Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Переселенка з Донеччини Оксана Маричева: «Хочеться перемоги... і додому»

Радио
Радио

Переселенка з Донеччини Оксана Маричева: «Хочеться перемоги... і додому»

 

Аби відволіктися від сумних думок й чимось зайняти руки, Оксана допомагає тітці Любі по господарству й на городі, їздить з донькою до школи, у спортзалі якої разом з іншими волонтерами плете маскувальні сітки, ходить по інстанціях у пошуках роботи й розуміння - намагається приз­вичаїтись до свого нового життя і мріє якомога швидше повернути­ся додому, на Донеччину...

Серебрянка... Село на кордоні Луган­ської й Донецької областей, по правий берег Сіверського Дінця. Усього за кіль­ка кілометрів від Сіверська, центру їхньої територіальної громади, на підступах до якої наразі ведуться активні бойові дії. Як би зараз Оксані хотілося піднятися на вершину їхньої Мар’їної гори, звід­ки розстилається розкішний краєвид на оточене м’яким шовком зелених па­горбів мальовниче село, до якого ніжно тулиться блакитна прохолода прозорої річки. Чи хоча б просто пройтися знайо­мою вулицею й зустрівшись з кимось із односельців, привітатися, розпитати про життя-буття, поділитися своїм, на­болілим, прочинити хвіртку й ступити на власне подвір’я, де все таке рідне, близьке, знайоме - дім, сад, квітник. На жаль, навіть такі маленькі людські радо­щі Оксані Маричевій зараз недоступні.



На знімку: Оксана МАРИЧЕВА з донькою Софійкою

Переселенці. Люди з цим статусом в незалежній Україні вперше з’явилися більше восьми років тому, коли росія, чомусь вирішивши, що має право грубо втручатися у наше життя, забувши про всі канони людяності й добросусідства, підло напала на нашу суверенну держа­ву, відібрала частину наших територій й заходилася встановлювати там свої порядки, з якими змирилися не всі. Вну­трішньо переміщені. Позаду - мирне життя, дім, робота, друзі й рідня. З собою - біль і страх перед невідомістю. Не зважаючи на «прильоти» й часткові руйнування, з чотирнадцятого року при­фронтова Серебрянка вчилася вижива­ти в нових умовах.

Побитий шифер на будинку Оксана замінила, вставила нові шибки. Щоправда, школу в селі закри­ли, тож жінці, котра працювала там ку­харем, і на руках у якої на той час було двоє неповнолітніх дітей, довелося шу­кати нове місце роботи. Влаштувалася покоївкою в один з місцевих готельних комплексів.

Поступово призвичаїлися й до постійного гулу бомбардувальників, що пролітали над селом, і до військової техніки, що проходила трасою через Серебрянку на Лисичанськ. І пізніше, після повномасштабного вторгнення росіян на нашу територію, коли ворожа авіа­ція й артилерія гатили, що було сили, а все навколо було у вирвах та руїнах, вони, ховаючись у підвалі, все ще не зважувалися на переїзд. Та й куди їха­ти, якщо батьків вже давно немає, дядьки, тітки перебували на підконтрольній росії території, а двоюрідні брати - не з примусу, а за власними переконання­ми - пішли воювати в армію ДНР. І навіть рідна сестра, яку вона з дитиною свого часу прихистила у своєму домі, не про­сто залишилася на окупованій території, а всім серцем була за росію.

Як Оксана не намагалася достукатися до неї, як не пояснювала про всі примарні принади «русского мира» - безрезультатно. Тоді жінка просто викреслила їх зі свого жит­тя. Та й для них Україна, а разом з нею й Оксана з дітьми Владиславом та Софійкою, сьогодні залишаються ворогами й націоналістами.


Усе вирішив черговий авіаційний «приліт»: треба було рятувати дітей. Вже не ходили ні рейсові, ні навіть евакуа­ційні автобуси. За півгодини, хаотично схопивши якісь речі, вискочили на до­рогу й попутним транспортом дісталися до Бахмута, а звідти - до Дніпра. Якийсь час перебували у волонтерському цен­трі, гарячково думаючи, куди їхати далі - без грошей, документів, з мінімумом одягу.

Допомога прийшла, звідки і не че­кали - зателефонувала тітка колишнього чоловіка Оксани, для якої донька-киянка купила дім у Носівці, й запропонувала пожити з дітьми в неї. До Києва теж по­щастило дістатися без проблем - якраз односельці з Серебрянки їхали власним автомобілем до доньки у столицю. А по­тім знайомі хлопці-волонтери завезли жінку з дітьми у Носівку, прямо під двір до тітки Люби та дядька Івана Оченашенків. Ось вже три місяці в них і живуть.

- Дуже вдячні усім людям, котрі до­помогли нам і з переїздом, і з облашту­ванням - розповідає Оксана. - Умови тут дуже хороші, і ставляться до нас добре, але ж розуміємо, що це тимча­сово. Потрібно збирати себе, як то ка­жуть, докупи й починати нове життя. А як? Треба шукати житло, а для цього потрібні гроші. Поки що й без роботи, та й трудова книжка лежить з усією бух­галтерією у підвалі нашого готельного комплексу «Дрімвуд» - нам наказували не роз’їжджатися, мовляв, з червня но­вий сезон починатиметься. Хотілося б і Влада на роботу прилаштувати, бо поки що вдома з повісткою сидить.

Софійка п’ятий клас закінчувала вже онлайн на Донеччині, у Сіверській школі №2, теж тепер треба десь тут влаштовувати. Пі­сля переїзду ми стали на облік як вну­трішньо переміщені особи, звісно, отри­муємо виплати, але ж їх мало для того, щоб почати облаштовуватися тут. Коли тікали від снарядів та бомб, було зро­зуміло, що рятуємо свої життя. А тепер як? Щиро кажучи, часом такий відчай бере через невідомість та неможливість щось змінити.

Всі кажуть, мовляв, по­чекайте, ось закінчиться війна і тоді все зміниться. А що зміниться у мене, якщо я навіть ще не знаю, чи вцілів мій дім, чи зможу я в нього колись повернутися?

Мені дуже подобається ваше місто. Таке затишне, чисте, впорядковане, люди дружелюбні у вас і дуже праць­овиті - це добре видно, як з любов’ю облаштовують свої обійстя та городи.
І я по доброму заздрю тим, хто не жив під бомбардуваннями, не бачив і не чув усіх тих страхіть. А ми? Ми щодня з не­терпінням очікуємо нові повідомлення з фронту - як там Бахмут, як Лисичанськ, чи тримаються наші війська в Сіверську. Це ж наші, рідні місця, українські воїни боронять, здоров’я, життя свої кладуть. А тут.. Якось повела доньку на міський пляж, а там компанії відпочивають - під­пили, пісні співають, з динаміків музика голосна, «Слава Україні» кричать. Якась паралельна реальність. Прикро. Дуже хочеться перемоги. І додому.

Джерело: газета "Носівські вісті" від 28.07.2022, Катерина МИХАЙЛЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Маричева, переселенка, Носівка

Добавить в:
 
 


Центр Комплект