Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » 34-річний Максим з 1-ої танкової бригади прихистив покинутого кане-корсо з Чернігова і навчає його розпізнавати міни
Рекламодателям

Радио
Радио

34-річний Максим з 1-ої танкової бригади прихистив покинутого кане-корсо з Чернігова і навчає його розпізнавати міни

 

Роккі ніколи не був ні піротехніком, ні військовим псом. Він — доглянутий та випещений, жив з господарями у Чернігові. Однак 24 лютого увірвалось у реальність, розбивши вщент мирне життя і людей, і тварин. Невідомо, що довелось пережити цьому чотирилапому красеню й де поділись його господарі — скоріш за все вони або виїхали, або… про погане не хочеться думати.



Тваринка найзапекліші дні обстрілів десь пересиджувала серед завалів, а коли потроху почало стихати, сама прийшла на СТО до волонтерів, які займаються ремонтом військових автомобілей.

Потішний симпатичний пес одразу став об’єктом уваги, його підгодовували й пестили. Були спроби навіть забрати чотирилапого жити в домівки, однак дворічний пустун не міг справитись з потягом до різноманітної шкоди — гриз меблі, псував речі. Тож врешті його постійним місцем проживання стала територія СТО. А оскільки, незважаючи на добру і грайливу вдачу, Роккі все ж має досить загрозливий вигляд, його довелось утримувати на ланцюгу, від чого він страждав.

Таким його побачив і 34-річний Максим, який у складі 1-ої танкової бригади з першого дня стояв на обороні Чернігова.

— Я приїжджав до волонтерів лагодити військові машини й там познайомився з Роккі, — каже військовий.— Розумів, що собаку такої породи (судячи з фото це собака породи "кане корсо" з некупированими вухами) не можна тримати на ланцюгу. Тож брав і виводив його на прогулянки. Таким чином ми потоваришували й прив’язались одне до одного. Однак забрати чотирилапого товариша з собою я зважився не одразу.

Максим з побратимами побували в скаженому пеклі Лукашівки, Анісова, Киїнки, Количівки. Каже, через величезну кількість знищених людських домівок на вулиці опинилось дуже багато домашніх улюбленців. В Анісові, наприклад, на позиції наших військових у пошуках прихистку й харчів приходило багато котів. Здебільшого вони підхарчовувались, перепочивали й відправлялись далі у своїх котячих справах — до наступного візиту. А одне підрощене кошеня не відходило від хлопців ні на крок. Окоп то окоп, підвал то підвал — всі тяготи війни ділили навпіл. Кота за його сміливу й бойову вдачу назвали Матросом. А коли рашисти почали свій відступ, наші воїни почали змінювати свої позиції, збирати речі й пакуватися по машинах, Матрос проявив неабияку котячу винахідливість — він просто заплигнув в автомобіль до Максима і його побратимів і разом з ними рішуче попрямував до нового місця призначення — на Городнянщину, куди вони прибули 5 квітня. А що? Служба є служба. Треба передислоковуватись — то треба.



— Разом з Матросом з нами приїхав сюди ще один собака —вівчарка, яка прибилась до нас у Анисові, —розповідає Максим. —Але по прибуттю мені дали нове завдання і я був вимушений відлучитися, тож залишив пса на інших хлопців. А коли повернувся, вони вже так звикли одне до одного, що мені жалко було їх розлучати. Він теж служить тут, але в іншому місці. А з нами залишився Матрос. Тож я, провідуючи Роккі в Чернігові, поступово вивчав літературу про цю породу собак і, розуміючи, що ланцюг зіпсує йому життя, все ж через деякий час вирішив його забрати в нашу сім’ю з восьми чоловік і кота. Хлопці не були проти.

Максим зізнається, що клопоти з Роккі потребують багато часу. Його треба не просто годувати, а й вчити, призвичаювати до особливої служби. Для цього його вихователь вивчає кінологічну літературу.

Песик вже слухається різних команд — «Сидіти!», «Лежати!», «Дай лапу!», «Голос!». Максим вже навчив його розпізнавати протитанкові міни, навіть якщо вони прикопані в землі. Для цього використовував звичайну тушонку, спочатку орієнтуючи Роккі на привабливий для нього запах. Пес виявився здібним учнем. Але, каже Максим, у той же час і великим симулянтом та гравцем на публіку. Найкраще в нього виходить «побиратися» в магазині, де серце продавчині щоразу розтає від жалісливого погляду і прохально складених лапок. Ну не може Роккі встояти перед спокусою тістечками, печивом і цукерками, хоча ці продукти йому протипоказані.



А ще пес дуже любить кататися на машинах та коли його випускають бігти за авто по дорозі. Бо ж регулярні пробіжки — то запорука здорового способу життя. На день йому треба пробігати мінімум 15 кілометрів. Своєю сім’єю Роккі вважає військових, з якими ділить стіл і дах. У житло, до речі, він заходить самостійно, коли заманеться, на правах старшого, навчившись самотужки відкривати двері. Він чесно ходить в наряди й несе чергування по графіку разом з господарем. Але у вільний час не минає нагоди погнатися за куркою, яка може трапитись десь поблизу людських осель. Максиму вже довелось відшкодовувати господарям втрати пернатого господарства і пояснювати Роккі, що на його мисливські та пастухові інстинкти а також на молодість і невихованість на війні знижка не робиться.

— Роккі—загальний улюбленець, —посміхається воїн. —Дівчата-волонтери в ньому душі не тямлять. Знаючи, що цей пустун великий мерзляк, забезпечують його одягом, привозять м’які іграшки, які він обожнює тріпати й носити в зубах. До речі, для Матроса волонтерка Маша Мося з Пекурівки теж зшила чудову одежинку. Тож наші хлопці екіпіровані на зимній час належним чином. Людям вони віддячують відданістю й любов’ю. Роккі взагалі майже всіх любить з першого погляду, а от Матрос з ним тримає дистанцію — демонстративно ігнорує заклики до дружби. Характер!





Тваринки серед військових почуваються комфортно. Вони вже забули звуки скажених обстрілів і вибухів. Тут вони в безпеці — поруч з тими, хто, як вони бачили, добряче давав по зубах супостату. А ще вони відчувають свою значимість — як не як, а знаходяться на військовій службі. А що є важливіше в нинішній час?

На Максима вдома, в Чернігові, чекають дружина Тетяна й семирічна донечка Валерія. Їхня квартира зазнала руйнувань під час бомбардувань Чернігова, тому нині вони мешкають в малесенькому приватному будиночку разом з двома домашніми котами.

Максим каже, що після війни Роккі забере з собою. Можливо, Матрос і залишиться тут, на мирній Городнянщині, бо йому дуже до вподоби припали місцеві миші, яких він ловити великий майстер. Але то буде його вибір, іншого він не дозволить через свій залізний характер. І він поки що не визначився, хто з підлеглих йому військових людей більше до душі — принаймні, спати влягається у ліжко з кожним по черзі.

А Тетяна й Валерія вже чекають додому свого Максима разом з Роккі. Бо бойових друзів не зраджують і не кидають. А Роккі по секрету їм сказав, що хоч військових таємниць і не видають, але Перемога вже скоро. Тож хай вірять і чекають — це так потрібно, коли ти на військовій службі в воєнний час.

Джерело: “Новини Городнянщини”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: кане-корсо, собака

Добавить в:
 
 


Центр Комплект