• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Київський бізнесмен зняв фільм «Тиха правда Малої Дівиці»


Київський бізнесмен зняв фільм «Тиха правда Малої Дівиці»

 

На початку червня поточного року у Малій Дівиці сталася непересічна подія - про населений пункт та його людей зняли і показали кіно. Стрічка документально-історична, знята на замовлення та за гроші київського бізнесмена, сина уродженця Малої Дівиці Вадима Причини Ігоря. Фільм назвали «Тиха правда Малої Дівиці». Це витвір столичного сценариста і режисера Сергія Пархомова у співробітництві з оператором Володимиром Синцовим та неформальним об’єднанням «Технокадр».

Головними героями фільму є саме селище та його жителі - випускники місцевої школи 1960 року, краєзнавець і дослідник Олександр Лозовий та інші. У ньому жителі селища згадують про свого однокласника, на жаль, нині покійного, Вадима Причину, який із бідної селянської сім’ї вибився у люди і став заможним бізнесменом у Києві. А через призму своїх спогадів, не підозрюючи того, змальовують певний історичний відрізок життя на селі, його цінності, звичаї, традиції, побут. Не даремно кажуть, історія - це люди.

Неочікувано для себе однією з колоритних і самобутніх героїнь фільму стала й сімдесятисемирічна малодівичанка Надія Андріївна Усік. Жінка цікава і неординарна, джерело оптимізму і натхнення. Її життя - то справжня історія.



ЗУСТРІЧ ОДНОКЛАСНИКІВ

Власне із неї все й почалося...

- У мене їх було тридцять п’ять. Багатьох уже нема. У засвіти пішли Вадим Причина, а за ним і Надя Опанасенко, шкільні подруги Люба та Шура, - зітхає Надія Усік. - Як зустрічалися на 55-річчя, кажуть, все - розходимося. Тому у Прилуки треба добиратися, тому за Ічню, той на Чернігів їде. Питають, хто, що хоче сказати напослідок. Піднімаюся я, моє дівоче прізвище Бублик, у списку я була завжди перша, значить мені першій і говорить. Я рада бачити вас усіх, кажу, ви мої брати і сестри, рідних у мене вже нікого нема. Ми - пенсіонери. Тож давайте зустрічатися щорічно. Усі як загули! Толя Демченко: «Надю, які золоті слова», - каже і давай мене цілувати. За ним і той тягнеться обіймати, і той. До 55-річчя ми зустрічалися лише один раз, через 20 років, як закінчили школу. А після п’ятдесяти п’яти, як я і запропонувала, щороку. Лише у минулому не зорганізувалися через оце нещастя - коронавірус, - розповідає Надія Усік. - Вадим сидів у класі позаду мене. Смикав за коси. Я й не знала, що він став такий. Аж поки не побачилися через двадцять років. У школі він був малий, а на зустріч приїхав - красень. Я йому у пупа дихала. На п’ятдесят п’ять його з нами не було. Він хворів. Не приїхав і наступного року. А потім явився. Він був хлопець прямий і простий, людяний. Усе розпитував і сам розказував. Питав мене, де коси діла. Дуже каявся, що пропустив наші зустрічі, і хотів за всіх нас заплатить. А я була не згодна. Сказала, що у кожного своя професія, і мільйонерами бути не всім. У Вадима Причини був у Києві бізнес. Чи не вся Мала Дівиця до нього їздила на роботу, хто трактористом, хто шофером. Не відмовляв нікому. А потім для нашої малодівицької райлікарні ще й машину «швидкої допомоги» купив. Отакий був Вадим. А потім його не стало. Коли Вадима поминали, до нас із усією апаратурою вже приїхав режисер і попросив поділитися про нього своїми спогадами.

- Хвилювалися, коли Вас знімали? - питаю у Надії Іванівни.

- Ні. Тільки голос пропав. Удень ще балакала, а надвечір пропав. Це мені третій раз за життя таке було. І треба ж якраз перед зйомками. Тож дуже боялася, щоб мене було чути. Тому й вийшло у фільмі, що з великим натиском говорю, наче то й не я. Але старалася дуже.

