцем на фронт.



23-річний Віталій Хар­ченко з Риботина, дізна­вшись, що в Україні роз­почалася війна, залишив свої закордонні заробітки і пішов добровольцем на фронт. Навіть мамі від­разу про своє рішення не сказав...
- Рішення йти в ЗСУ прийняв відразу, 24-го лю­того. Моя рідна Коропщина, моя родина були в частковій окупації. Я повинен їх захищати. Хо­тів дістатися до Коропа, побачити рідних, а тоді вже - у військкомат. Але на той час добратися до Ко­ропа можливості не було. Тож призивався зі Львова, - каже воїн-захисник, який уже двічі був поранений, за якого і день, і ніч молиться мама, котрого, як і кожного, хто на лінії вогню, чекають додому живим.

Грані таланту сільського хлопця

Зовсім коротка розмова по телефону схвилювала мене до ... до сліз. Говорив із Віталієм Харченком із Риботина. Колись - десь 10 років тому - на стадіоні проходили Спортивні ігри Коропщини. Кілька сотень глядачів дуже любили змагання з руко- борства, армспорту. І Микола Медведь, риботинський спортивний організатор, підвів до столу школяра. Я відмовляв: «Не треба, не заявляй. Дорослі зламають його.». Та сталося диво: отой юнак - Ві­талій Харченко - став чемпіоном. Не було рівних Віталію і в змаганнях із бігу на І00 метрів - на районних стартах. Силач. Атлет.

Та зовсім несподівано хлопець відкрив у собі ще один талант. Точніше, відкрила його Любов Віталіївна Карпець, заступник директора Риботинського НВК. і на шкіль­них вечорах, потім на дорослих концертах з'явився такий талановитий виконавець пісень, що всі спочатку були здивовані. А потім... Потім аплодували - голосно і довгенько.

- Віталік у старших класах співав усюди, - розповідає його мама Галина Харченко, яка працює продавцем у магазині «Вацак», що у Коропі. - Перебирає картоплю в сараї - співає, виносить буряк із погреба - співає. Потім вступив до Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв. Із хоровим колективом об'їздив усю Україну, виступав у Польщі.

Пані Галина скинула мені відео. Я не розбираюся в оперному співі. Його голос мене вразив. Я ніяк не міг поєднати отого майстерного артиста з сільським хлопчиком-силачем.

Потім була робота в Носівці, служба в армії. І від'їзд за кордон, у Чехію. Як і більшість молодих хлопців, Віталік не хотів працювати за бюджетні копійки.

«Чекаю, плачу і пишаюся сином»

А потім сталося те, що можуть зробити тільки справжні Герої.
- На початку березня мені подзвонив однокласник сина і повідомив, що Віталік залишає Чехію та їде на війну, - розпо­відає пані Галина. - Він три дні добирався в Україну. Усюди - затори, тисячі зляка­них людей. Третього березня син був у Львові. Ночував на вулиці, сидячи. А одяг легенький - європейська зима не така, як українська. Чому на вулиці? Тому, що все було зайнято: у палатки, готелі, хостели впускали тільки дітей та жінок. Зранку - у військкомат. Яворів. І Луганщина. Війна.





- Як ви все сприйняли?
- Плакала, кричала, лаялась. Десь у душі гордилася вчинком сина, та страх за його життя сковував. За ці сім місяців здоров'я мене залишило. Жодної ночі спокійної. Тривога і страх. Віталіка двічі поранили. Уперше - легше. Удруге його врятувала рукоятка штик-ножа — прийняла на себе частину удару, захистила живіт. Ноги, коліна - все в осколках. Його тягнули з-під обстрілів, а Віталік тільки закривав лице руками, щоб осколки не посікли го­лову. Переживала й тому, що син завжди каже: «У мене все добре». А про біди, про поранення дізнаюся від його товаришів, - розповідає мама. - Висилаю йому посилки.
Частину потрібних речей мені дала вдова загиблого захисника Алла Шаповал, і я вдячна людям, селищній раді, які напо­внюють волонтерський рахунок. Вдячна Аллі - вона справжнє сонечко. А значну частину купувала за свої кошти: і костюм, і фліску, турнікети аж 4, ліків багато, печиво, цукерки. Остання посилка - на 25 тисяч гривень. Бува, Віталік висилає мені гроші: «Купи, мамо, каску і вишли за такою-то адресою, у мого знайомого захисту нема». Чекаю, плачу. І пишаюся сином.

Вчинок справжнього патріота

Телефоную Віталію, на війну.
- Рішення йти в ЗСУ прийняв відразу, 24-го лютого. Більш свідомі захищали Україну в АТО. Для мене тоді це було чимось далеким, ніколи не планував бути військовим, - далеким-далеким голосом розповідає Віталій Харченко, говорить правильною українською мовою, без коропського акценту. Чути його втому. Чути, що йому, насправді, після пережитого, не 23 календарні роки, а десь за сорок. - Та після 24-го ні хвилини не сумнівався. Моя рідна Коропщина, моя родина були в част­ковій окупації. Я повинен їх захищати. Хотів добратися до Коропа, побачити рідних - і тоді у військкомат. Але тоді дістатися до Коропа було неможливо. Тож призивався зі Львова.

Що таке війна? Це постійних страх смерті. І на передовій не так страшно: ти просто живеш і розумієш, що кожна хви­лина може стати останньою. Кілька разів мене рятувала випадковість. Найгірше - думи, коли відводять у тил. Лежиш і ро­зумієш: скоро туди, де кулі шукають тебе щомиті. Звикнути до цього неможливо. Я б не рекомендував їхати на війну тим, хто хоче гострих відчуттів - тут ви їх не зна­йдете. Тут - інше. На війну повинні їхати ті, хто дуже любить свою країну, хто готовий заради неї витримати все.

- Ти не шкодуєш про свій вибір?
- Думаю іноді про це. Міг би працювати в Чехії. Чи в Риботині сидіти. А потім розумію: ні, не зміг би. Совість замучила
б. Мій вибір - захищати Батьківщину, малу і велику. І я не шкодую.
Потім Віталій розповідає, що не всі осколки вийшли з коліна, що вони заважа­ють виконувати бойові справи.
Розмовляю і розумію: веду бесіду зі справжнім Героєм. Коли ми кажемо: вою­вати до останнього. Оте до останнього ви­конують отакі хлопці, борючись із ворогом, із втомою, зі страхом, із сумними думами. Вони захищають Батьківщину!

"Нові горизонти", Володимир ЛУЧКО Фото із сімейного альбому Віталія Харченка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: