Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Військовій медик Людмила Гриценко розповіла, як проходить службу під Бахмутом на Донеччині
Рекламодателям

Радио
Радио

Військовій медик Людмила Гриценко розповіла, як проходить службу під Бахмутом на Донеччині

 

По одній з борзнянських вулиць ішла жінка у військовій формі й бу­кетом квітів. Це Людмила Гриценко поспішала в гості до батьків. Вона не бачила свою родину рівно сто шість днів, відколи пішла доброволь­цем у ЗСУ і стала військовим медиком. Як зустріне її мама, якій нічого не сказали, щоб зробити сюрприз? Подумки йдемо далі разом із нею. Коли Люда схвильовано підійшла до рідного подвір’я, мати не повірила власним очам, кинулася в обійми дочки й могла тільки плакати. Більшо­го щастя годі й уявити...



За потребою на фронті на другому місці після військових стоять ме­дики. Вони потрібні особливо там, де ворог нещадно посипає снаряда­ми. Після кожного такого прильоту на місце виїжджають медичні екі­пажі, цілодобово готові надавати першу медичну допомогу. В одній із таких, під Бахмутом на Донеччині й проходить службу героїня нашої публікації.

Народилася й виросла Люда в Борзні, а після закінчення школи поїхала навча­тися на медсестру в Конотоп.

- Мабуть, класі у восьмому, по теле­візору транслювали телесеріал «Тайго­вий роман». Там головна героїня - ме­дик. Добра, чуйна, уважна до пацієнтів... Вона мене й надихнула на цю стежину,
- каже Людмила.

Трохи більше року пропрацювала мед­сестрою в селі, а потім влаштувалася на декретне місце в райлікарню Конотопа. Згодом її перевели операційною медич­ною сестрою в хірургічне відділення, далі - старшою медичною сестрою операційного блоку.

Тут, у Конотопі, звили з чоловіком сі­мейне гніздечко. Старша донька підрос­ла й теж вирішила піти маминим шляхом
- вступила до Сумського медичного ко­леджу, підростав молодший братик... аж тут - війна, обстріли, страх.

- Суми окупували і я не могла забрати звідти дитину, - згадує перші дні повно- масштабного вторгнення Людмила. - Дивилася новини, прямі ефіри, які люди викладали в соцмережі. Бачила, що там робиться, і розуміла, що мені треба якось дочку витягнути. Там стояли «орки» і «шманали» машини. Та дякую, допомо­гли добрі люди й вивезли її із Сум. До­чка, коли була ще в Сумах, в Телеграм мені прислала фото, як ракета влучила в будинок, де були загиблі мама, тато і дитина років 8-9. Хлопчик. Вони лежали втрьох на землі, закривавлені, без ніг. Ця картина була такою, що навіть важко по­яснити. І саме тоді для себе вирішила, що якщо зможу чимось допомогти, то мушу це зробити. Не змогла просто сидіти вдо­ма, знаючи, що нашим хлопцям на пере­довій потрібна медична допомога.

Нікому нічого не сказавши, Людмила звернулася у військову частину й сказа­ла, що хоче служити. Жінка розуміла, що всі домашні будуть проти, тому сказала, що її викликали у відділ кадрів і мобілі­зували. Уже перед самим виїздом на До­неччину чоловік почав здогадуватися, що й до чого.

- Ми повинні були о шостій ранку ви­їжджати. Я всю ніч не спала, бо чекала дзвінка, після якого могли дати на збори тільки одну годину, щоб прибути на ППД (пункт постійної дислокації - Ред.). Чоло­вік теж майже не зімкнув очей, дрімав і сказав на прощання одну-єдину фразу: «Людо, ну що ж ти наробила? Ти хоч це усвідомлюєш?!». Та я зробила вибір, на­віть не сказала ні батькам, ні сестрі. То вже потім я по телефону сказала мамі: «Не дай Боже, щось зі мною трапиться,
- не плач. Я була готова йти туди, де опи­нилася».


У травні Людмила вже була в Бахмуті. Перед цим пройшла підготовку з інструк­торами, які розказували й показували, як кожна медична сестра, яка прикріплена до екіпажу, повинна працювати з лікарем в унісон. Бойове хрещення Людмила, ма­буть, пройшла в екстреній ситуації перед виїздом: ракета влетіла на пляж, привез­ли поранених. Кожна бригада брала собі людину й з нею працювала: зупиняли кровотечу, підключали крапельниці, пе­ремотували, обробляли опіки.

- У перші дні, коли ми приїхали в га­рячу точку, я до цього ніколи так близько не чула вибухів, - каже співрозмовниця.
- Під Конотопом, коли росіяни стояли, то чула, що стріляли з танків. Але то було зовсім не те. Тут - ракети, САУ, після яких земля ніби втікає з-під ніг. Спочатку було страшно, але тільки за одне - щоб були цілі руки й ноги. Якщо смерть мит­тєва, це не боляче. Хоча коли виникають екстремальні ситуації, ти про це навіть не думаєш. Мізки відключаються й ти про­сто робиш свою роботу, - каже вона.

Коли прилітає ракета - екіпажі напо­готові й поспішають на виїзди: вивозять людей з-під обстрілів, надають невід­кладну допомогу відправляють у шпи­таль. І таких виїздів дуже багато, тож розслабитися часу практично немає. Але тут кардинально змінюється ставлення до життя, впевнена Людмила.

- Я, мабуть, більше стала цінувати ко­жен день. Коли була цивільною, чекала якогось свята, особливої події. А зараз проживаю кожен день і просто щаслива тільки від того, що цей день для мене настав. На світ стала дивитися зовсім іншими очима. І на людей також. Дуже багато зустріла розчарувань, коли при­їжджала додому на п’ять днів: здорові чоловіки п’ють каву й розповідають, як повістки розносили по дворах, як вони, побачивши патрульну машину, втікали. Ти ж - кремезний чоловік, і в тебе совісті вистачає таке розказувати?

Хлопці, які були на передовій, зовсім інші. Вони переживають не за себе, а за своїх побратимів. У нього травма, зір «полетів», слух відібрало, а він, командир одного з батальйонів, каже: «Ні, я не хочу до шпиталю. У мене хлопці там, в окопах. Дайте якусь пігулочку від контузії й від­правте назад». Це така в людина сила волі, що йому все одно, що далі буде гір­шати здоров’я, може і взагалі осліпнути. Він переживає за своїх людей.

Не дивлячись на всю небезпеку, Люд­мила любить свою роботу і знає, що робить корисну справу не за якісь на­городи чи привілеї, а за просте людське «дякую». І пам’ятає, що найголовніше в її професії — милосердя.

Дуже важливо, що її вибір усе-таки прийняла сім’я. Чоловік жодного разу не поскаржився, що йому самому з дітьми тяжко, хоча Люда це відчуває. А діти?

Вони просто чекають маму.

- Таких, як мій чоловік, ще треба по­шукати, - каже військовий медик. - По­стійно мені нагадує: «Одягай шолом. Ми тебе чекаємо. Ти нам потрібна». І це най­цінніші в світі слова.

Війна закінчиться, я повернуся до сво­їх обов’язків. Буду все це згадувати, як страшний сон. Дуже б хотіла якнайшвид­шої перемоги. А хлопцям на передовій і всім нашим людям - щоб Бог їх вберіг від усього страшного. У кожного є мама, дружина або чоловік, діти... Щоб вони всіх-всіх дочекалися.

Газета "Вісті Борзнянщини", від 22.09.2022, Людмила ШУЛЬЖИК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: медик, Гриценко, Борзна, Бахмут

Добавить в:
 
 


Центр Комплект