• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » 91-річний Ілля Дем’яненко мешкає на краю Оленівки


Радио

91-річний Ілля Дем’яненко мешкає на краю Оленівки

 

Яким можна уявити 91-річного сільського чоловіка? Зігнутим до самої землі, немічним і древнім, як сам світ. Але Ілля Федорович Дем’яненко, що мешкає на краю Оленівки, миттю ламає це хибне уявлення. На вигляд дідусю - років сімдесят, не більше, має гарну пам’ять і на місці всидіти ніяк не може. Із самого ранку робить обхід по господарству: натирає відро корму й хвацько висипає в корито кабану, і про курочок не забуває, теж підгодовує: хай добре несуться. «Щоб не пісна губа була», - каже оленівець.



- Мій батько колись казав: «Тільки опустиш руки, то зразу тобі - смерть. Як не важко, а вставай і посильну роботу роби», - ділиться мудрістю довгожитель.

Мабуть, тому й тримається дід Ілько (так його називають) на цьому світі так довго, що постійно рухається, щодня щось планує і не замислюється, скільки має років за плечима.

- Народився я якраз на Іллю, 1930 року, - розповідає дідусь. - П’ятим сином. Старших братів звали Микола, Іван, Дмитро та Михайло. Мав ще двох сестер - Парас-ковію і Євдокію. Серед усіх тільки я й залишився...

Одна хата й один куль - називався куркуль

- Ми куркулями називалися. Тоді таке було: одна хата й один куль - називався куркуль. Батько був старостою села, а мати - домогосподаркою, нас сімох виняньчила. Дисципліна в сім’ї була: глянув на свою тінь (годинника ж кожному не купиш) - пора на обід. Де б не був, а треба йти обідати. Хіба ти десь далеко, наприклад, худобу пасеш.

Було в нас і м’ясо, й сало до колективізації. Хата була добротна, залізом укрита, й клуня велика. Батько не хотів у колгосп вступати через те, що сьогодні ти записався, а завтра вже йди односельця розкуркулюй. Казав: «Я людей не буду залякувати». Не пішов, а згодом прийшли і нас виганяти з дому. Пам’ятаю, як летіли ми, молодші діти, через вікна...

Так Ілько з батьками опинився... на кладовищі. Односельця, який помер у Ніжині, мали якраз хоронити, викопали для нього могилу. Але покійника у село так і не привезли, тож батько Іллі розширив заступом яму, накрив її чимось - так і жили в ямі деякий час. Брати й сестри тоді вже роз’їхалися: хтось одружився, хтось -на роботу влаштувався.

- Пам’ятаю, як розпалили на кладовищі багаття, щоб їсти щось приготувати, - згадує дідусь. - А сільська дівчинка побачила й побігла до мами з криками: «Там - страшне! Покійники повставали і щось варять»!

Один чоловік із Адамівки, за спогадами довгожителя, на прізвище Бакун, прийняв їх у свою оселю. Але активісти про це дізналися й зруйнували йому комору й сіни, пригрозивши: «Якщо не виженеш куркуля, то завтра тебе виженемо з хати!». Довелося шукати нове пристановище.

Переможець - Дем’яненко!

Під час окупації сім’я повернулася в Оленівку. Батька Іллі поставили старостою села. Як тільки міг, захищав усіх односельців. Прийдуть, було, до нього й питають: «Комуністи є?» «Нема», - відповідає. «А молодь у селі є»? (щоб завербувати на роботу в Німеччину)». «Та де.». Так нікого тоді й не здав, дотримуючись принципу: «Хай Бог розсудить».

- Батька не розстріляли й не судили, мабуть, через те, - розмірковує співрозмовник, - що він свого часу із братом Іваном працював на будівництві меліоративних каналів, споруджував мости, один із яких - між Кина-шівкою й Адамівкою, і мав важливу папку з документами, де були позначені всі канали й шлюзи аж до Десни. Ці документи в нього забрали.

Школу я вже вечірню закінчував, бо пішов у колгосп працювати їздовим, - каже він. - Потім хотів піти на трактор, як і троє моїх братів. Але, мабуть, стільки трактористів колгоспу було не треба, тож бригадир одного дня сказав: «Я з твоєю сім’єю вже домовився, поїдеш у радгосп, в Іванівку, вчитися на техніка штучного запліднення». Так увесь вік ним і пропрацював, навіть маю за свою роботу відзнаки як кращий у районі.

Одружився Ілля Федорович на сироті. У Олі трагічно загинув батько, тож дівчина жила вдвох із матір’ю. Юна телятниця одразу впала Іллі в око, тож почав залицятися, але мати сина одразу застерегла: «Не збезчесть сироту!» Ілля матір ослухатися не насмілився.

- Ще до весілля думав, який же подарунок купити майбутній дружині? А тут мати підказує: «Подаруй велику вовняну хустку. Буде дитя, то буде в що його загорнути». Я від того, як це уявив, злякався одружуватися, але відступати було нікуди, - жартує дідусь.

Невдовзі після весілля Іллю на чотири роки забрали до армії.

- А ми Володю вже нажили, тож без мене й народився, - каже Ілля Федорович. - Через деякий час у армії (служив я у Мінську) організували стрільби: хто влучить із трьох спроб у три «десятки» - тому відпустка. Я раз вистрілив - «десятка», вдруге - теж. Хлопці кричать: «Ілько! Давай! Ура!». Але я так розхвилювався, що втретє випала вже «дев’ятка». Та краще від мене тоді не влучив ніхто. Тож командир частини вирішив: «Якщо так, то переможець - Дем’яненко». Тоді я вперше поїхав додому й побачив сина.

Ілля Федорович, як сам каже, прожив усе життя у приймах. З тещею був у мирі й злагоді, на дружину теж гріх було скаржитися: й господиня з неї гарна, і мати. Нажили з нею ще й дочку, тільки народилася вона хворою й потребувала догляду. Тож доглядав її Ілля Федорович, поки сил вистачало. Лише нещодавно в інтернат оформив, бо йому самому вже допомога потрібна. На щастя, син із невісткою навідуються до батька частенько, підтримують, чим можуть. Бо ж матері вже більше десяти років на світі немає, тож господарює він сам.

Та дідусь іще бадьориться, хоч, видно, й важко вже.

І батькові слова не забуває: «Тільки руки опустиш - і все». Тож нехай так і буде аж до самого його сторіччя. А далі - як Бог дасть.

Районна газета «Вісті Борзнянщини» №50 (9972) від 11 грудня 2021, Людмила Шульжик

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Дем’яненко, Оленівка

Добавить в:
 
 


Центр Комплект