На прем’єру фільму Надія Андріївна теж ходила. Кіно демонстрували у Малодівицькому будинку народної творчості. Усім, хто був задіяний у зйомках, творці подарували по копії фільму, збереженій на флешці.

Хоч із труднощами, та дебютувала Надія Іванівна у ролі кіноактриси вдало. Однак, якби запропонували ще раз знятися у якомусь фільмі, каже, відмовилася б: не хоче, щоб люди по селу язиками плескали. Не почувається вона й якоюсь зіркою чи знаменитістю. Про себе каже: яка була, така й зосталася.

МАМА З АЛТАЮ, ТАТО - УКРАЇНЕЦЬ

Своє російське коріння Надія Усік не приховує. Каже, у неї дві батьківщини.

Мама Надії Андріївни Марія Подгорна із села Черновка, що на Алтайщині. Народилася 29 лютого 1920 року, а померла 26 лютого 2011 року у дев’яностооднорічному віці. Татові Андрію Федоровичу судилося прожити набагато менше за дружину. Він фронтовик, інвалід війни. Власне війна й звела їх до купи. Андрій Федорович лікувався у тому госпіталі, де працювала Марія Андріївна. Мав важке поранення руки. На батьківщину чоловіка у село Першотравневе, що поруч з Малою Дівицею, вони приїхали вже разом. Надія Андріївна пригадує, мама увесь час говорила російською мовою, мала бойовий характер, могла постояти і за себе, і за своїх дітей. Удома на Алтайщині їхня сім’я займалася вівцями, тримала до півтисячі голів. А на Прилуччині, дарма, що ніколи не бачила, як ростуть буряки, і не знала, як їх сапувати, пішла працювати в ланку. Місцеві хазяйки інколи чіплялися до Марії, підсміювалися, обзивали рудою, бо мала такого кольору волосся. Та жінка завжди давала відсіч таким нападкам.

- Тато помер у п’ятдесят чотири. Не схотів берегти своє здоров’я: заглядав до чарки. Поки не розпився, був поважною людиною - працював бухгалтером у Мазках, був у передовиках. Тому сім’я ніколи не бідувала. Я з’явилася на світ у 1945 році, Гриша народився через рік після мене. Коли батько запивав, часто виганяв маму з дому і вона захворіла. Лікарі, що не робили, не могли її вилікувати, сказали, треба переродить. Так у 1959 році у нас з’явився ще й Вова. А через три місяці у мами ротом пішла кров. Її доправили у Малодівицьку лікарню. Кров зупинили і встановили діагноз -туберкульоз, відкрита форма. У батька у Києві була сестра Варвара, вона польовим хірургом пройшла усю війну, після - у столиці завідувала якраз протитуберкульозним відділенням. Пам’ятаю, прилетіла у Малу Дівицю літаком. Оглянула матір і хотіла забрати з собою. Та мама відмовилася, сказала, що в неї ж Вова малесенький. Тоді тітка наказала їй відділитися від усіх, їсти тільки те, що сама собі зготує, приготувати окремий посуд, постіль і все інше. Привезла їй примус і каструльку. Тоді я вперше побачила, що це таке, адже ми знали і бачили лише чавуни. Літаком передала ліки і детально розписала, коли, як і що приймати. Вову годувала я з пляшечки. Мама зціджувалася, а я годувала. Попередньо материнське молоко відправили на обстеження. І нак прийшов результат, що воно придатне д ія вживання малюком. Потім мамі дозволи їй годувати груддю, тільки при цьому наіазали не розмовляти, щоб рот і ніс були закриті маскою. І цілувати дозволили дитину буїь-куди. крім обличчя, і то місця поцілунків протирати ганчіркою, змоченою в теплій восі. Мама робила все. як рекомендували, і одужг па Дарма щп у неї буя туберкульоз та ще й в дкритої форми, ніхто з нас більше не захворів.

