Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Іван Шмалун пішов у вічність заради миру

Радио
Радио

Іван Шмалун пішов у вічність заради миру

 

Чи думав хоч хтось, що буде свідком страшної історії? Навіть у сні не могло наснитися, що підлий «сусід» з лютою ненавистю піде на нас війною. Ми жили, одружувалися, будувалися, народжували, вчили дітей, а в цей час кривавий шизофреник виношував плани та готувався, як нас знищити.



На фото Іван Шмалун

24 лютого 2022 року ніколи не забуде Україна і увесь світ - ниці «родичі» почали бомбити Україну, яка ще спала, і пішли на нашу землю нас вбивати.

Війна ця триває досі. Та її кроваві сліди вже залишили свій гнилий слід на все життя. Зруйновані будинки, обпалені міста, знищені дороги, магазини, лікарні, школи, дитсадки... І відібрані людські життя. Плаче Україна, увесь світ і матері, у яких серце вирвали живцем, відібравши їх соколів. Сосниччина поховала 4 героїв. Це Ярослав Пацюк з Чорнотич, Максим Примачок з Волинки, Вадим Степаненко з Кнутів та Іван Шмалун з Сосниці. Втратила Сосниччина і своїх земляків, які поховані по місцю проживання.

Іван Шмалун - мамина опора і надія. Саме так завжди казала йому мама Валентина Петрівна. Народився він у 1993 році у Сосниці. Іван став одним із перших жителів нової вулиці Каштанової, яка з’явилась на карті Сосниці. В родині Валентини та Олександра Шмалунів вже підростала донька Світлана, та мама ще далеко до заміжжя знала, що в неї буде син Іван. Її дід Іван загинув на фронті, і бабуся Мар’яна часто казала онуці, щоб своєму сину дала ім’я діда. І коли вийшла заміж, відчула стукіт серця у собі, просто літала на крилах - буде син Іван. Але народилась донька Світлана. Та це не засмутило. В серці надія нікуди не поділась, а навпаки твердо і впевнено була переконана, що другим народиться саме синочок. Так і сталось. 4 червня 1993-го року нащадок діда Івана з’явився на світ. Мама Валентини, Ольга Андріївна, жила в Масалаївці, діти виросли там. Іван з дитинства потоваришував з місцевими хлопцями, і їхня дружба стала кістяком. Їх було семеро: Костянтин, Богдан, Сергій, Роман, Микола, Андрій та Іван. Всі дні народження, свята, новий рік завжди відзначали разом. Допомагали один одному в усьому.

ВДОМА НАЙКРАЩЕ

Батьки Івана розлучилися, коли йому минуло 12 років. Діти залишилися жити з мамою. Валентина працювала в Києві вахтовим методом, життя змусило, а вдома на два тижні залишались І5-річна Світлана та 12-річний Іван. Діти росли дуже відповідальними, самостійними. Вони годували господарство, дивилися за порядками в будинку, доки мама працювала. Ніколи не вередували. Мама Валентина має золоті руки і все життя займається ремонтами на будівництві. Маляр-штукатур з неї вийшов чудовий, жінці завжди знаходилась робота. Вдома теж замовлень вистачало - вона вміє ідеально вирівняти стіни, стелі, поклеїти шпалери, пофарбувати. Івана брала з собою, він перейняв у мами уміння. Його все цікавило.

Сам навчився класти кахель. Згодом сестра поїхала на навчання до Харкова. Три роки син жив у будинку без неї. Щоб не сумувати, запросив свого друга. Мама була спокійна за сина. Він навчився готувати борщ, випікав торти, тістечка, закривав консервації. Ніхто не змушував, сам мав цікавість до кухні. Після 9 класу пішов до Сосницького ліцею. Згодом вступив до Київського інституту на енергетика. Але рік провчився і кинув - не моє, не зацікавило. Мама його підтримала. Між ними були відносини не просто мами і сина, а двох справжніх друзів. Він ділився з нею своїми планами, таємницями, мріями. Завжди радився з нею. Тяга в хлопця виросла до техніки. Разом з друзями крутили мотоцикли, авто. Особливо цікавили радянські машини - любив їх розібрати, підремонтувати і скласти знову. Мріяв, що відкриє СТО. Та не судилося, війна закреслила всі плани.

Раніше півроку працював в Угорщині. Додому повернувся з такою ностальгією, що мамі сказав: «Більше ніколи в житті нікуди не поїду, вдома найкраще». В будинку розпочав ремонт і робив все своїми руками. Любив в усьому лад. На подвір'ї заметено, в домі чистенько. Хлопець доглядав і за бабусею, коли мама мусила їхати до Києва на роботу. Бабуся Оля в Масалаївці померла, і Валентина стала жити в селі, в рідній оселі. Завжди казала: «Ваня, це твій дім, і ти в ньому господар, а я і в селі поживу. Одружуйся і подаруй мені онуків». Та Іван погляди на життя мав справжнього чоловіка. «Мамо, треба мати стабільний заробіток, щоб сім'я жила в достатку. Ось матиму добру роботу, тоді і про родину подумаю», - казав він. Жив. Мріяв. і знайшов у Сосниці роботу - у тов "капелоу".

24 ЛЮТОГО 2022 РОКУ

Та 24 лютого до України увірвалася війна. Зранку поїхав до мами на роботу, яка вже працювала в ліцеї. Поговорили про погані новини. І в 10 годин ранку повернувся додому. Відразу зателефонував знову мамі. «Я приїхав додому, а в дверях повістка, що робити?» - запитав у мами. «А ти як думаєш?» - спитала Валентина Петрівна. «Піду», - сказав Іван. І вже через 15 хвилин він був з речами біля військкомату.

Мама приїхала провести сина. На вулиці віяло холодом. «А ти взяв рукавиці, теплий одяг?» - стурбовано запитала. «Ні, не встиг», - сказав він. «Тоді сідай у машину, я тебе відвезу». Мама швидко сіла за кермо свого авто. Вдома миттєво зібрали теплі речі і повернулись до військкомату. Три автобуси з солдатами вже від'їхали і він в останню хвилину сів в автобус і той помчав на Чернігів. Мама навіть попрощатися з ним не встигла. Якби тоді знала, що більше не побачить його ясних очей.

Вже пізніше працівник військкомату зізнається, що Іван Шмалун прибув за повісткою першим. Сусідка на вулиці, побачивши його з папірцем у руках, порадила її просто викинути, адже підпису за неї ніхто не ставив. Та його совість і відповідальність говорила інше - війна, треба йти рідних захищати. Мама втратила спокій.

Син сказав, щоб не телефонувала, а він сам буде виходити на зв'язок. Кожного дня у сім годин ранку і у сім годин вечора мама чула голос сина. Уже знала, що в цей час пролунає виклик і вона почує рідний голос. Розмови були короткі. «Мамо, зі мною все добре, не хвилюйся», - казав він. Вже згодом хлопці, що воювали поряд, розкажуть, в якому пеклі опинились. Війна - це завжди не правильно, не справедливо. і цю несправедливість Валентина побачила, відчула.

Коли їх забирали до Чернігова, то сказали, що вони будуть у теробороні. Але... В перший день їх поставили на передову. Військової форми ніхто не дав - в чому був, в тому і воював. Ні бронежилету, ні іншого захисного спорядження. Єдине, що видали, то це автомат. Через деякий період син скаже мамі, що все добре, я не боюсь, страшно було тільки у перший день, коли поряд вибухало і над нами літали ракети з градів. А тоді звикаєш до цього. Кожної миті Валентина благала Бога, щоб вберіг її синочка.

Іван застав події 2014 року. Коли Київ палав і підла росія різала Україну на шматки. На той час він проходив службу в Нацгвардії, тому під час тих подій довелось стояти на майдані. До армії тоді довіри не було. Повістку служити видали на дорозі. Він і тоді казав: «Піду, бо треба, але наша армія не така, яка має бути». А коли повернувся додому, то якось при розмові перед мамою відкрив військовий квиток і жартома сказав: «Дивись, тут написано, що в разі війни я зобов'язаний йти воювати». «Яка там війна. Сину, ми живемо у ХХІ столітті, на кнопку натиснуть і нашої області нема. Тому воювати тобі не доведеться», - жартома відповіла мама. Зараз пригадує ті слова і не може стримати сліз.


19 БЕРЕЗНЯ


19 березня о 7-ій ранку Іван зателефонував і радісно сказав, що в них добрі новини. «Наші їх посунули і ми будемо йти вперед». А о 16-ій годині того ж дня Валентина Петрівна набрала до сина сама - вперше їй дуже захотілося почути його голос. Але ніхто не відповів. Телефон мовчав і в 7 годин вечора. Мама намагалася додзвонитися до сина, але трубку ніхто не брав. Сестра Світлана теж набирала до брата.

Погані думки намагалась відгонити - а, може, вони йдуть у наступ і б'ють ворога і йому дійсно ніколи відповідати, а, може, він загубив телефон. Наступного дня у неділю увесь день не випускала мобільного з рук. «Ну чому він не відповідає?» - думала. Друзі також йому дзвонили.

В понеділок зранку виклики йшли, а вже в обід вона почула, що він поза зоною. Поранені хлопці, які вижили після бою того дня, рідним сказали, що Іван Шмалун 200-ий. Лди поза спиною тихцем між собою про це казали. Але Валентині - ні.

- Я продовжувала синочку писати СМС, що я його дуже люблю, чекаю, писала йому молитву, постійно відсилала, а раптом він зарядить телефон і прочитає. Я благала Бога, щоб син залишився живим і писала, писала, писала.






В середу Надя Супрун, однокласниця Івана, спитала у сестри, що таке, що ніхто не може до Івана додзвонитись. і тоді остання надія зникла, і ми забили тривогу. Хлопці, які з ним в перший день поїхали воювати, 20 березня якимось чином опинилися в Сосниці. «Я стала питати в них, що з Ванею, але вони мовчали. Я взяла в них номер телефону начальника роти і о 21-ій до нього подзвонила. Той сказав, що такого солдата в роті нема і не було. Як нема? Зараз розумію, що йому сказати було нічого. Можливо, він просто злякався і не сказав правди, що сина вже нема в живих, а можливо, і дійсно нічого не знав. Але ті факти, які відкрились згодом, повністю виправдали колишні слова сина, що армія - не така, як треба в дійсності. Донька Світлана заміжня і проживає в Києві. Її чоловік має відношення до розвідки. Саме він і почав шукати сина. Він звернувся до чернігівських співробітників, а вже ті почали пошуки. Обійшли морги, шукали Ваню тільки за прикметами: високого зросту, худорлявий і коротка зачіска. Вже бувши там, якось сказав мені, що тут є машинка і хлопці один одного підстригли. А ще за одягом і знайшли. Вже не живого. Його тіло замерзло на тріску, розтин проведений.

Половина голови ушкоджена осколком. А заразом знайшли ще двох загиблих земляків. А тоді вже через півтори доби, як ми знайшли Івана, зателефонував ротний, вибачився і сказав, що мій син 200-ий. Коли почали шукати мого синочка, то тільки тоді вони зайнялися рештою вже вбитих військових. Стало відомо, що хлопці давно загинули, а серед 200-их їхніх прізвищ не було. Це ж скільки батьків опинились в такій ситуації? Я розумію, що бої за Чернігів тривали. Через обстріли окупантів тіла загиблих доставити додому не було можливості. Але ж принаймні повідомити рідних.

Я все рівно гнала від себе думки, що сина нема, але це не допомагало. Не розказати словами, який Біль вдерся до серця. Сльози, безсонні ночі.

30 БЕРЕЗНЯ

Мого Івана і решту хлопців змогли вивезти з Чернігова. Дякую всім волонтерам, кожній людині, хто ризикуючи життям, змогли вирвати тіла наших синів з лап катів. В той день 4 автобуси проводили евакуацію людей з Чернігова. Першим їхав автобус з тілами загиблих і колона попала під обстріл. Перший автобус встиг вислизнути, а решту три окупанти обстріляли. Тоді згодом стало відомо, що в автобусах, на жаль, виявились убиті мирні люди.

Тіла дітей доправили у чорних мішках до сосницького моргу. Коли діставали перший мішок, моє серце мало не розірвалось. Я відчула, що там мій син. Так і вийшло, то був мій Ванюша. Поховали синочка 31 березня. Боже, як мені жити без нього? Його просто вбили, ні за що. Він не загинув, бо якби йому в руки дали джевеліна, одягли бронежилет, то, можливо, він би залишився живим. А з одним автоматом в руках проти градів. Чому їх кинули, як сліпих кошенят, на передову. Він не мав там бути - голий і босий перед ворогом. Якби час відмотати назад, то я б порвала ту повістку і ні за що б його не відпустила. Йому всього 28 років. Не жив».

Вже минуло 40 днів з того страшного дня. Друзі, знайомі втішають, підтримують. і всім, хто його шукав тоді, дзвонили, він до 4о днів наснився, що стоїть щасливий, посміхається. Він і в житті був дуже добрий. Серед його друзів дитинства - кістяку - був Микола Матвієнко. Його мами не стало, як товаришу йшов 18-ий рік. Батько поряд не жив - батьки розлучилися, коли Микола був ще зовсім малий. Миколу серед друзів Іван любив найбільше. Якщо збирали гроші на день народження, то завжди давав більше від усіх. «Хай дитя порадіє і собі щось купить», - так казав мамі. Він часто називав його любляче у розмові з мамою - це дитя. Костянтину теж вручили повістку і він пішов захищати свою землю, за яку життя віддав товариш.

В останню путь друга провести прийшли всі друзі, знайомі, родичі і просто небайдужі люди. Мама вдячна всім, хто не залишив її на самоті. Син мав своє авто. «Я Миколі віддала синову машину і мотоцикла. Знаю, що Ваня мене підтримав би в цьому на 200 відсотків. Донька беззаперечно погодилась з моїм рішенням. Єдине, що для мене найцінніше, це його телефон. Він був серед речей, які мені віддали. Тепер він завжди зі мною і я тримаю його зарядженим.. В речах я побачила ще один мобільний, який був зв'язаний стрічкою з телефоном сина. Можливо, хтось подумав, що то теж його. Коли зарядили, то зрозуміли кому він належав. Додзвонились до родичів і віддали їм. Тоді я відправляла сину СМС-ки. Але подумати не могла, що прочитаю їх теж я. Передивилась всі фото. Взагалі телефон - це його особистий простір, та тепер я побачила ті фото, де син усміхнений, щасливий. Я можу іноді з його телефону пустити виклик собі, щоб на екрані сплило, що мені дзвонить син, голос якого я не почую більше ніколи».

Джерело: Газета "Вісті Сосниччини" від 12 травня 2022 року Наталія МАТВІЄНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Шмалун, Сосниця

Добавить в:
 
 


Центр Комплект