Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Марія Радченко з Городні відзначила 100 річний ювілей

Радио
Радио

Марія Радченко з Городні відзначила 100 річний ювілей

 

Сто років життя нарахувала поки доля жительці м.Городня Марії Федорівні Радченко. Народилася жінка 1 серпня 1922 року в Івашківці. ЇЇ батько загинув у Другу світову під Ленінградом, а брат, який служив в авіації— під Москвою. З трьох сестер Марія залишилась у матері старшою. Уляна та Галина були меншими, а Марія вже встигла знайти свою долю — її чоловіком став Володимир Сафронов. Марія вже чекала свого первістка — доньку, як її чоловіка фашисти забрали в чернігівську тюрму й розстріляли за зв’язок з підпільниками. Маленька Ліда народилася у жовтні 1943-го року, через кілька місяців після того, як його не стало.



Однак чарівна врода юної вдови не залишила байдужим бравого гвардії капітана Миколу Радченка, капітана танкової роти, який після важкого поранення й тривалого лікування в шпиталі приїхав у Івашківку в гості до свого ординарця Павла. Там він зустрівся з Марією і побачив в ній свою долю. Павла поранило під Будапештом, за взяття якого він мав нагороди. Тоді, якби товариші не витягли його з поля бою, шансів вижити в бійця не було б. Навіть після довгого перебування в шпиталях в його тілі назавжди залишився шматок заліза від ворожого снаряду, що не могло не позначитись на здоров’ї , але аж ніяк не заважало пізнати смак справжнього сімейного щастя. Кохана дружина подарувала, окрім доньки Ліди, своєму капітану ще шістьох синів, яких вони разом виростили й вивчили і п’ятеро з яких стали військовими.

— Один я, найменший, не пішов батьковою стежиною, — посміхається наймолодший з них, 62-річний Віктор, який разом з дружиною Вірою нині доглядають за батьківською хатою і за мамою. — Всі мої брати і найстарша наша сестра Ліда народились на Городнянщині.

Спочатку наша родина жила в Івашківці, потім переїхала в Макишин, де батько був головою колгоспу. В 50-их роках. А мама ще до війни закінчила чернігівський Учительський інститут, тож працювала в сільській школі, викладаючи російську мову та літературу. Потім батьків брат покликав його на Донбас працювати. Я народився вже саме там. А на Городнянщину ми всі знову повернулись у 1966 році. Саме тут я пішов у перший клас.

У Городні перший рік родина жила у винайманому житлі по вулиці Комсомольський, поки райзаготконтора, директором якої був голова сім’ї, будувала для них фінський будинок. Потім Микола Радченко працював директором цегляного заводу в Хотуничах, згодом — у міжколгоспбуді, а перед виходом на пенсію — майстром в комунгоспі. Воєнне поранення давалося взнаки і останні роки свого життя він хворів. Весь цей час біля нього була вірна дружина. Микола Радченко пішов з життя у віці 80 років — якраз 9 травня, у День перемоги, в 1997 році.








Не пошкодувало життя й двох їхніх синів — матері довелось пережити смерть Анатолія і Олександра. Один з них жив у Чернігові, другий — в Тольятті.

— Ліда зараз живе у Чернігові, — каже Віктор. — Там же й Володя. А я, Валера й Коля — тут, у Городні. У мами п'ятнадцять онуків, а правнуків швидко не перерахуєш— бо в кожного з онуків по двоє, а то й троє власних дітей. Останній раз ми усі збирались на маминому подвір’ї коли їй виповнилось 90 років, тобто десять років тому. Тоді й Сашко з Тольятті приїжджав. Він кадровий військовий і його сини теж. Від початку подій у 2014 році наше спілкування стало дещо напруженим — у кожного була і є своя точка зору на події, які відбувались. А зараз, коли почалась повномасштабна війна, не спілкуємось зовсім — немов різними мовами говорим.

На запитання про секрет маминого довголіття Віктор, подумавши, каже, що вона прожила нелегке життя й завжди важко працювала. Семеро дітей, великий город, зразковий лад у хаті та на подвір’ї і чоловік, прикутий хворобою до ліжка останніми роками. Ніколи було сидіти, склавши руки. Навіть у 80 років Марія Федорівна ще до останнього листочка вигрібала подвір’я й клумби — Віктор каже, що вони зараз не справляються зробити такий порядок на батьківському подвір’ї, який підтримувала вона, коли сили і здоров’я ще не зраджували.
Попри те, що господиня практично втратила зір, вона має ясну пам'ять. І часто згадує про найбільш світлі роки свого життя, коли біля неї були всі її діти, а от про війну говорити не хоче. Ні про минулу, яка відняла батька, брата й чоловіка, ні про нинішню, яку як дійсність їй сприйняти важко. У період ворожого оточення Городнянщини дуже сумувала за білим хлібчиком, якого ніде не можна було кілька тижнів роздобути. «Ось як прогонять чужинців — їстимемо й білий хліб» — заспокоювали її син з невісткою.

— Тиск мамі щодня міряю, — каже Віктор. — Як менше 150-ти, не даю таблетки. Вона зайвий раз їх вживати не хоче, каже, що за все життя їх вже стільки наїлась, що в старості вони тільки шкодять. А так вона ще молодцом тримається незважаючи на те, що доля підкидала чимало випробувань. Але були й світлі та теплі періоди, спогади про них і розраджують її.

Ми йдемо до кімнати й Віктор дістає кілька старих альбомів. Каже, що батько був великий любитель зберігати сімейні фото. Дійсно, кожен аркуш прикрашений дбайливо вирізаними й приклеєними квіточками та орнаментами. А зі світлин дивляться чисті й усміхнені очі. То пам’ять довжиною у цілий вік.

Джерело: “Новини Городнянщини”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Радченко, Городня, довгожителька

Добавить в:
 
 


Центр Комплект