ШКІЛЬНІ РОКИ

- У Першотравневому у нас була семирічка. Сім класів я закінчила там. У школу пішла на рік раніше, бо всі діти у нас на кутку чогось народилися у 1944-му, а я одна в 1945-му. Тож і пішла разом зі своїми подружками. Мама тоді працювала ще в школі техробкою. Восьмий, дев’ятий і десятий клас ходили в Малу Дівицю, це був тоді районний центр. Крім загальноосвітніх предметів. у Малій Дівиці нас учили ще й професії: хлопців - на трактористів, а дівчат — крою й шитттю. Пам'ятаю, якраз восени з колгоспу на Ленінград йшла машина з яблуками - астраханкою. Ми довантажили на неї ще кілька своїх мішків, Водій Василь Якович нам їх продав і купив мені швейну машинку та ще й з електричним приводом. Узимку мене почало обсипати. Лікарі поставили діагноз «скарлатина» і поклали у лікарню. Там лежав ще один наш родич із Ханевщини Саша. Мама наказала йому за мною приглядати. Дала мені зошити, ручки, наказала слухатися і переписувати уроки. Сама поіхала, бо ж їй треба було на роботу.

У Малу Дівицю в школу з Першотравневого ми добиралися велосипедом. Училися у другу зміну. З початком холодів батько домовився, що житиму у дядька Степана в Малій Дівиці. Як їду було на тиждень, мама рубає мені курочку, пече або вона, або бабуя здоровенну, як сонце, хлібину. А тоді тьотя поклала у щоденник батьку записочку, чи не має нас у нас гречки. Батько в хрещеного попросив крупи. А мама почитала й нічого не сказала. А я тоді й кажу мамі, я що царівна якась чи що. Я піду в гуртожиток при школі, там усі наші дівчата й хлопці живуть. Тим паче, що взимку і Першотравневого до Малої Дівиці ходили пішки. Мама погодилася, і я перейшла в гуртожиток. Там дружина вчителя фізики Настя Григорівна варила нам їсти. Вона зразу запитала, що ми вдома тримаємо, а тоді напсала список, що треба привезти. Ото батью раз на місяць завозив підводою продукти - індика, картоплю, цукор і таке інше. Уранці доснідання я вставала й допомагала їй чистити картоплю. Накришу дрібненько, а Надія Грігорівна й питає, чого так, а я кажу, бо ми вдома так любимо.

- А чого квасолі не прівезла?

- Бо ви не написали. - кажу їй. А мама у нас була квасоляна. Готувала дуже смачні квасоляники. Варила квасолю, двічі її пропускала через м’ясорубку, додавала яйце, трохи борошна, ліпила ніби такі пиріжеки і смажила. Начинка - різна, хоч м ’ясо, хоч лівр, хоч капуста. - згадує про свої шкільні роки Надія Іванівна.

Разом з нею у Малу Дівицю у старші класи ходили діти не лише з Першотравневого, а й Шевченкового, Нового Ладу, Великої Дівиці тощо.

ЗАМІСТЬ ЛІКАРНІ ТА ШАХТИ - КІНОФІКАЦІЯ

Після закінчення школи батькова тітка Варвара хотіла, щоб Надія, так як і вона, стала хірургом. Батьку так і сказала: «Я забираю Надю до себе в столицю. Буде у мене жити і вчитися». Обіцяла навіть допомогти із вступними іспитами, бо вчилася Надія Іванівна у школі так собі, і не була впевнена у своїх знаннях. Особливо не складалося у неї з фізикою. Вже й забрала дівчину до себе. Почала підучувати, водити скрізь за собою по кабінетах, палатах та операційних. Однак від побаченого Надія Іванівна одного разу втратила свідомість. Коли її привели до тями, сказала тітці, що хірургом не буде, хіба отим лікарем, що носить слухавку. Тітка погодилася і відправила дівчину з лікарні до своєї столичної квартири перепочити. А та, не довго роздумуючи, розпитала, де вокзал, і гайда додому. Здавалося, з медициною покінчено.

Потім Надія Андріївна збиралася їхати на Донбас. Туди її кликала шкільна подруга Шура. Обіцяла влаштувати на шахту ліфтером, який опускає та піднімає шахтарів.

- Тут підходить вересень. Приїжджає до нас у село директор кінофікації, - розповідає Надія Андріївна, як стала кіномеханіком. - Завклубом та бібліотекар водять його по клубу, все щось показують, розказують. А клуб який? Панська хата, підлоги немає, долівка. Я туди - кізяка коров’ячого, глини, і віхтюю. Тут дядько Василь Панченків мене й питає, може, ти, Надю, поїдеш на кіномеханіка вчитися?

