Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » В’ячеслав Матвієнко воював в легендарному полку «Азов»
Рекламодателям

Радио
Радио

В’ячеслав Матвієнко воював в легендарному полку «Азов»

 

Він захищав Маріуполь - мі­сто, в якому жив. Він боронив Азовсталь. З 16 березня зв’яз­ку з ним нема. Пізніше бать­ки побачили в інтернеті, що їх сина нагороджено орденом за мужність III ступеню посмерт­но. Та вони вірять, що їхній син живий і ніщо не змусить їх повірити у смерть В’ячеслава, доки вони не побачать його тіло. Нещодавно в батьків взяли аналіз днк, та надія не згасає, що їх Славка живий.

Хто ти, нікчемна людина, яка прийшла на нашу землю і натворила такої біди? Що відчувала твоя душа до того моменту, коли ти перетнув кордон і став терористом - вбивцею? Чи бачив ти, погань, любов від батька, матері, родичів, друзів, сусідів? Чи відомо тобі взагалі, що таке любов до рідних, до землі, до Батьківщини? Якби ти знав, як на­род України мужньо повстане на захист і буде від­давати свої життя за майбутнє під мирним небом, може, тоді задумався хоч на хвилину «нащо я тут?» Принесеного лиха не забути, не пробачити. Скільки горя, вкрадених мрій, зруйнованих доль. Вже май­же 6 місяців, як наш народ мужньо б’ється з воро­гом. Та війна ця почалась ще 8 років тому. Серед воїнів ЗСУ чимало тих, хто воює вже 8 років і ні на мить не випускав зброї з рук. Серед них і В’ячеслав Матвієнко, чия бабуся проживала в Масалаївці (Сосницький район Чернігівської області). Цієї осені минає два роки, як Матвієнко Катерина Омелянівна відійшла у вічність. Вона не дожила до страшної війни, та її життя і без того щасливим не назвеш. Чоловік помер рано і залишив її з 4 сина­ми на руках. Двоє синів Руслан та Володимир по­мерли молодими, відкривши рану на все життя, яку не залатати. Василь живе в Одесі, а Олег про­живав у Макіївці. Його єдиний синочок В’ячеслав народився на Паску 15 квітня 1990 року. Яку при­ніс радість, адже він був довгоочікуваний перший онук. Серед роду Матвієнків він народився рудим, як золоте сонце.

Всі дивувалися - звідки такий ко­лір, адже в обох батьків темне волосся? Та через рік у Василя з’явилась донька з таким же золотим волоссям. Мабуть, в роду були рудоволосі предки. Хоча сама бабуся росла в родині, де крім неї росло ще 10 дітей, та жоден не міг похвалитись, що у них діти й онуки золотоволосі. В’ячеслав обдарований - він малював неймовірні малюнки олівцем. Любив гостювати у баби Каті в селі - тут річка, гриби, по­ряд ліс, свіже повітря, а там, в Макіївці, з вікон ба­гатоповерхівки виднілись терикони. Кругом шахти, повітря димчасте, брудне. Та ми любимо ті місця, де живемо, не за те, якими гарними вони є, а за те, що вони просто рідні. Ось так і В’ячеслав любив свої рідні краї. А ще він був великим фанатом фут­больного клубу «Шахтар». В Донецьку побудували стадіон «Донбас Арена», де грала матчі його най­краща команда. Жодного матчу він не пропустив. В’ячеслав належав до категорії затятих вболіваль­ників і їздив з друзями дивитись гру «Шахтаря» по інших містах. Тоді батькам казав: «Все добре, не хвилюйся за мене», а вже з роками якось признав­ся, що бійки між вболівальниками різних футболь­них команд проходили регулярно. Він теж поряд зі своїми друзями - фанатами і «відгрібав» і «на­валював». Такі «правила» після гри», - жартував В’ячеслав. Життя минало щасливо - місто, яке лю­бив, друзі зі спільними інтересами, які за тебе го­рою і прикриють в разі чого, новий стадіон Донбас Арена...І одруження в 2011 з дівчиною своєї мрії, в яку закохався з першого погляду.

І так було до 2014 року. А тоді "зелені чоловічки" принесли «руській мір» і прийшли на його землю захищати «руськоязичних». Війна постукала в самі двері - в місті владу захопили путінські шавки і вида­вали себе нібито за ображених українців, які ой як страждали від «бандерівців». Кругом лунали вибу­хи. Квартира Матвієнків на першому поверсі і під ві­кно прилетів снаряд, який вибив вікна. Розуміли, що коїться насправді. Ті, хто за Україну, опинились під дулом рашистських автоматів. Тоді багато родин за­лишили свої домівки і мусили тікати, щоб врятувати життя.

Сім’я Матвієнків теж виїхала. Спочатку жили в Запоріжжі, тоді в Дніпропетровську. Згодом пере­брались до Краматорська. Батьки Олег Іванович та Анна Владиславівна все життя працювали у дру­карні. Тато - друкар, мама - палітурник. Вони і по­знайомились під час навчання. В Краматорську теж звернулись до фірми, яка займалась такою спра­вою, і їх обох взяли на роботу. Величезний досвід, який набули за десятиліття, цінував новий дирек­тор і заохотив, щоб родина працювала в нього як­найдовше. Директор знав, що Матвієнки - біженці і втратили майно, тому зробив подарунок - купив їм однокімнатні квартиру. Умова єдина, що вони ви­плачувати за неї не будуть, а залишаться працю­вати на фірмі 10 років. Ось так директор придумав втримати добрих працівників. В’ячеслав з дружи­ною Крістіною поїхали жити до Маріуполя. Знімали житло. 15 травня 2015 року у них народилась до­нечка Ліза. її кучеряве волосся, як і в татка, посипане «золотою» міддю. А вже під осінь батько взяв до рук зброю і пішов захищати рідну землю.

