Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Роман Пилипенко - прикордонник, гартований АТО і битвою за Чернігів
Рекламодателям

Радио
Радио

Роман Пилипенко - прикордонник, гартований АТО і битвою за Чернігів

 

За плечима - два роки служби на Донбасі. Хрещений пекельними боями і за рідний Чернігів. Неодноразово поранений. І рани не лишень на тілі. Зранена і душа молодого бійця, у якій - величезне почуття патріотизму і прагнення захища­ти свою країну, її народ, найближчих серцю людей, рідний куточок. Ці слова про 29-річного Романа Пилипенка з Понорниці. Свого часу він обрав мирну професію, але почуття обов'язку перед Вітчизною взяло верх. Отримавши диплом магістра, хлопець подався ... на службу, віддавши перевагу прикордонним військам.



Батьківською стежкою

Кожен із нас вибирає свій шлях у житті: хтось шукає легкі стежки, а хтось - навпаки, свідомо обирає дорогу непросту, часом ризиковану, небезпечну. До когорти людей, котрі пішли військовою дорогою, належить і 29-річний Роман Пилипенко з Понорниці. Нині він уже старший лейтенант. Свого часу хлопець закінчив «Чернігівську по­літехніку». Та коли на руках був диплом магістра, понорничанин підписав контракт на проходження військової служби. Об­рав прикордонну службу. Що ж спонукало земляка змінити мирну професію на вій­ськовий обов'язок? Свою велику роль у цьому рішенні, вочевидь, відіграла позиція батька - Володимира Миколайовича, який строкову службу проходив в Афганістані і був прикордонником.
- Для мене батько був і є авторитетом. Він пройшов через Афганістан, - каже Ро­ман. - Із самого малку він дуже часто брав мене із собою на різні заходи, приурочені афганським подіям. Тому тема прикордон­ної служби та війни - для мене не чужа. А підписати контракт на військову службу - це було моє свідоме рішення.

Військова сторінка понорничанина по­чала писатися у 2017 році у Чернігівському прикордонному загоні. Службу зі звання солдата почав у відділі прикордонної служби «Дніпровське». Згодом закінчив сержантську школу. Та на цьому свою військову освіту не припинив. У 2019-му Роман вступає до Національної академії Державної прикордонної служби України у Хмельницькому. Зростає прикордонник у військових званнях, піднімається по кар'єрних сходинках, працюючи на різних посадах, і боронить північні кордони своєї держави.

Гарячими точками сходу

2020-й став для Романа рубіжним роком у його військовій біографії. Прикордонник виявив бажання служити безпосередньо у зоні бойових дій. І бажання те було досить сильним, бо ж Роману довелося написати аж дев'ять рапортів, поки керівництво дало добро на проходження служби на Донбасі.

- Ви ж могли спокійно собі служити на кордонах Чернігівщини і не йти на війну. Чому рвалися в АтО/ООС?
- Я хотів пройти службу і там. Адже мої хлопці, мої одногрупники, уже побували в АТО/ООС, бачили, що таке війна. Крім того, є таке почуття, яке називається патріотизм. Я ж військовий, я теж повинен там бути, - відповів Роман.

У зоні АТО/ООС прикордонник прослу­жив два роки. Зайве говорити, що служба та була досить небезпечною, бо йшла війна. Звичайно, на той час на сході було дещо спокійніше, ніж коїться нині, але смерть чатувала воїнів на кожному кроці. Служив у складі 11-го Краматорського при­кордонного загону на посаді начальника вогневого відділення, був і начальником гранатометного відділення. Бойове за­вдання наших прикордонників — охорона лінії розмежування, стояли і на блокпостах, проводили рейди. За ці два роки пекельний схід Роман пройшов, як кажуть, і вздовж, і впоперек: Водяне, Мар'янка, Дебальцеве, Авдіївка, Костянтинівка, Краматорськ, Світлодарська дуга... Регіон, каже Рома, зруйнований.
- Візьмемо, наприклад, Костянтинівку. До війни тут працювала аж 32 заводи. Нині у місті майже нічого не лишилося, - розпо­відає земляк.

Умови служби — спартанські

- Ми місяцями жили десь серед поля. Рідко заїжджали на заставу. Інколи винаймали квартиру, без тепла, аби помитися і попрати свої речі, - розповідає воїн. - Забезпечення харчами було середнім. Воду самі собі возили, самі собі їсти щось варили, інколи і не варили, не до їжі було. Ротацій у нас не було, але відпустки нада­вали, приїжджав до батьків.

- А батьки знали, де проходить ваша служба?
- Батьку я відразу сказав, що їду в зону АТО/ООС, а мамі довго не зізнавалися. Коли дізналася, плакала, звичайно, - каже прикордонник. - Але це було моє рішення. Намагався телефонувати своїм вранці і ввечері, щоб менше хвилювалися.
Плакала мама і молилася, аби їхній син повернувся з війни. Слава Богу, дочекали­ся. Хоча і пораненим (отримав у зоні АТО дві контузії), але живим.

Ще під час служби в зоні АТО наш земляк отримав відзнаку Командувача об'єднаних сил - медаль за «звитягу та вірність», медаль за «Громадянську муж­ність», нагрудний знак «Козацький хрест» третього ступеня, а згодом на грудях

земляка був «Козацький хрест» і другого та першого ступенів. Це нагрудний знак входить до числа відзнак за героїчні вчинки військовослужбовців, які захищали терито­рію України від російських окупантів.

