Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Борзнянка Юлія Дворнік надає нове прочитання картинам інших худож­ників
Рекламодателям

Радио
Радио

Борзнянка Юлія Дворнік надає нове прочитання картинам інших худож­ників

 

Про неї непросто розповісти словами, бо сама вона працює не пен­злями й фарбами. її світосприйняття яскравіше за будь-яку колористи­ку, а відчуття глибші за найпотаємніші глибини неосяжного космосу. Тому її роботи - це щось набагато більше за сюжет на полотні. Вони пробуджують усі відчуття споглядача, бо самі є тим самим відчуттям.



Поклик від народження

Борзнянка Юлія Дворнік художницею себе не вважає, адже рідко створює власні авторські сюжети. Вона надає нове прочитання картинам інших худож­ників, чи фотографіям, чи просто ескізам. Ба більше, Юлія ніколи й не хотіла бути лише художником, обирала для себе інші спеціальності, бо не бажала ставити ма­лювання на потік, не хотіла примушувати себе малювати щось конкретне на за­мовлення, на продаж, на конвеєр.

«Для мене малювання - це розра­да, своєрідна медитація, перенесення у якусь іншу реальність, - розповідає співрозмовниця. - Яз самого малечку розуміла, що це моє. Почала малюва­ти, щойно навчилася тримати олівця в руках. Найбільше мені подобалися пор­трети. Хоча не кожну людину я можу зо­бразити... Коли довго працюю з кимось, вдивляюся в очі, починаю бачити те, що ховається під зовнішністю. Інколи назовні виходять моменти, які людина не хотіла б показувати, навіть сама про них не во­ліла б знати. А позитивна людина ніби ділиться зі мною часточкою якихось хо­роших якостей, яких я до цього не мала».

У різні періоди життя Юлія спробува­ла різні техніки, фарби й сюжети. До на­родження дітей малювала залпом, але картин не продавала, могла хіба що по­дарувати найріднішим людям. «Не могла з ними розлучитися, це ніби частинку від себе треба було відірвати, - пояснює Юлія. - А ось коли була в очікуванні стар­шої донечки, навпаки: малювала багато, але від усіх картин хотілося позбутися. Та й працювала зовсім по-іншому, не у сво­єму стилі: хотілося ляпати, створювати щось таке експресивне, вируюче, нано­сила об’ємні мазки мастихіном (художній шпатель, - Авт.).

За донею Машею з’явився молодший Славко. І часу на творчість залишило­ся зовсім мало. Це був період, коли від портретів я відійшла: щоб вдивлятися і вловлювати риси обличчя, потрібно 3-4 години спокою, щоб ніхто не відволікав, дав проникнути у сюжет. Із малими ді­тьми це просто нереально. Довелося ма­лювати щось неглибоке, їжу, наприклад (сміється). Хоча натюрморти - зовсім не моє, але потрібно було щось робити, аби не забути техніку».

Художня підтримка незламних

Кількамісячним творчим ступором від­гукнувся в Юлії початок війни. І хоча 22 лютого у родині святкувалося триріччя Славка, був торт, і кульки, і дитячі ігри, настрій був пригнічений. У повітрі вже ви­тало відчуття неминучої біди. Це яскраво відчувала і сама Юлія, і діти, які раз по раз чомусь плакали.

«Коли все почалося, мене накрило страхом, - згадує майстриня. - У першу ніч не могла заснути і зрозуміла, що моє життя мені не належить. Є вищі сили, які вирішують, чи буде у нас завтра. У моїй душі з найпотаємніших глибин підняв­ся біль і страх, заховані на генетичному рівні, пережиті моїми предками. У моєму роду практично всім довелося воювати, кожне покоління спустошила війна. І ось у той момент ця генетична пам’ять відби­лася в моєму мозку так само реально, як те, що відбувається сьогодні.

Спочатку я нічого не могла робити. Лише молилася, багато молилася. А тоді прийшло усвідомлення, що цього зама­ло. Адже у наших військових немає можливості на такий ступор, вони попри все роблять те, що мусять, хоча й не знають, чи повернуться додому. І я мусила щось робити. Це мене розблокувало.

У той момент дівчата-активістки орга­нізовували благодійний ярмарок. Хтось приносив свою випічку, діти не шкодува­ли власних іграшок, і я вирішила внести свою часточку у спільну справу.
Тим паче, давно хотіла зобразити одну з картин херсонської художниці Окса­ни Оснач, яка продовжувала творити в окупованому Херсоні. Раніше мені ніяк не вдавалося налаштовуватися на осо­бливий настрій, стати до роботи. А тут її «Ой, у лузі червона калина» лягла мені на душу. Щоправда, я її трошки змінила: у авторському сюжеті червоні грона ніби кровоточать багряними струмками. Мене захоплює, що крізь кров калини та сірість світу українка художниці може молитися і залишатися світлом. Та все ж мені захо­тілося прибрати кривавість, бо ситуація й так складна.







За кілька днів до ярмарку зовсім випадково у мережі натрапила на ще одне зображення - солдата із дівчинкою. Я просто відчувала, що маю і його перенести на полотно. Картина народилася так швидко, наче хтось сидів і замість мене во­див рукою з пензлем. Абсолютно не мій, рекордний темп, проте на ярма­рок я таки віднесла дві готові робо­ти».

Того дня перша картина майстри­ні знайшли своїх шанувальників і нового володаря. її вдалося прода­ти за півтори тисячі гривень, другу забрали за тиждень із аукціону - за 1300. Так Юлія додала до скарб­нички для купівлі тепловізорів свою часточку.

Ще на одну роботу - дівчинку з глечиком - надихнулася ляльками- мотанками дніпровської художниці Валерії Макаренко. її вона теж ви­дозмінила, перетворивши порожній лик ляльки на живе обличчя ма­ленької україночки з великими не­бесно-чистими очима. За цю карти­ну у лотереї вдалося заробити 2250 гривень, а сама робота, як пообіця­ла її нова власниця, прикрашатиме наш Будинок творчості.

Сьогодні перед Юлією постав но­вий виклик: зобразити наступний сюжет на нестандартному полотні - кришці від «Хаймарсу», яку переда­ли волонтери. Юлія ще не знає, що зображуватиме і як, проте для неї зараз це - не головне.
«Коли складається образ, мені важливо, щоб він був не так техніч­но цілісним та точним, як передавав якусь емоцію, - пояснює відчуття майстриня. - Наприклад, солдат із дівчинкою. Коли я дивилася на нього, мені хотілося плакати. Ні, не від жалю чи розпачу, а від того, на­скільки сьогодні люди змогли для себе щось зрозуміти. Ми відкинули все зайве, стали глибшими і свідо­мішими. У кожного свій ресурс, тому не всім можна йти на фронт, але всі чимось допомагають. Не може бути такого, що комусь немає чого вкласти у перемогу. Тому бабуся несе яйце від курки, господиня - сві­жу домашню випічку, дитина - свою іграшку на ярмарок, хтось донатить на ЗСУ... Військові беруть на себе набагато більше, вони на рівні з янголами-охоронцями бережуть наші життя. Це вони, а не ми їм допомага­ємо. І тому мої картини - це розмова не про якийсь талант, а про бажання щось зробити. Кожна моя робота - це маленька подяка кожному воїно­ві добра...»

Джерело: газета “Вісті Борзнянщини” від 29.09.2022, Марина ГРИНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Борзна, Дворнік, малювання, картини

Добавить в:
 
 


Центр Комплект