Мотивація росла «У мене донька, а ворог ви­гнав нас з дому. Не життя в чужій квартирі. Або ми виб’ємо цю нечисть з нашої землі, або в моєї дити­ни нема майбутнього. Волю стис в кулак і під осінь, після народження донечки, пішов до ЗСУ. Потрапив в 54 окрему механізовану бригаду, яка базувалась в місті Бахмут.

З того часу він армії не полишав. Півроку на пе­редовій, півроку на ротації. І неймовірно бажані від­пустки - обійняти дружину і доньку. Ліза татка обож­нювала. Донька, як і батько, має теж наполегливий характер. Мама віддала її на заняття з гімнасти­ки. Вправи Лізі давались легко. За декілька років тіло набуло пластичності і шпагат та подібні впра­ви робить на «ура». Вже приймала участь у конкур­сах і має медалі за перші, другі, треті призові міс­ця. Вдома красуються кубки. Вона, як та руда бі­лочка, така ж спритна, крутюча, швидка і непоси­дюча. Два роки тому В’ячеслав перейшов до ле­гендарного полку «Азов». Його головний офіс зна­ходиться в Маріуполі. Випадало так, що вже дру­жину і доньку бачив частіше.




А тоді наступив лю­тий 2022 року. За три дні до страшної дати їх по­ставили на позиції в Волновасі. Бої страшенні і їх відтіснили до Маріуполя. Так опинився В’ячеслав в місті. Тримались довго. Поруч воювали хлопці по­братими. Були і ті, хто разом з ним роками вболі­вали за «Шахтар». І тут вони стали пліч-о-пліч то­вариша. В’ячеслав - патріот до глибини серця. «Нема в моєї доньки майбутнього, поки ворог па­плюжить наші землі. І крім нас їх знищи­ти нікому. Це зараз інші держави допома­гають нашим воїнам тримати оборону, а тоді про таку зброю могли тільки мріяти.

На своїй сторінці 24 серпня Слава написав ‘’Ненько, вітаю тебе з Днем народження! Хочу побажати, щоб ти розцвітала, стала могутньою державою. Щоб по твоїм горам, степам та кордонам не топталась брудни­ми чоботами усяка нечисть та шваль. Щоб усі твої вороги перетворились на добриво для нашої родючої землі. Ми будемо тобі у цьому допомагати, як наші пращури. Ми віримо в тебе і бажаємо, щоб ти була віч­на. Будуть твої кордони від Сяну до Дону. Слава Україні! « Людина, яка пише такі слова на фронті, - це не просто патріот. Це сила нації, це відвага, це віра.» Ми повер­немо жовто-блакитні стяги до Українського Донецька», - казав В’ячеслав. За роки в ЗСУ він декілька разів був контужений і рід­ним про це не признавався. «Все добре», - завжди казав.



За роки відданої служби був нагороджений медалями. Але про остан­ню його нагороду батьки та дружина дізна­лись з мереж інтернету. В’ячеслав доньку та дружину відправив разом з батьками в безпечне місце, а сам боронив Донецьку землю. В Маріуполі разом зі своїм полком «Азов» бився з ворогом. З рідними спіл­кувався не щодня. То зв’язок відсутній, то йде запеклий бій. 16 березня він говорив з рідними. А 17 березня подзвонив його то­вариш, з яким вони багато років разом воювали, і сказав, що син отримав поранення в ноги. Він від­тягнув його в безпечне місце. Більше нічого не ска­зав. З того часу зв’язок обірвався. Вони почали по­шуки, та ніхто ніякої інформації не надавав - місто в пеклі, інформація невідома. Пізніше рідні знайшли в інтернеті запис: «Указом Президента, Матвієнка В’ячеслава Олеговича, старшого солдата, нагород­жено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню за мужність....посмертно.."

Але. Тіло сина вони не бачили і продовжують вірити, що він живий. «А може, він в полоні, або десь знаходиться і через травми ніг не може хо­дити. В нас обох в серці таке відчуття, що він жи­вий. Нещодавно повернули тіла вбитих і полонених полку "Азов", в нас взяли ДНК, але, дякувати Богу, не повідомили про те, що серед них наш Славік. Це війна і бувають випадки, коли трапляється чудо. Він народився на Паску і ми віримо, що в нього сильний янгол охоронець», - повідомив нам Олег Іванович. Люди нашої землі неймовірні - в нас ніза­що не відняти віри, надії, сили волі, любові до рід­ної землі. Якби ж тільки ті недолюблені сучі орки знали, об яку міць народу будуть ламати свої зуби.

Джерело: газета “Вісті Сосниччини” від 14.07.2022, Наталія МАТВІЄНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Азов, Матвієнко, Масалаївка

Добавить в:
 
 


Центр Комплект