• Брухт Минус 40
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » 80-річна мати-героїня Ганна Кириченко іменини святкує тричі

Радио

80-річна мати-героїня Ганна Кириченко іменини святкує тричі

 

«Іменини святкує тричі» - говорить 80-річна мати-героїня, Ганна Миколаївна Кириченко з Оленівки. - Перший раз - на Ганни, другий - коли народилася, на Голодну кутю, а третій раз - четвертого лютого, як записано в паспорті».



Воно й не дивно, бо як тоді виписували метрики? Коли батьки дійшли до реєстрації дитини, таку дату і вказували. Так і Ганнуся знає про свій день народження тільки зі слів матері. А ще знає, що в неї був батько, якого забрали на фронт у сорок третьому, коли їй ледь рочок виповнився. Ешелон, у якому він їхав, так і не прибув до місця призначення - був розбомблений німцями.

- Зберігаю тільки батькову фотографію, - каже довгожителька. - Батьки обоє оленів-ські. Після загибелі батька мати не стала біля свекрухи жити, бо в тієї ще були свої діти - син і двоє дочок. Тож її батьки допомогли купити невелику хатку, де ми вдвох із нею й жили.

Мати, ще тоді молода й здорова, працювала в колгоспі. Було, носить сіно в копиці, а їй подвійну пайку за важчу працю дають. А зранку, коли їде на роботу, мені той хліб залишає, примовляючи: «Ти ж за один раз його не з’їж - щоб було ще й пообідати». А коли увечері з роботи повертається, то те, що з собою їсти брала, ще й мені привезе. Так і перебивалися, - зітхає вона.

Через сім чи вісім років у Ганни з’явився вітчим. Але так дівчина його ніколи не називала. Тільки татом. Навіть сестра Люба, яка народилася невдовзі, так не горнулася до рідного батька. Мабуть, тому, що, на щастя, не довелося їй без нього рости... Вітчим і сам це помічав: «Е-е-е, Галю, Люба хоч і моя дочка, а зайвий раз татом не назве».

- Батько працював тоді в хмелерадгоспі «Більшовик» у Забілівщині, то й нас із собою забрав. Там поселилися у квартирі. Ще й вузлики не встигли всі розпакувати, аж на тобі - десь у домі сажа зайнялася і він згорів. Переселили нас у іншу квартиру. Тоді, якраз у сезон соління огірків, наша сусідка у веранді, вкритій соломою, висмалювала діжку паяльною лампою. І знову - пожежа, й знову ми залишилися без житла. Батько був родом із Любомудрівки, тож вирішили переїжджати туди.

Там Ганна закінчила шість класів і пішла на роботу в ланку. Але доля вирішила знову повернути дівчину до села, де вона народилася - материна сестра висватала дівчину за оленівського тракториста Федора. Молодята перейшли жити в невелику хатинку, вкриту соломою.

- Пам’ятаю, Федя хотів навчитися грати на гармошці. Поїхав у Комарівку на храм, і хтось йому там наділив інструмент. Приніс її в нашу хатину. Грати тільки вчиться, розтягує - «тур-ли-турли!». А мені подітися нікуди від того турликання. То я радіо на всю потужність увімкнула, щоб не чути, а тоді вирішила надворі прогулятися. Виходжу, а дерев’яний бовдур у нашій хаті аж трясеться, - сміється бабуся. - Але грати чоловік тоді таки навчився. Вмів ще й на балалайці.

Один за одним у сім’ї почали з’являтися на світ сини, а батько все хотів донечку Наталочку. Та дівчинка все не знаходилася. Підростали Коля, Вітя, Костя, Толя і наймолодший, Сергійко.

Федір так і працював у колгоспі, Ганна ж років три побула в ланці, а тоді перейшла на будівельний двір. Там чоловіки працювали мулярами, а наша героїня публікації місила вручну й носила цементний розчин, подавала цеглу. Пізніше, правда, вже з’явилися бетонозмішувачі, то стало трохи легше.