А в лютому цього року скринька на­город нашого захисника поповнилася ще однією відзнакою - медаллю «За звитягу та мужність», яку вручили Роману в Черні­гівській обласній державній адміністрації.

На війну - із лікарняного ліжка

24 лютого. Роман був саме на лікар­няному. Аж тут ранковий дзвінок від колег.

«Наших уже шістьох поранило», - по­чув від своїх прикордонників. Мова йшла про хлопців, із якими я служив на заставі вогневої підтримки, - згадує Роман першу звістку про війну. - Крапельниця докапала - і воювати. Мої колеги вже того дня при­були до Чернігова. Заскочив додому, аби взяти бронежилет, який купив, ще як був в АТО, і до своїх.
Бої за Чернігів були страшними і кро­вопролитними. І всі, хто боронив місто від навали рашистів, ціною свого життя не дали ворогу взяти обласний центр.

- Прикордонники як піхота прикривали Першу танкову бригаду. Наших у боях за місто полягло дуже багато. А скільки піхоти лягло! А скільки ранених! Дуже багато і скалічених. І взагалі вважаю, що всі люди, які побачили, що таке війна, пережили її страхіття, уже зі скаліченими душами назавжди, - каже Роман.

Ворог бомбив місто майже щоночі. У ніч з 4 на 5 березня було чергове авіабомбардування. Роман зі своїми побрати­мами стояли саме на чергуванні поблизу хлібозаводу.

- Тієї ночі місто знову бомбив СУ-34. Ворожий літак скинув бомбу ФАБ-500. Ми стояли десь метрів за сімдесят від епі­центру. Вибух був наскільки сильним, що ударною хвилею всі дерева наче хтось ко­сою скосив. Нас від смерті врятували стіни хлібозаводу. У першій стіні було невеличке вікно - його вирвало ударною хвилею. Осколки ж летіли куди попало. Спробую пояснити, з якою силою вони летять і на­скільки є смертельно небезпечними. Один осколок пробиває першу бетонну стіну, потім - другу, цегляну, пробиває піч з нержавійки і через третю стіну йде навиліт. Шансів вижити від такого осколка немає, - розповідає оборонець Чернігова.

Під час цього авіанальоту Роман отри­мав ще одну контузію. Але за медичною допомогою не звертався. Переходив її на ногах. Треба було воювати, каже, ніколи лікуватися. Ще одне бойове поранення оборонець Чернігова отримав 2 квітня. 31 березня ворог почав уже відходити з нашої території, але ворожих угрупувань на той час вистачало. І під час бойового завдання прикордонник отримав поранення руки. - Я ще два дні після поранення бігав із пере­битою рукою, - каже воїн. - Не було можли­вості звернутися за медичною допомогою.

Війна дала бойовому офіцеру ще й іншу спеціальність. Свого часу наш земляк неодноразово проходив курси тактичної медицини, і отримані знання стали життєво необхідними і тоді, коли був в АТО/ООС, і тоді, коли боронили Чернігів. Рятувати своїх доводилося не раз. На війні треба багато чого вміти і знати, аби вижити. І офіцеру довелося бути і водієм важкої тех­ніки, і військовим механіком, проявляючи й ініціативність, і кмітливість. Згадував Рома, як під ворожим вогнем встановлювали зенітну установку.

- Під мінометними обстрілами робили ту установку, варили, ліпили, як-то кажуть, на колінах, аби встановити її на кузові. Ця установка нам багато в чому допомогла, адже це мобільність вогневого засобу, вона була постійно розкладена на кузові машини. А це дуже важливо під час бою, - розповідає воїн.

- Для вас як людини військової, що най­страшніше на війні?
- Смерті я не боюся, бо не знаєш, коли та куля тебе наздожене, хоча жити хочеться всім. На війні треба постійно бути обережним, продумувати кожен крок. На­віть більше, прорахувати на декілька кроків уперед. Я ніч, бувало, не сплю, перед тим, як виходити на вогневий рубіж, думаю, як правильно зробити, зберегти своїх хлопців. Для мене найстрашніше, коли гинуть мирні люди, коли плачуть осиротіли діти, - від­повів Рома. - Мені довелося спілкуватися з людьми тих сіл, які були в окупації. Речі розповідають страшні. Рашисти дуже без­пощадні. Вони не жаліли ні дітей, ні жінок, ні старих.

- Ромо, ви досить спокійно розповідаєте про війну.


- Усі емоції я вже пережив там, на Дон­басі. Хоча маю сказати, що бої за Чернігів були набагато важчими, арсенал зброї був значно потужнішим: смерчі, урагани, касетні бомби ... В АТО на той час такого не було.
Довгенько ми говорили з молодим офі­цером про його службу, таку небезпечну, але ту, яку Рома обрав свідомо. У свої 29 років прикордонник багато чого побачив, пройшов не одне коло пекла, що зветься війною, і нині наш земляк, гартований АТО/ ООС і боями за Чернігів, знову - зі зброєю на захисті державного кордону України.

Джерело: газета “Нові горизонти”, Людмила ВЛАСКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Пилипенко, прикордонник, війна

Добавить в:
 
 


Центр Комплект