Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » 80-річний Іван Карета працював на «Азовсталі», а тепер утримує корову і велику пасіку

80-річний Іван Карета працював на «Азовсталі», а тепер утримує корову і велику пасіку

 

Вже минуло 8 років, як його дружина покинула цей світ. А Іван Іванович на все життя запам’ятав розповіді матері про війну і голодовку - у кого була корівка, той вижив. А ще господар дуже любить молоко, за день, особливо влітку, випиває 3 літри. Води не п’є, бо вона не якісна. Ось тому як не важка але корівку утримує. дбайливого господаря все йде ніби по ланцюжку. Щоб не возити молоко за безцінь до молокоприймального пункту, він купив кабана, а щоб не пропадали груші, яблука, яких нащепив сам та добре вродило, згодовує їх корові. Іван Іванович хазяйський чоловік, тямущий і з золотими руками. Такому сам Бог велів жити не в бідності. Він усе, що має, своєю працею нажив, починаючи з будівництва свого будинку.



З бджолами він не може розлучитися, вони для нього величезний стимул - може, коли і хочеться прилежати зайвУ годину, а треба йти, не лінУватись. У нього до бджіл особливе ставлення. Першого вулика він мав уже у шкільному віці. І це при тому, що зростав без батька.

- Я жив на болоті і там ловив диких бджіл. Вони були такі красиві, що я їх по­міщав у горщики, в яких робив дірочки, ви­ставляв на призьбі. І таких горщиків було чимало, - пригадує Іван Іванович.

Одного разу прийшов його хрещений і залюбувався. Каже: «Так він же так силь­но любить бджіл!». Він працював комірни­ком, в нього була своя пасіка, до того ж ма­лого Івана хрещений брав на свою пасіку, разом качали мед, тому він довіряв йому і радо подарував хрещенику вулики.

Коли Іван Карета після школи їхав до Маріуполя вступати до ремісничого учи­лища, то віддав доглядати свої вулики су­сіду. Довго він не повертався додому, то навчання, то робота, то армія. А коли по­вернувся, сусід віддав назад хлопцеві бджіл. З того часу Іван Іванович з ними не розлучається. І дарма, що за плечима 80 років, а тримає 20 бджолосімей!

Народився Іван Карета 1943 року. Яке могло бути дитинство. Батько був замна­чальника міліції, і коли почалася війна, ви­мушений був тікати, але за Десною його помітили поліцаї і розстріляли. Останній раз він прибіг додому і велів дружині зби­рати дітей і тікати. Проте вона не уявляла, як з чотирма дітьми тікати, а тому покла­лась на волю Божу. Сама все життя пра­цювала у колгоспі, передовичкою була, без вихідних у полі; ростила дітей, двоє ді­вчаток померли від хвороби, тоді ходив ді- хтярик. Одну доньку лікарю вдалося вря­тувати, тому залишилось у матері двоє ді­тей - Тамара й Іван.

Коли Іван закінчив 10 класів, вирішив на­вчатися у Маріуполі. Одержав 5 розряд, це вже як майстер, і відразу пішов на роботу до металургійного комбінату «Азовсталь».

- Робота була не важкою. Ми ж молоді, сповне­ні сил, працювали у дві зміни і зарплату одержува­ли подвійну. Влітку сталевари йшли у відпустки, а ми, хлопчаки, залюбки їх підміняли. Грошей одер­жували стільки, що не поміщались у кишені. Трохи матері пересилав. У їдальні обіди були копійчані, а проживали ми за 50 метрів від моря. Купалися до тих пір, поки зеленими не ставали. Єдине, що було важко, - перенести несамовиту спеку, яка була у цеху, а ми стояли у повстяних (войлочних) костю­мах, слідкували за печами, час від часу закидали паливо.

Звідси юнака призвали до армії. Просили повер­татися, обіцяли квартиру.


Попав Іван у Псковську десантну дивізію. 17 ва­гонів, набитих, як оселедців, привезли на навчан­ня. Потім готували солдатів на Кубу, був у списках й Іван, але пощастило, відправили лише полови­ну. Та не обминула сосничанина поїздка на Північ. Тиждень поїздом їхали солдати до Красноярська, а потім ще 3,5 години і... Тайга.

- Вийшли, думаєм, не виживемо - мороз 50 гра­дусів, а ми у пілотках, - каже Іван Іванович.

Потім, звичайно, видали теплий одяг. Івана при­значили фотолаборантом - він мав проявляти сот­ні метрів фотоплівки різного розміру і доставляти результати командуванню. Так працювала розвід­ка. Все треба робити оперативно. За рік від хіміка­тів з’явилась алергія, добре, що Івана забрав укра­їнець працювати експедитором, привозити продук­ти у військову частину.

- Отоді я жив, як риба у воді. Всього вистачало. Було що вантажники наверх ставили бочку меду. Я привезу її, заховаємо з хлопцями у столярці, а вве­чері смакуємо.

Служив Іван Карета 3,5 роки без відпустки через далеку дорогу додому.

Повернувся додому. Думав їхати у Маріуполь. Та мати заливалась сльозами і умовляла не покидати її - хата валиться. Так і залишився Іван Іванович у Сосниці. Побудував новий дім і привів у нього дру­жину. Ніна приїхала до Сосниці із Сновщини (тоді Щорс) до сестри Галі Курбацької та влаштувалась на фабрику. Подружжя виростило сина і доньку. Вже є й онучка. А Ніна Федорівна ще працювала у побуткомбінаті, а на пенсію йшла із хлібокомбінату, де пропрацювала найбільше.

А Іван Іванович 39 років проробив у телекомі. Спочатку пройшов курси, навчаючись на кабель­щика, потім на майстра із телефонних автоматів.

- Поки були телефони-автомати, то робота при­носила задоволення. А коли їх не стало і довело­ся їздити по селах ремонтувати телефони домаш­ні, то вже було напряжно, особливо взимку. І тіль­ки виповнився пенсійний вік, відразу пішов на пен­сію, - каже чоловік.

А господарство сім’я тримала постійно. І тепер 80-річний чоловік не пасе задніх. Крім корівки, ка­бана, курей і пасіки, любить займатись садівни­цтвом. Багато в чому допомагає син. Донька за­кінчила медінститут з медаллю. Працювала лікар­кою у Чернігівській обласній дитячій лікарні. Тепер поєднує роботу і працює у сучасному медичному центрі «ТЕСЛА». До батька навідується часто, має власне авто, підтримує, допомагає по господар­ству. Всім забезпечена, але від домашнього сирку і медку не відмовляється. А батько радіє, що його праця недаремна. З роси й води Вам, добрий го­сподарю!

Джерело: «Вісті Сосниччини», Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: пенсіонер, Карета, бджоли, Азовсталь

Добавить в: