Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Ніна Сердюк та Валентина Кваша готували смачні страви для будівельників біля ЧАЕС
Рекламодателям

Радио
Радио

Ніна Сердюк та Валентина Кваша готували смачні страви для будівельників біля ЧАЕС

 

Проте ніяких статусів не мають, тільки втрачене здоров’я. Прикро, адже місяць трудилися у неймовірно важких польових умовах, щоб будівельники не були голодні. А вдома їх чекала сім’я.



У 1986 році, коли вибухнув реактор на Чорнобильській АЕС, Ніна Олександрівна та Валентина Іванівна працювали у Сосницькому ресторані «Полісся». Їх, як і більшість колег, відправили у «гарячу» точку вже у другу чергу. Приблизно у 30 кілометрах від зони ураження радіацією, була розміщена польова кухня, обгороджена та охоронялась собаками. Щодня тричі на день потрібно було нагодувати більше тисячі людей.

— Кожний відповідав за свою ділянку роботи, - пригадує Ніна Олександрівна.

— Я готувала перші страви. На ранок і на вечерю супи, а на обід завжди був борщ.

На один казан борщу потрібно було перекришити 120 кілограмів капусти. А картоплі начищали по декілька 120-літрових каструль. І це все вручну. При тому, самі ходили у пристосовані погреби, де зберігались овочі, звідти носили важкі верейки овочів. Борщі і супи варили на м'ясному бульйоні. Наприклад, цілу свинячу лопатку клали у казан, варили, потім виймали і віддавали для приготування других страв. Ні котлет, ні оладок не готували, але хліба було вдосталь. Полегшувало приготування їжі хіба що те, що варили страву не на дровах, а був підведений газ.

На прийом їжі будівельників, які зводили будівлі для людей, яких після зриву відразу виселили зі своїх помешкань, привозили до цієї польової кухні, де були розміщені великі примітивні столи, збиті з дощок. Рознощики їжі у величезних термосах підносили страву та роздавали.

Кожний відповідав за свій процес. Ніна Сердюк стояла на основному процесі - перші гарячі страви. Тільки но роздала вранішній суп, потрібно чим скоріш вимити казан та готувати борщ на обід. А мити було не так просто. Кухарі із першої черги, яких міняла сосничанка, попереджали, що страва бувало прокисала. Ніна Олександрівна знала, що страва може прокисати через погано вимитий посуд, тому нікому не довіряла, сама мила казан. Посудомийки перемивали стільки посуду, що ледь трималися на ногах. Всім було дуже важко. Навіть втрачали свідомість.

Хоч умови були примітивні, зате за працівниками був постійний нагляд: щоб все правильно помилось, прибралось. «Не дай, Боже, із капусти у погребі упаде листочок і не прибереш його... На зборах перед усіма обов'язково тебе «вичитають» так, що другий раз не повториш», -каже Валентина Іванівна.

Тільки вдуматись: за добу кухарі відпочивали всього три години. Проживали у приміщенні школи. Умов ніяких не було. Воду використовували і для пиття, і для миття, і для приготування їжі із природного озерця. Вода в ньому покрилась мохом, там водились ондатри. Але води хоч ковток хотілось. Почалась дизентерія. У людей були страшні приступи, дехто попадав на лікарняне ліжко у Київ.

Коли нас мати споряджала у дорогу, то дала настоянки хлєбокорки, або ще називають кровохльобки, - розповідає Ніна Олександрівна.

Таку настоянку вона і досі робить. За хатою у неї росте довгий ряд цієї цілющої рослини. Корінь її треба висушити, потім подрібнити і настоювати на воді чи горілці. Багатьох жінка рятувала цією настоянкою. І тоді, щойно відчули отруєння водою, відразу почали приймати цю настоянку і все минулось. Пізніше Ніна Олександрівна замовляла постачальникам, які доставляли продукти на кухню, мінеральну воду. Із собою вона брала 350 карбованців, це при тому, що зарплату на той час отримувала 100-120 карбованців за місяць, і їх на двох вистачило на найнеобхідніше.


— Мати, виряджаючи нас, все продумала, - продовжує Ніна Олександрівна. - Наказала нам брати і чоботи гумові, і пальто, казала, що ви збираєтесь майже, як на війну. Коли почались дощі, то все знадобилось, правда, не дуже пальто рятувало, бо швидко намокло, зате ноги були сухі. А інших не минули хвороби, адже польова кухня - це ж під відкритим небом, дашок накриває тільки казан».

Свою роботу Ніна Олександрівна виконувала бездоганно. Про це свідчить той факт, що начальниця штабу навіть відмовилась від окремої кухарки. Зазвичай керівництво харчувалось з іншої кухні. А спробувавши борщу Ніни Олександрівни, вже свою кухарку звільнили і їли з одного казана із будівельниками.

А коли прийшов час звільнення, то керівниця штабу, обціловуючи, дякувала Ніні Сердюк за добросовісну роботу, а ще просила хоч на місяць залишитись. Та жінка не могла, вдома чекала хвора мати, у неї був невроз серця, часті приступи, а зять, чоловік Ніни Олександрівни, з яким вона залишилась вдома, працював на засолці, бочки робив. Тому, пробувши майже місяць на польовій кухні, мусила повертатись додому.

Ніна Сердюк народилася у Гапішківці (Загребелля). Там закінчила семирічку. Пригадує, школа була добротна, пізніше, коли всі жителі перебрались до Загребелля, будівлю школи перевезли до Масалаївки та збудували клуб, який вже згорів. 14-річною дівчина почала свою трудову діяльність. Батько помер рано, брата із сестрою, яким було тільки 14 та 16 років, завербували у Донбас на шахти, а найменша Ніна завжди була поряд з матір'ю. Спочатку працювала у Гапішківці в цеху по виготовленню соків. Туди привозили різні ягоди, з них вручну давили сік, а завдання дівчини було упакувати його. Потім пішла на засолку, сортувала огірки та тягала важелезні верейки. Тоді - у кафе «Сосничанка», а більшість часу, до самого виходу на пенсію, працювала у ресторані. Має жінка 40 років трудового стажу.

Умінню смачно готувати завдячує своїй неньці. «Мати була великою господинею», - каже Ніна Олександрівна. А ще гарно малювала. Такий талант перейняла і дочка, часто її просили на весілля прикрашати не тільки стіл, а й зал. Це зараз ін-тернет, а тоді тільки у старших можна було повчитися. Такі шикарні троянди із овочів уміла робити, що всі захоплювалися.

Заміж вона вийшла за Івана Антоновича, з яким прожили душа в душу, а вже три роки минуло, як овдовіла. У 1990 році померла мама Ніни Олександрівни. Проживає із дочкою Валентиною.

Валентина Іванівна теж на пенсії. Все б добре, але нема здоров'я - слух втрачений, чує тільки за допомогою спеціального апарату. Фізично теж важко працювати, але намагається доглядати город, садить все необхідне, виполює, збирає урожай, топить грубку і варить страву, виключно дієтичну. Все робить сама, адже мама вже не може допомогти, пересувається тільки по хаті.

Під Чорнобиль Валентина потрапила куховарити у 26 років. Її робочі будні почались у шкільній їдальні, відразу після закінчення десятирічки. На літніх канікулах дівчина працювала підмінною у ресторані «Полісся». А потім директор ресторану Рудьковський запропонував їй перейти на постійну роботу до ресторану. Так відразу і довелось йти на «війну».

Заміж Валентина Іванівна вийшла років у тридцять за ліквідатора Григорія Федоровича Квашу. Діток їм Бог не послав. А чоловік рано покинув цей світ, у 1997 році. «Тоді такі важкі часи були. Грошей не виплачували місяцями, - пригадують жінки. - Така була скрута, що не знали за що поховати чоловіка - у хаті 1 гривня 30 копійок. А вже коли помер Іван Антонович, то виплатили 3 пенсії, змогли і поминки на 40 днів відбути , і на рік».

У поміч жінкам - соціальні робітники. «Навіть якщо всі послуги платні, однак ми не відмовимося від їхньої допомоги. Що дужаємо, робимо самостійно, а що ні - просимо. Допомагають навіть на кладовищі могилки обкосити», - кажуть Ніна Олександрівна та Валентина Іванівна.

Постійно згадують важку роботу. Тільки про таких, як вони, кухарок, ніколи не згадують на вшануванні учасників - ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. А вони ж працювали зовсім поруч. Постійно машини поливали водою пил, пісок, постійно кружляли літаки. Тоді вони потрібні були державі, а тепер?.. А тепер турбуються одна про одну. Щасти їм!

Районна газета «Вісті Сосниччини» №52 (10129) від 25 грудня 2021, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: польова, кухня, ЧАЕС, Сердюк, Кваша

Добавить в:
 
 


Центр Комплект