Золоті погони героя

 

16.06.2022 війна забрала ще одне яскраве і світле життя нашого земляка-носівчанина... Варави Вадима Миколайовича (24.11.1987 р.н.). Його світла, чиста душа поповнила ряди Небесного воїнства. Невимовно тяжко і боляче писати такі рядки, усвідомлюючи, що цей молодий чоловік вже ніколи не повернеться до рідного дому, не обніме й не пригорне до свого серця батьків, сестричку та брата. І вже тільки знімки допоможуть зберегти у пам’яті Артемка, Дані та Настуні світлий образ їхнього татка, його щиру й відкриту усмішку. Та жодне фото вже не передасть їм тепла батьківського серця, його ніжних й водночас міцних обіймів, його всеосяжної величезної любові...



Кажуть, доля сама обирає людині шлях, який вона має пройти до кінця. Стати професійним військовим для Вадима було усвідомленим рішенням вже після призову на строкову службу. Хоч міг би й взагалі від неї «відкосити» через проблеми зі здоров’ям. Але ж ні, навіть до хитрощів вдався, попросивши брата на призовній комісії замість нього пройти кардіолога. Сам же більш предметно почав займатися спортом, зокрема, важкою атлетикою вже під час служби в Національній гвардії України.

Було непросто, часом навіть відверто важко, але саме це й подобалося Вадиму у військовій службі. Відповідальність, старанність та сумлінність, працелюбність та цілеспрямованість, бажання долати проблеми й переборювати труднощі - ці риси завжди були притаманними його характеру й саме вони допомогли йому за порівняно короткий час визначитися зі своїм професійним шляхом. Військова школа сержантів, контрактна служба, захист східних рубежів нашої Батьківщини, Слов’янськ... Невелика перерва, за яку Вадим Миколайович встиг опанувати професію залізничника. Але. Його знову покликала війна. Разом зі своїми колишніми побратимами чоловік продовжував відстоювати незалежність та територіальну цілісність своєї держави. Тоді ж і прийняв ще одне доленосне рішення: продовжувати навчатися військовій справі у Львівській військовій академії сухопутних військ. Військову академію Вадим Миколайович з відзнакою закінчив у минулому році.

- Яка то була гордість за сина, - тамуючи біль і гіркоту, розповідає мама Тетяна Василівна, - коли він приніс і подарував мені свої золоті погони. З радістю сприйняв і своє нове призначення на службу в одну з військових частин на Вінниччині, де також служили його колишні побратими з АТО. І ми раділи, розуміючи, що син відбувся у професії, що займається тією справою, яка йому справді до душі, до якої йшов стільки років.

Потім був той дзвінок. Вадим бадьорим голосом повідомив про своє чергове підвищення - командир гуабичної батареї.

А потім тихо сказав: "Ти не хвилюйся, тепер телефонуватиму нечасто. Сама розумієш, війна".

Вона все зрозуміла. І молилася денно і нощно, аби кулі та снаряди оминали її сина, його побратимів, усіх наших захисників, аби клятий ворог, нарешті, захлинувся у власній крові й злобі і більше ніколи не зміг завдати жодної шкоді воїнам, і невимовного болю - їхнім матерям.

І знову дзвінок... якраз у переддень її ювілейного 55-річчя. Телефонувала дружина Вадима: їхню батарею обстріляли рашистські літаки. Загинуло четверо. Вадим помер - дорогою до лікарні. Земля поплила під ногами і серце здавив пекучий біль непоправної втрати. Тепер він з матір’ю назавжди...

Так сталося, що саме на Львівщині здійснилася найголовніша мрія Вадима Миколайовича стати професійним кадровим військовим. Саме вона подарувала йому родину, там народилися й ростуть його діти. Вона стала й останнім земним прихистком для нашого земляка, мужнього захисника й хороброго воїна. Світла йому пам’ять та вічна шана!
Герої не вмирають!

Катерина МИХАЙЛЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.