- Це, що кіно пускать? — перепитала.

- Еге!

- Поїду, - видала не роздумуючи. Директор кінофікації зміряв мене очима й питає:

- Скільки ж тобі років?

- Десять класів закінчила, - кажу, а про те, що мені ще немає вісімнадцяти, мовчу.

- Ну тоді бери свої документи і приїжджай завтра у кінофікацію, - погодився директор. Прибігла додому й кажу мамі, що на Донбас уже не їду. Там дим, глибокі шахти і все таке. А їду у Львів, це ж як-не-як, культурне місто. Мама каже, добре, тільки ж я тебе не збуджу вранці. Та й не треба. Чую вранці, мати вже прокинулася, попоралася, й говорить бабусі: «Ви розбудіть Андрія, хай іде на Мазки на роботу, а я корову пожену. Тільки ж тихенько, щоб Надю не розбудили». А мене й не треба будить, кажу, я вже встаю і йду. «Раз так, -каже мати, - значить і корову відженеш», - не втрачаючи надії, що я запізнюсь на автобус і залишуся вдома. Та я устигла. Приїхала у Чернігів, де проходили комісію, зустрілася з хлопцями з Мазок, Радьківки, Лісових Сорочинців. Вони мене випхали першою. Зайшла в кабінет, а в мене питають, де мій атестат. Кажу, я вам он документи привезла. Молоденька дівчина далі питає мене:

- А у вас гуси дома є?

- Є, - кажу.

- Так от, вам ще немає вісімнадцяти років, поїдете попасете гусей, а на той рік приїдете.

- Якщо я поїду додому, сюди більше ніколи не прийду. Поїду на Донбас, - відрізала, вилетіла з кабінету і в сльози. Так мені стало образливо, думаю, з вами посперечалася, подружку підвела, бо не поїхала до неї на Донбас, і мене не беруть. А тут якийсь чоловік у коридорі побачив мене й каже: «Надю, доню, не плач. Я за тебе заступлюся, тільки ж ти мене не підведи. Ти десь була?». Ні, кажу. Тільки як сім класів закінчили і пололи кукурудзу та черв’яків збирали на буряках у колгоспі, нас звозили у Київ на екскурсію. А так і в Прилуках не була. А в Чернігів хлопці притягли, - кажу. Це ми вже були з усіма речами. Одним словом, він домовився, що бере мене на поруки, і я поїхала на Львів. Там на двох поверхах була школа, а на третьому поверсі — технікум кіномеханіків. У групі нас було п’ять дівчат, решта — хлопці. Тоді вважалося, що кіномеханік — це чоловіча професія. Решта груп складалися із солдатів, окрема група була з чоловіків, як мій батько роками, дідів. Бо вийшов закон: який ти кіномеханік, якщо в тебе диплома немає. З дипломом можна було обіймати посаду замісника кіномеханіка. Значить - отримувати більшу зарплату. Коли я працювала замісником, получала на руки 6568 карбованців, а кіномеханік першої категорії— 93. У шістдесяті роки минулого століття — це були великі гроші. За 65 карбованців зарплати на місяць я могла собі дозволити носити чехословацькі чобітки, босоніжки. У мене було то шерстяне плаття, то шовкове, то ще якесь. У Малій Дівиці був промкомбінат, туди все привозили. Получу зарплату і йду до Павла Андрійовича. Або ж він мене кличе, щоб зайшла: значить привезли щось цікаве у магазин. У ті часи це була престижна професія. Радіо в селі майже не було! Кіно у клубі — за свято! Всі мене кликали чомусь Андріївною, хоч мені було лише під двадцять.

Мистецтву крутити кіно Надія Андріївна вчилася десять місяців, ще місяць проходила практику там же, на Львівщині.