- Тоді ми ще й на калими їздили, - каже вона, - робили людям фундаменти, зводили будинки. Працювали і в Борзні, і в Комарівці. Додому прибігаю - там п’ятеро дітей, свекруха в роках. То треба й витопити, й попоратися, а вранці знову бігти на машину. Крутилися, як білки в колесі. Спасибі свекрусі, Царство їй Небесне, що допомогла дітей виняньчити.

Ще до заміжжя Ганна навчилася в однієї швачки з Борзни її ремеслу, то ще й устигала шити одяг дітям та односельцям, хто попросить. Бідно жили, то поїде, було, в лавку, накупує дешевої тканини і шиє хлопцям штани або куфайки, щоб було в що перевдягнутися після школи.

.Уже виросли усі сини, протоптали кожен свою стежку в житті. Ніхто не схибив зі шляху, всі матері тільки радість приносять. Хоча в молодості довелося її серцю нелегко. Старший, Микола, служив у прикордонних військах, коли почалася війна в Афганістані. Тож кожного дня його життя було під загрозою. Віктор теж пішов у армію - війна ще тривала, тож він потрапив у саме її пекло.

- Прислав з армії Вітя листа, пише, що все добре, - розповідає Ганна Миколаївна. - І Коля якраз приїхав у відпустку, пішов гуляти у клуб. А я бачу - його одяг висить, і з нього якийсь конверт стирчить. Я ж ніколи за вік не лазила по чужих кишенях, а це вирішила, наче тягнуло до нього. Витягаю - а то лист від Віті. Пише брату, що лежить у госпіталі, поранений, справи погані, витягатимуть осколки, рани погано заживають... Я того листа тихенько назад поклала, нікому нічого не сказала, навіть чоловіку. Коля через день поїхав, а я від різних думок наче з розуму сходити почала: ішла з відром по воду, а опинилася біля дуба. Тоді таки Феді все розповіла. Коля теж приїхав і теж зізнався. Та, на щастя, Вітя одужав. Приїхав, розказував товаришам про жахіття, які там пережив, то я і з хати виходила, щоб їх не чути... - стримує сльози бабуся.

Третій син, Костя, відслужив уже спокійно, у Вінниці, хоча його теж хотіли направити в Афганістан (чи перенесла б це мати?), Толя в армії не був за станом здоров’я.

- А коли мене забирали служити, то мати, яка плавати зовсім не вміє, все хрестилася, щоб не потрапив ні в морфлот, ні в протиповітряну оборону, - каже наймолодший із Кириченків, Сергій. - В «учебку» приїхав «покупець» - десантник, старший лейтенант. Відібрав нас сімох із усіх і повіз у 40-у десантно-штурмову бригаду в Миколаїв. Служба була нелегка, стрибав із парашутом. Якщо чесно, то перший раз навіть забув кільце висмикнути. Я ж плигнув і завис: думаю, приземляюсь чи ні? Бачу - наді мною купол вгорі відкрився, тоді тільки згадав про кільце. Відчуття з висоти 800 метрів зовсім не те, що на тренажерах. Знизу на полігоні нікого не видно, «вертушка» гуде... - згадує чоловік.


Уся сім’я в зборі. Фото з сімейного архіву

Доля розпорядилася так, що наймолодший син залишився біля матері. Брати зі своїми сім’ями проживають у столиці, а Сергій з дружиною й трьома дітьми мешкають із Ганною Миколаївною на одній вулиці. До речі, його дочку й дочку найстаршого сина звати Наталіями - збулася таки, хоч уже і в онуках, мрія їхнього батька. Діти й онуки часто бувають у своєї матері й бабусі, допомагають по господарству. А Ганна Миколаївна радіє - є для кого лемішку в печі готувати, бо люблять її всі. Що ж воно таке?

- Деруни вдома робите? Тоді потріть картоплю у чавунець, додайте туди трохи смальцю, манки, посоліть й поставте у піч, хай спечеться. І за вуха не відтягнеш! - ділиться жінка наоста-нок рецептом давньої страви.

Районна газета «Вісті Борзнянщини» №4 (9978) від 22 січня 2022, Людмила Шульжик

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Кириченко, Оленівка

Добавить в:
 
 


Центр Комплект