- Додому приїхала за три дні до першого липня. У Малій Дівиці якраз проводили спартакіаду. Я йду з чемоданом з потягу, а додому усі ці 11 місяців ні разу не приїжджала, дивлюсь мчить на велосипеді моя подруга Ніна Омельченко. Причому перша. Як побачила мене, давай тормозить. Хто був за нею, і її збили й самі попадали, чоловік п’ять. А Ніна обнімає мене, цілує, каже: «Плакала моя першість. Хоч додому тебе проведу». 4 липня 1962 року я офіційно приступила до роботи. Працювала на пересувці К-303М. Стаціонарні установки КН-11 були тільки в Малій Дівиці та Товкачівці. Кіно пускала кожен день, крім понеділка. Понеділок — вихідний. У вівторок та неділю показували кіно в Шевченковому, бо там жив кіномеханік. У середу у мене в Першотравневому. У четвер у Ладовщині. Потім Новий Лад і Петруші. Усю кіноустановку возила з собою і на возі, запряженому парою коней, і на санях, і на машині — що приїде. Сам двигун важив 180 кілограмів. Без нього не можна було. Він на випадок, якщо не буде світла. Кінопроектор, гучномовець, діоди - все щоразу розпаковувала і спаковувала у спеціальні ящики. Плівку треба було обов’язково перемотати на початок. А кіно демонстрували тоді на 12 плівках. Під час демонстрації фільму треба було встигати і пускати, і накручувати плівку, яка була на резинці, а резинка розтяглася. Я десь зо два дні мучилася, поки батько замість резинки не придумав мені спеціальні ричажки. А то вже думала, що краще б я поїхала на Донбас. Хіба ж то кіномеханік, якщо посеред сеансу виключає кіно. У кожному селі був клуб і кінобудка. Вхід коштував 1 карбованець, як одна серія, для дітей 50 копійок. Як показували індійські фільми, були й проходи забиті людьми. Сеанс починався о дев’ятій вечора, це якщо взимку. Улітку десь о десятій — одинадцятій вечора, щоб доярки встигали з ферми прийти. Додому поверталася посеред ночі.

Кіномеханіком Надія Андріївна Усік проробила десять років. Каже, дуже любила свою роботу, та сімейні обставини змусили її залишити.

ЛЮБОВ ЗЛА?

Майбутнього чоловіка Надія Андріївна теж вистежила зі своєї кінобудки.

- Прийшла пускати кіно у Шевченкове, дивлюсь у віконечко, що за красивий-прекрасивий молодий чоловік сидить, у військовій формі, грає у шашки. Це так ждали, коли кіно почнеться. Дивилася, аж поки не впізнала, що то Іван. Одкрутила кіно, склалася, хлопці допомогли занести динамік, наче всі з клубу повиходили. А цей воєнний, бачу, ходить і ходить. Я закрила двері й пішла додому. Йду, чую кроки. Я тихенько зійшла з дороги на стежку. Бачу він. Пройшов і зупинився, зрозумів, що загубив мене. Наступного разу на роботу приїхала велосипедом. Кіно закінчилося, я ногу на велосипед, а він тут, як тут. Заміж за нього наважилася вийти через те, що він був з багатодітної сім’ї, батько не вернувся з війни, мама прийняла вітчима. Той Івана не любив. Хлопець робив трактористом, вважай усю сім’ю годував сам. От і думала — красивий, роботящий, нужденний, не буде мені воду варить. Аж помилилася. І пив, і бився, і ревнував дуже. Покинувши кінофікацію, їздила на роботу в Прилуки, там якраз будувалася сільгосптехніка. Потім працювала в Криму й садівником, і виноградарем, кіномеханіком у сусідньому селі. Там у нас у 1971 році народилася Ліля. Свєті вже було чотири роки. Чоловік зразу не пив. А потім - пішло й поїхало. З Сімферополя ми повернулися до чоловікових родичів у Обичів. Звідти перебралися у Малу Дівицю. На той час я влаштувалася на роботу у місцеву райлікарню, а чоловік - на залізницю.

НЕ ШУКАЙ БІДУ, ВОНА САМА ТЕБЕ ЗНАЙДЕ

Попри оптимістичний настрій у житті Надія Андріївна пережила багато горя. Жінка навіть дивується, як ще й досі топче ряст на цьому світі.

- Через смерть брата, а потім і чоловіка я перенесла великий стрес. Втратила вагу. На фоні душевного потрясіння розвинувся цукровий діабет. А як не стало ще й доньки Світлани, дійшла до передінфарктного стану.

Той страшний день, коли втратила дитину, Надія Усік пам'ятає до дрібниць:

- Це була субота, вихідний день. Я пораюся собі у дворі. Дивлюсь, під’їхала карета «швидкої допомоги». Звідти йде до мене медичка Таня, а за нею доця Ліля. В мене тоді ще нічого не тьохнуло. Бо Свєта перед цим дзвонила. Я їй сказала, що погано себе почуваю, мабуть, вип’ю ліки та приляжу. А як попустить -зідзвонимося. Вона ще й на останок сказала: «Мамо, ви ж не болійте». Добре, кажу, й поклала слухавку. Підійшла медичка, підійшла Ліля. Питаю Таню, чого вона приїхала.

- Та була на вашій вулиці, думаю, заїду провідаю. Ходімте в хату тиск зміряємо, каже. Та я добре себе почуваю. Зайшли. Вона мені поміряла тиск - 280 на 135. Каже: «Давайте вколю укол». Е ні, магнезію мені не треба, не хочу. Он у мене свої ліки є. Ліля увесь цей час була в іншій кімнаті. А тоді виходить і каже:

- Ви ж, мамо, бережіть себе!

- Бережу доню.

- Мамо у вас іще ж я є.

- Незрозуміла. - кажу. А вона тоді підхопила мене й каже:

- У нас немає більше Свєти.

- Як нема? Вона мені у 18 годин дзвонила.

- У вісімнадцять дзвонила, а у 20 годин повісилася.

Не витерпіла моя бідолаха. У неї складне життя було. Вчилася на кондитера у Чернігові. Там залишилася працювати. Пекла по 1300 булочок за зміну. Жила у гуртожитку. А потім вийшла заміж. Чоловік щойно прийшов з армії. Ніяк не міг влаштуватися на роботу. Потім завагітніла, але стався викидень. За квартиру платить дорого, я домовилася за житло, й вони переїхали в Малу Дівицю. Тут теж довго не могли знайти роботу. Поїхали у Прилуки. Жили на квартирі, а потім хрещений батько купив Свєті квартиру. Донька влаштувалася на роботу в кафе «Коровай». Пропрацювала там 17 років. Чоловік її розпився, у житті ніяк не міг влаштуватися. Вона й дітей не схотіла від нього народжувати, сказала, не хоче дебілів плодити. Бо з’ясувалося, що він із сім’ї алкоголіків. Подружнє життя так і не склалося. Чоловік пив і ображав її. Вона терпіла, терпіла і не витерпіла — у сорок вісім років наклала на себе руки. Тепер на кладовищі лежать моя мама, чоловік. По середині було моє місце. А зайняла його Свєтуля, - втирає сльози Надія Іванівна і розповідає, що на кладовище любить ходити одна. Бо їй треба там виплакатися, поговорити з усіма, всіх обцілувати і піти. Якщо з кимсь, не може дати волю своїм емоціям.

ВІД ДОЛІ НЕ ВТЕЧЕШ

Як не втікала від медицини Надія Усік, та однак її наздогнала. У Малодівицькій районній лікарні жінка пропрацювала 24 роки. Була санітаркою пропускного пункту та дезінфектором - відповідала за дезінфікуючі засоби та дотримання норм їх використання, а ще лікувала педикульоз у пацієнтів, що поступали в лікарню на лікування.

З 2000 року - на заслуженому відпочинку. Тепер Надія Андріївна тішиться двома онуками і одним правнуком. Допомагає, чим може, донечці Лілі. Тримає 16 курей, одного півня і двох собак, обробляє город, бо не звикла сидіти без діла. Ще у неї є кіт. Прибився від сусідів. З Надії Андріївни він не злазить у прямому і переносному значеннях слова. Де б вона не була: на городі чи просто сиділа відпочивала, обов'язково видереться їй на плечі і муркотить, заліковуючи фізичні і душевні рани господині.

Джерело: районна газета "Прилуччина" №35 (15650-15651) від 2 вересня 2021, Наталія Дорошенко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: МалаДівиця, Усік, фільм

Добавить в:
 
 


Центр Комплект